Поеми - т. 4 - Франко І. Я.
Десь на ярмарок, мабуть.
Але лицар наш подумав,
Що й вони пригод шукають;
Ось він став серед дороги
І «до штурму» знизив спис.
«Стійте! - крикнув він щосили,-
Світ увесь най зупини́ться!
Кроку я не дам зробити
Жадному, хто зараз тут
Не признасть і не присягне,
Що нема в цілому світі
Кращої цариці й дами,
Як з Тобозо Дульчінея!»
Зупинились подорожні,
Бачать: лицар у залізі,
З мови видно, що безумний…
Ось один і запитав:
«Пане лицарю, не маєм
Честі знати вашу даму.
Покажіть нам сю красуню.
Покажіть її з лиця.
А коли вона так гарна,
Як ви мовите, то радо
Ми признаєм і присягнем,
Як се вам на щось потрібно».
«Маловіри! - крикнув лицар.-
Що ж була б вам за заслуга
Красоту її признати,
Бачивши її лице?
Ні, не бачивши признайте,
Присягніть і бороніте!
А як ні, то з сього місця
Рушитися вам не дам!»
«Пане лицарю,- озвався
Знов купець,- та майте ж ласку
Покажіть нам хоч малюнок,
Дами вашої портрет!
Най він буде й так маленький,
Щоб на ньому ваша дама
Виглядала, як бабруна, 16 -
Ми признаємо вам все».
Най на тім портреті навіть
Праве око зизом бачить,
Ліве сіркою й цинобром
Капає - признаєм все».
«Чорт з вас капає, поганці! -
Крикнув люто славний лицар.-
Бороніться, за сей насміх
Ви кістьми заплатите!»
І, «до штурму» спис пустивши,
Штуркнув лицар Росінанта
В бік острогами так люто,
Що сей мало не сказивсь.
Грізно шарпнулась коняка,
Грізно рушила з копита,-
Гірко би прийшлось купчині,
Коб не спас його випадок.
Наче вихор, гнав наш лицар,
Втім тарах! насеред шляху
Спотикнувся Росінанте
Та й гегеп! об землю впав.
Брязнув твердо славний лицар
О каміння головою;
Повернувся, щоб устати,
Та за зброєю не міг.
Крушняючись серед шляху,
Він кричав: «Не руште з місця!
Стійте, труси! Я ж не винен,
Що мій комонь спотикнувся!»
Та купці лише сміялись,
А один погонич скочив,
Сміло вхопив спис лицарський
Та й до лицаря підбіг.
Як не лусне раз і другий
Списом лицаря по ребрах,
Аж зломилося ратище.
Вхопив кусні ті мужик,
Як почне валити ними
Лицаря, куди попало!
Дон-Кіхот клене, злословить,
А погонич б’є та й б’є.
Аж як дуже утомився,
На скіпки розбив ратище,
Кинув лицаря на шля́ху,
За купцями сам пішов.
Знов трібує лицар встати -
Та куди тобі! Побитий
Так, що ледве дух у тілі,
Ледве повернутись міг!
І, немов на бойовищу
Лежачи, почав наш лицар
Дульчінею споминати,
Глупі вірші городить.
Так найшов його на шляху
Із його села господар,
Що возив у млин пшеницю
І додому повертав.
Бачачи, що він в гарячці,
Добрий хлоп із нього зброю
Зняв, поклав на Росінанта,
А самого на осла
І потяг обох додому.
Так-то звеличив наш лицар
Дульчінею! Так скінчилась
Перша поїздка його.
X
«Ой нема, нема ні вітру,
Ой нема, нема ні хвилі,
Ані вістки, ані чутки,
Де наш добрий пан подівсь».-
Так зітхала економка,
Бідкалась її сестрінка,
Сумував поважний, гідний
У селі тім панотець.
Панотець (звавсь Педро Перец)
Ще й голяр сільський Микола
В Дон Кіхотів дім прибули,
Потішали дам сумних.
Аж ось глянь - мужик-сусіда
Тягне в браму Росінанта,
Тягне і осла, на ньому ж
Славний Дон-Кіхот лежить.
«Пан наш! Пан наш! Слава богу!» -
Всі скричали, на подвір’я
Вибігли, щоб Дон-Кіхота
Щирим серцем привітать.
Але він мов і не бачить,
Але він мов і не чує,
Держачись осла за шию,
Все знай вірші декламує:
«То не буря в чисте поле
Стадо соколів загнала,
То славетний дон Родріго
Гнав побитих ворогів.
Граф із Мантуї Алонсо,
Сеньйор Нарваєц могучий,
Ще й Бен Дараєц арабський
Б’ють на нього з всіх боків».
Річ йому тут перервали.
«Вуйку! Пане! Дон Алонсо!
Що се з вами? Схаменіться!
Де були ви тілький час?»
Лицар наш хотів устати,
Та не міг. «Я бився, бився!
Десять велетнів на мене! -
Простогнав він на ослі.-
Га, візьміть мене на щит мій,
Занесіть мене у замок,
Кличте мудрую Урганду
Мої рани зав’язать!»
Кинулись жінки: «В вас рани?
Ми самі вам без Урганди
Їх зав’яжем! Ах, панове,
Поможіть нам занести!»
Положили Дон-Кіхота
У покою на постелі,
Кинулися ран шукати -
Ран немає, лиш синці.
«Се мій коник тому винен,-
Так буркоче славний лицар,-
В саму найгарячшу хвилю
Спотикнувсь - і я гегеп!»
Нанесла тут економка
Камфори і оковити,
Геть натерли Дон-Кіхота,
Вкрили добре - він заснув.
«Зле з ним,- панотець озвався.-
Се така шальга на нього
Книжкова найшла, з книжок се
Все безглуздя почалось».
«Ой панотченьку, книжок тих
В нього повно в кабінеті -
Та такі