Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

Він з’явився зненацька, немов у якусь мить виріс із землі посеред білого безмежжя. То були козаки, які піднімалися з балки. Гетьман упізнав Нетудихату в пелехатій рудій шапці, що їхав попереду гурту; обабіч нього — два вершники на невеликих кошлатих конях, один з них вів на поводі такого ж, навюченого, коника. По часі Микошинський помітив за спинами передніх ще одного кінного і людину, що лежала впоперек сідла. Це міг бути тільки мертвий чи важко поранений. За ними на відстані рухався загін з двох десятків вершників.

Упізнавши в одному, що їхав поряд з осавулом, Приблуду, Микошинський мало не просльозився. Він підняв булаву і обоз спинився, тоді спішився і, підійшовши до Сави, який також зліз з коня, обійняв його.

— Синку, мовив розчулено, — думав, не побачу вже тебе! Чому радості немає на твоєму лиці?

— Лихо спіткало нас, пане батько. Петра не стало...

Враз гетьман аж почорнів на обличчі, подивився на осавула, тоді на чоловіка, руки й ноги якого звисали поперек тулуба коня.

— Не поспішай, Саво, товариша ховати. Не було знаку нам такого, — озвався Нетудихата не дуже впевненим голосом. — Нехай ще цілитель подивиться.

Поки тіло Петра клали на воза, сотник Забігайло майнув до свого загону і по хвилі повернувся з вершником на жовтому коні. Той висів з сідла, довго оглядав синю пляму, яка вкривала всю ліву частину обличчя Потурнака. З рани над скронею сочилася кров.

— Коли це сталося? — поцікавився аптекар.

— Після полудня, — відказав осавул.

Цілитель підніс долоню до Петрового обличчя, але не торкався його. Довго уловлював щось, чим сходило тіло, нарешті поклав долоню на чоло.

— Не знаю, що й сказати... — нарешті озвався. — Він ще не почав холонути, хоча вже збігло чимало часу. Якби удар прийшовся у скроню, то ні про що було б і балакати. А тут... Ну, не поспішаймо з панихидою. Де його так?..

— Я — причина тому, — сказав осавул.

Аптекар відв’язав від сідла торбину і дістав горнятко. Тоді став мастити голову й обличчя лежачому на возі маззю з нього. Відтак наказав Саві роздягти друга по сам пас, і коли побачив на правому передпліччі великий синець, то намастив і там. Весь торс сильно розтер, втераючи мазь.

— Тепер закутайте його, щоб ліки тіло прогріли. Якщо у ньому бодай дещиця життя теплиться, він оклигає. Якщо ж не оклигає, то це буде велика несправедливість Творця. Не так багато поміж нас таких, як Петро.

Принюхуючись до гострого запаху мазі, гетьман поцікавився, що це за ліки.

— Не знаю, — просто сказав аптекар. — Я тільки збирав усе, що мені казав Оникій Колодуба, ну різні корінці, суцвіття, отруту ос і гадюк, а він готував. Усі поранені, які повернулися з походу, і рани яких я змастив цією маззю, уже на ногах.

Микошинський перевів погляд на дві невисокі постаті з насуненими на очі клобуками, тоді подивився на осавула, мовляв, а це що за одні? Нетудихата вдав, що не помітив погляду зверхника, коли ж обоз рушив, він наказав сотникам відстати, і покликав Саву.

— То — жінки, — кивнув осавул на двох верхівців на бахматах, за якими на поводі бігли нав’ючений і Петрів коні. — Я наказав, аби не відкривали облич.

Гетьман спохмурнів.

— Хто вони?

— Наші з Петром наречені, — відказав Сава. По хвилі додав: — Якби не моя Меланія, я, напевне, не створив би підводного човна, щоб її звільнити...

— А якби не підводні човни, наше військо нізащо не здолало б Сінопської фортеці, — зауважив Нетудихата.

— Не треба мене вмовляти, — сказав Микошинський. — Де зараз Ядвіга, де твоя молдованка, га, осавуле? Ти хочеш, аби і з цими таке сталося?

— Я все обміркував, — поспішив пояснити Нетудихата. — У балку спочатку в’їде віз, на якому Потурнак, а також дівчата. За ними — всі інші мажари. Біля них розкладуть свої намети їздові, а вже за ними — обидві сотні. Джерело й потічок, звідки напуватимуть коней, — з протилежного боку шляху. Отже шатро дівчат відділятиме від війська табір їздових, а табір їздових від шатра дівчат — два десятки возів. Ага, Улас, Іван і кілька з тих, що переймали їх у балці і отже знають, хто вони, рота не розтулятимуть. Та й навіщо комусь створювати ворожнечу в обозі, де частка кожного?

— А нащо було вбивати тих невинних голубок? — сказав гетьман сумно. — Вони ж були тільки попутниками.

— Не забувай, там були вороги. Ну, галдовики Кубуся, Буцматого та інших... Вони готували колотнечу з наміром заволодіти трофеєм і владою над військом. А тут все вже поділене. На возах — частка кожного в окремому клунку. До того ж до нашого гурту пристали хлопці, які сповідують як писаний січовий статут, так і неписані правила козацького життя. Це не та потороч, яка часом прибивається до Січі — підла в товаристві й жорстока з полоненими й мирними жителями.

Ще не смеркало, але яр, куди вела дорога, вже повнився туманом. За наказом гетьмана валка зупинилася.

— Зробимо так... — мовив Микошинський до Нетудихати. — Обоз і дівчат веди ліворуч від шляху, а я з сотнями — праворуч. Відстань до шляху — чверть версти з обох боків.

