Люборацькі - Свидницький А. П.

- Вы любите есть груши?

- Люблю,- відказала вона.

- Пойдем в сад, я вам натрясу.

- Dzięnkuję bardzo, 124 - відказала Галя.

- Пойдем! - попросив Антосьо, кивнувши головою.- А там такие хорошие груши! От пойдем! Ей-богу, пойдем! сами посмотрите.

Подумала Галя, подумала і пішла в садок. Зроду-звіку Антосьо не був таким щасливим, як тепер: наче його на небо несуть. Та не довго було це блаженство: як в пізні неділішні обіди, почали гості роз’їжджатись, і Галя поїхала. До самого виїзду Антосьо державсь її, як реп’ях; а як виїжджала, то вийшов аж до брички і стільки сміливості набравсь, що підсадив. Подякувала дівчина як слід, а він тільки дивиться, і так дивиться, наче душу свою випроводжає. В очах і радість сяла непритворенна, і якесь сердечне тепло щире, і жаль, і все - навіть несміливість; губи усміхались і мовби кривились, язик щось би сказав, та слова завмирали, чи лучче - нічого було говорити.

Наче спустіло обійстя, як виїхали кукілівські - не для всіх, а тільки для Антося: і сумно йому, і чудно; і щось би робив, і кудись би пішов, і щось би говорив. Так аж тремтить балакать - в грудях широко, і щось наче горло вузьке, наче нема до кого слова промовить, хоч гостей ще повнісінька хата.

Днів через два по весіллю Люборацька виряджала зятя під рукоположеніє в Кам’янець; дала йому грошей і всього, а Орися велику пухову подушку і одіяло. Та не сам Тимоха поїхав, а поїхав і о. Яким за парафією, а Антосьо в семінарію. Випровадили їх хлібом-сіллю і зостались дома самі свої.

- Слава богу милосердному,- заговорила тоді паніматка.- Отже добре покійні татуньо кажуть було, що як бог дасть, то і в вікно подасть.

- І дав же! - озвалась Мася.- Не мав що, та кацапа! Хоч би попович, та свій, а то рижий та поганий. Я б лучче втопилась, а за його не пішла.

- Ти вже й розв’язала губу,- заговорила мати.

- Або ж не правду кажу? - озвалась Мася.- Хіба не кацап?

- А як кацап, то що? - каже Орися.- Ти б, може, й за кацапа пішла, та не бере!

- Сестричко! Голубочко! - заговорила Мася,- цяцькайся ним сама! І всю Московщину зведи сюди, зі всього світа збери лапотників, хай до тебе моляться, як до святої,- я не позавидую.

Орися щось хотіла відказать, та залилась слізьми, що й голос завмер. Мася сіла, надулася; а стара каже, уздихнувши:

- Недаремне мої покійні татуньо кажуть було: - В день радості взридаєте і восплачетеся! Так воно й єсть: що б радіти, у нас сльози ллються.

З тим і вийшла з хати. І Мася вийшла. Осталась сама Орися плачуща, та Текля ходила по хаті,- то стілець поправе, то пил обмете, то се, то те,- сказано, після людної оказії.

Минув день, і не один, як згадала стара:

- Десь-то наші тепер обертаються?

Дочки зітхнули, та й тільки. Ніхто з них в Кам’янці не був, то й не сікались вгадувати, де б саме вони були.

- Мабуть вже дуже далеко! - заговорила стара, киваючи головою.

А вони в ту саме пору під’їжджали до Мальованої корчми, що стоїть на великім тракту аж за Шайгородом.

- То це Мальована корчма? - поспитав Антосьо.

- Це,- відказав о. Яким.

- А чого ж вона так зветься? - ізнов поспитав Антосьо.

- А он - хіба не бачиш - на віконницях помальовано.

Дивиться Антосьо: на одній віконниці вітряк, на другій - музики грають, на третій - якийсь чоловік з рушницею, вусатий, присадкуватий.

- Оце Кармалюк, 125 - озвавсь о. Яким.

- От який він був! - заговорив Антосьо. А Тимоха, як неживий, мовчав.

Розпрягли коні і полягали спати.

Чи навмисне, чи несподівано Мальована корчма стоїть в такій прикметі, що хіба сліпий не полюбується. І Антосьо вийшов,- і сон його не бере,- став на порозі, взявся в боки. А справа і зліва ліс чорний та темний, грабина, як свічки, та ясенина, та всяке дерево - одно в одно рівне та високе. Легенький вітрець подихав, і все те кланяється, шелестить; і наче тихий гомін розходився в гущині, і дзвони причувались. Де-де ятел довбав, жовна фітькала, туркала горлиця, припутень гув, та ще якась птаха тільки: трр… трр. Тут же зараз копи стояли; а по горі далеко за долиною, що стелиться перед очима, щось рябілося, і не пізнати, чи люди ходили, чи товаряка паслась.

Постояв Антосьо, полюбувався та й пішов в ліс горіхів шукати. Ходить, блудить, а в душі йому Галя, що та зірочка, сяє. Чи горіх знайде хлопець, чи китицями гордовину, все її згада: «От би й дати,- каже.- Вона б осміхнулась, заговорила; та розлучила лиха година».

І на бричці сидючи, те й робив, що про Галю думав і розмовляв сам з собою за ню й за себе. Нім до Кам’янця доїхали, то й посватався в думці і оженився.

Кінець першої частини.

Миргород.

Кам’янець, як глянути на його задалеки, стоїть в долині; а прийдеться їхати, то на горі, та ще на якій горі! Думаєш, дивлячись: тут була колись-то кругла яма, та чиясь невідома сила провела пальцем краями і в тім місці земля репнула; середину ж зігнало докупи, а кругом став рів широченний та глибоченний. На дні річка потекла, Смотрич, от як Хорол завбільшки, і де-де реве по камінні. Попід річкою, де місця стало, люди, що та мурашня, купки собі понагортали і живуть. Глянеш згори - голова закрутиться; глянеш знизу - шапка злетить. Що тісно, то інша хата прилипла до скали, як ластівчаче гніздо під стріхою, що потребує лиш півдаху; інша під каменюкою стоїть, як під полою в батька. Каменюка нависла, вкуріла, а хатина тулиться під нею, як сирота під тинню.