Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
Він довго тюпав вузькими вуличками й завулками, а біля Бетнел-Гріна круто звернув ліворуч і заглибився в лабіринт брудних, убогих кварталів тієї густонаселеної частини міста.
Певно, старий добре знав дорогу, бо хоч як вона кривуляла майже в суцільній темряві, ходи не стишував. Швидко проминувши кілька перехресть, він звернув нарешті у вулицю з одним-єдиним ліхтарем десь у далекому її кінці, постукав у двері якогось будинку і, стиха перемовившись кількома словами з чоловіком, який відчинив їх, піднявся сходами на другий поверх.
Коли він узявся за ручку дверей, за ними загарчав собака, і чоловічий голос запитав, хто там.
- Це я, Білле, тільки я, голубе,- відповів єврей, зазираючи до кімнати.
- Ну, то заходь,- сказав Сайкс.- Цить, дурна тварюко! Невже ти не впізнаєш диявола, коли він у пальті?
Певно, собаку і справді ввів в оману верхній одяг містера Фейгіна: коли той розстебнув пальто й кинув його на спинку стільця, пес трохи пометляв хвостом, виявивши всю ту радість, на яку був здатен, і повернувся до свого кутка.
- Ну? - мовив Сайкс.
- Ну, голубе… - почав був Фейгін і вигукнув: - О! Це ти, Ненсі!
Тон у нього був трохи збентежений, бо відколи дівчина заступилася за Олівера, вони ще не бачились, і Фейгін не знав, чого від неї чекати. Проте поведінка юної леді швидко розвіяла його побоювання, якщо вони в нього були. Вона прийняла ноги з гратів каміна, відсунула стілець і без зайвих слів запросила Фейгіна підсісти до вогню, бо надворі, ух, як холодно.
- А таки холодно, Ненсі, дорогесенька моя,- мовив Фейгін, гріючи над вогнем свої кістляві руки.- Аж пронизує,- додав він, хапаючись за бік.
- Холоднеча, певно, й справді люта, коли навіть тебе пробрало,- сказав містер Сайкс.- Дай-но йому випити, Ненсі. І швидше ворушися, хай тобі грець, бо я зараз сам занедужаю, дивлячись, як труситься ця стара шкелетина. Тьху, мов привид, який щойно встав з могили!
Ненсі квапливо дістала пляшку з шафи, де стояло ще багато пляшок, наповнених, мабуть, різними трунками.
Сайкс налив чарку бренді й запропонував її Фейгінові. Той лише вмочив у чарку губи, відставив її й сказав:
- З мене годі, Білле, дякую.
- Так-так, боїшся, щоб тебе не перехитрували? - пильно глянув йому в очі Сайкс.- Хху!
Виказавши тим хрипким вигуком свою зневагу, містер Сайкс схопив чарку й вихлюпнув залишок бренді в камін; спорожнивши посудину, він наповнив її для себе.
Поки він перехиляв чарку, старий озирався довкола - не з цікавості, бо не раз тут бував, а з властивої йому сторожкості й підозріливості. Це була убого обставлена кімната, і тільки зазирнувши в шафу, ви зрозуміли б, що тут живе не простий робітник; щоправда, певну підозру могли б викликати кілька важких кийків у кутку й свинчатка, що висіла над каміном.
- Ну от,- сказав Сайкс, облизуючи губи.- Тепер я готовий.
- Говорити про справи? - спитав єврей.
- Так,- відповів Сайкс.- Кажи, з чим прийшов.
- З приводу тієї хати в Чертсі, Білле,- стиха мовив єврей, присуваючись ближче до нього.
- Гаразд. А що далі? - спитав Сайкс.
- Ах, голубе мій, ти сам чудово знаєш! - вигукнув Фейгін.- Правда ж, він знає, Ненсі?
- Не знає,- вищирився містер Сайкс.- А може, не хоче знати, а це одне й те саме. Ну, давай, викладай усе навпростець. І годі моргати, й щулитися, й ходити околяса, наче не ти перший задумав цей грабунок! Кажи, з чим прийшов!
- Ша, Білле, ша! - мовив єврей, марно намагаючись зупинити цей вибух обурення.- Нас можуть почути, голубе! Нас можуть почути!
- І нехай! - сказав Сайкс.- Мені байдуже!
Але насправді містерові Сайксу було не байдуже, і тому ці слова він вимовив спокійніше, притишивши голос.
- Ну, не треба, не треба,- улесливо мовив старий.- Я просто стережуся, та й по всьому. То з приводу того діла в Чертсі, коли ми впораємо його, Білле, га? Коли ж ми його впораємо? Скільки там срібла, голубе, скільки срібла - і якого! - Він аж потер руки й звів брови від солодкого передчуття.
- Ніколи,- холодно відповів Сайкс.
- Ніколи не впораємо? - вигукнув єврей, відкидаючись на спинку стільця.
- Так, ніколи,- кивнув Сайкс.- Принаймні так, як ми намірялись, у нас не вийде.
- Значить, ви намірялися не так, як слід,- аж зблід від злості Фейгін.- І не переч мені!
- А хто ти такий, що тобі й перечити не можна? - визвірився Сайкс.- Так от, щоб ти знав: Тобі Крекіт уже третій тиждень там вештається, а ще й досі нікого із слуг не намовив.
- Невже ти хочеш сказати, Білле,- спитав єврей, лагіднішаючи в міру того, як грабіжник розпалювався,- що бодай одного з двох слуг не можна перетягти на наш бік?
- Саме це я й кажу,- відповів Сайкс.- Вони служать у тієї старої вже двадцять років, і якби ти їм давав навіть п’ятсот фунтів, вони б однаково не погодилися.
- Ну, а жінки, голубе, невже їх теж не вдасться переманити? - спитав єврей.
- Так, не вдасться,- відказав Сайкс
- Навіть такому дженджикові, як Тобі Крекіт? - недовірливо спитав єврей.- Ти ж знаєш, що за народ ці жінки, Білле.
- Атож, навіть такому дженджикові, як Тобі Крекіт,- відповів Сайкс.- Він каже, що весь час походжав коло того будинку в канарковому жилеті, з наклеєними бакенбардами,- і все надаремно.
- То треба було перейти на вуса й кавалерійські бриджі, голубе,- зауважив старий.
- Він і перейшов, та тільки це теж нічого не дало,- відповів Сайкс.
Прикро вражений, Фейгін на кілька хвилин замислився, уткнувшись підборіддям у груди, а тоді підвів голову, глибоко зітхнув і сказав, що коли Тобі Крекіт не бреше, то з цього діла справді вийшов пшик.
- Охо-хо,- мовив