...Прохолода від води, що її хлюпнув в обличчя воїн, скоро обернулася на холод. Тепер Петро лежав на возі просто неба, укутаний у кожух, бо стояла зима, і на його лице падали сніжинки. Це був козацький табір, що розташувався на ніч у вибалку. Більшість людей спало в наметах, дехто з них сумував за ним, бо вважав його мертвим. Тільки невідь чому йому не накрили обличчя. З намета вийшла жінка і, наблизившись до воза, нахилилася над ним. На чоло впала сльоза, і з тим його оповили жінчині спогади. Йому здалося, що то не її — бранку, а його вводять на чуже подвір’я, де він мав вік вікувати рабом. Потім "побачив" очима жінки себе — аравійця у білому вбранні, який торгується з продавцем живого товару. Його пройняло жіночим страхом і бентегою. Все перемішалося — Петро не знав, де його сутність, а де жінчина... Ще одна сльоза впала на чоло; з тим він "почув" плач, ні — здригання від плачу. З намету вийшла ще одна жінка і, обійнявши ту, що плакала, стала її втішати:

— Змирися, Наталю, сльозами горю не завадиш.

— Він не вмер! — затято, крізь ридання, твердила перша жінка. — Він не міг умерти на шляху до нашого дому!

Біля воза з’явився молодий чоловік. Він простяг руки до неба і запитав думкою: "Навіщо ти забрав його, Господи?! Хіба у тебе брак чистих сутностей? Хіба вони більше потрібні там ніж — у земному світі? Тут люди вбивають, калічать одне одного... А цей праведник, добро сіяв довкола. Тільки таким дано лікувати людство від навісніння та сказу. Дай знати мені, Боже, чому?" — Молодик плакав, але не вголос, а в душі.

Петро "чув" не вухами, бо в тілі його не було господаря; він — господар витав над випростаною постаттю, і нічне небо — низьке, як стеля намету, без жодної зірки, було для нього безмежним і сонячним.

"Пробач йому, Господи, якщо він помилявся щодо віри. Заповідей же твоїх ніколи не порушував. Жодної! Він завжди був Твоїм — воїном добра і світла."

Раптом парубок у відчаї сказав: "Оникію Колодуба, ти завжди попереджав нас про біду в чужому краї. Чого варті були твої застереження, коли на шляху до спокою, якого так прагнув цей чоловік, його спіткала смерть? Краще б уже ми загинули там — у невірсвіті!" Після цих слів молодик відчув, що немов би колихнулося повітря. Він роззирнувся, але не завважив ні руху біля возів і наметів, ні повіву вітру. То був ніби омах невидимого крила.

"Те, що сталося тепер і тут, давно сталося там, — почулася відповідь на слова молодого чоловіка. — Накреслення вгорі спричинило подію внизу... Біда, страждання... Існує світ, у якому все, що було, є і буде, вже є. На землі ж воно тільки збувається..."

"Якщо накреслення стає дійсністю, коли накладається на подію, а тобі дано бачити накреслення, то скажи, що буде з Петром?"

У відповідь тільки хитнувся простір.

Ще й на світ не благословлялося, коли Микошинський покинув намет, де спали сотники й обозний. Сніг уже не падав, всюди — на шатрах, попонах, під якими нерухомо стояли коні, на схилах балки лежав його пухнастий шар. Він і перетворював ніч без жодної жарини в небі у сутінки. Не кожен помітив би у сірій одноманітності дві постаті над балкою — нічну варту. Гетьман, вийшовши з табору, попрямував до шляху. Скоро він завважив і над місцем, де стояли вози, таку ж сторожу. Але думки його були не про дозір, а про те, де поховати Петра Потурнака. Аптекар сказав, що надії на його виживання майже немає. Отже тіло треба придати землі. Вже навесні, коли у Січ повертатимуться, привезуть і встановлять у тому місці тесаний з вапняка хрест. Не всякий, кого життя перекрутило так, як Петра, зберіг незайманим своє єство. Дехто зашкаруб душею, а є й такі, котрі нечистого в себе впустили. Нещастя довкіл сіють.

Діставшись шляху, гетьман вийшов нагору, і завважив неподалік від схилу рівну місцину. "Отут і поховаємо, — подумав. — Обіч шляху, на видноті. Православна душа, помітивши могилу, перехреститься, а, може, й зупиниться неподалік перепочити, та покладе щось їстівне біля хреста."

Тим часом ніч витікала. Предмети, що більше нагадували тіні, поступово стали обертатися на вози, намети, коні. Мажара з сіном, на якій лежав Петро, стояла осторонь від решти обозу; три постаті — одна висока, дві нижчі, схилились над нею. "Ось воно... — подумав сумно Микошинський. — Удосвіта відійшов."

На одному з двох наметів відхилилося запинало і назовні вийшов Нетудихата. Він озвався до гетьмана, що саме наблизився:

— Оплакують. Всю ніч плакали. З пекла вирвалися, щоб потрапити під кулю свого ж, на своїй же землі.

— Не катуйся так, Мартине, — відказав козацький зверхник. — Хто тобі дорікне? Татарський одяг, татарські коні, відстрілювалися... Пішли, покажу, де поховаєш Петра.

— У голову не вкладається, як таке могло статися. Я — не про випадок у балці. Я — про ходіння під лезом меча ворожого, про поневіряння, про пастки, у які вони потрапляли, і з яких уже, здавалося, не було виходу. Сава всю ніч оповідав. Ми не зімкнули очей, бо в сусідньому наметі плакала наречена Петра. Ми з тобою у війську були, а вони — в чужому оточенні. Опікувалася ними тільки господня рука. Їх ніби було обрано, бо з тих западень, у яких часом вони опинялися, за звичай вирватися вже неможливо. Сава каже, що це було схоже на випробування — зламаєшся, зрадиш себе, свій край, чи залишишся відданим Матері Великій.