Морозів хутір - Самчук Улас

Зупини також серед ночі і серед дороги, гребни в соломі… Знайдеш усе, чим жива душа — і пироги, і ковбасу, і пляшку, і навіть чарку, бо людина має скрізь чутися ситою та незалежною. А частувати — це привілей людей добрих і маючих, як то Бог у своїх приказаниях приказав: "Не пожелай жени іскренього твого, ні вола його, ні пирога його, а почастуй його — і то так, щоб ледве доліз до своєї хати". Ге! То старі приказания! І немає на це іншої ради.

— А що це таке, Микито, з ночі горіло? — питає старий Григор Микиту, щоб надати мові поважності. В селі-бо скорше йдуть вістки.

— Та то згоріла окономія Демидова, — каже між іншим Микита.

— Ого-го! А було таке багатство. І свята не побоялись.

— Що таким, Григоре, свято? Ну, але… Е, хлопці! Їдьмо! Та виходьте! І ви, Катерино Львівно. Шкода тільки, що Андрійка нема, а наші дівчата казали й наказували, щоб привіз його. Там така вам дяківна за ним тужить та конає. Раїса! Дівчина первий сорт!

Нічого нікому не помогло. Микита є Микита. Двоє навантажених залубнів виїхало в розбушовану Ліпляву. Кожна хата гуляє. Співає кожне дерево. Плавом пливуть розсвятковані люди, давно вже не знаючи такого Різдва. В Микити столи у всіх трьох покоях гнуться від їжі і питва. Його Югеня, завжди скромна й непомітна, зараз пишна й широка, мов пава, а дочки Наталка й Маруся одягнули свої залежані оксамити та шовки. Наталка ще пишніша за матір — така вже вона викапана батькова дочка. До Морозів вона не пнеться, бо рід їх тримається мужицького пня, але має вона свою вагу і міру. Всі Боровики тримаються при батьківських порядках, та при корівнику, та при полі. Наталка в усьому заміняє свого брата Кирила, що пішов був і там десь у мазурськйх багнах поліг. Вона і в полі, і на дворі, і долоні в неї міцні та тверді, і щоки свіжі, мов зрілий овоч. От Маруся — та вже пішла у матір — тендітніша і тиха, однак і ця не спустить у господарстві.

Сьогодні у Микити, як сказано, празників празник. Це вже третій день, і тут вся незчисленна рідня. Тут і сусіди, і дяк Гавриїл з дячихою і дочкою Раїсою. Микита тримається всіх і вибору не робить. Морозів шанує, бо то своя кров, але ось у Микити сидить другий шваґер Іван, також своя ніби кров, але це вже з тих Калиниченків, що тобі ні кола, ні двора, зовсім, прости, Господи, голота, а до всього ще й пащекувата, бо чваниться своєю недотепністю і бляузкає, де треба і де не треба, на кожного, що має більше від нього. Морози також добре знають того Івана, і не було весни, щоб їм не довелося догодовувати до нового його сім’ю. Ніхто того не знає, бо сам Григор таким не хвалиться, а Калиниченко не з таких, щоб сказав добре слово.

— Ти б, Іване, бодай яке потрібне слово сказав, — бештає його як стій Микита, а Іван на це: — Що? Хочете, щоб я за ту жебранину та ще й спину зламав перед вами?

— То хто ж тобі не дає своє мати і не жебрати, — розважає, було, Микита, але Іван такі речі не завжди розуміє.

І так воно лишалося. Жінка Іванова, з роду Боровиків, вийшла за Івана так само, як і сестра її Катерина за Григора. Та, як бачите, не всім воно, видно, однаково Бог сприяє. В одних воно, мабуть, росте й на камені, а в других і на доброму ґрунті не сходить. Іван мав чорні вуса та не мав кебети, а як ще пішли одно за одним дітиська, так зовсім чоловік заломився, і тепер Іван Калиниченко перший у селі голодранець, а ще гірший за нього його найстарший син Михайло, якого називають Мишою. Миша Іванович мав хромові чоботи і добру сіру бекешу, що приніс з війни. Він уже там "на всіх фронтах" побував і, розуміється, скрізь "свою кров проливав". Його вже не раз чули в селі, як то він "виступав", і треба йому по-справедливому признати, що Бог не скривдив його гнучким язиком. Він все те знає до ладу і прикладу. Наговорив він там всілякої всячини, і всі вже добре знають, що "памещіков" треба до одного "зничтожити" так само, як і всю неробочу буржуазію.

А яке в того Миші ґаліфе і як у нього на голові сидить "набакер" та сива офіцерська шапка! І револьвера з собою також приніс, і всім по вечорницях хвалиться, що він не простий собі солдат, а що належав він до "рабочих і солдатських депутатів", які самим генералам указували, як і що ті мають робити.

І що ж… Миша, як не кажіть, має чисту правду. Кому, скажіть по щирості, не муляє око така "економія", як у Демидова, або такі коні, як у Микити, чи такий будиночок, як у Мороза? "Всі підземні й надземні багатства мають бути собственностю трудящих". Миша добре вивчив ці слова і знає, як і до чого їх прикласти.

Микита про таке ще не думає і гостить усіх. У нього зараз повно реготу й пісень. Всі себе чують тут, як дома, а такі, як Сопрон, навіть краще, ніж дома. Ось він стявся з Мишою за "учредітельне собраніє", бо Сопрон знає далі і більше, ніж Миша.

— Лєнін з Троцьким, — каже Сопрон, — післали все те "собраніє" в дубину. Буде управлять народ, "совєти". Всі трудящі.

Петро натомість заливається в піснях з молодицями, навіть Катерина Львівна не зовсім схвально на нього за це позирає. Але при боці Петра — дячиха, молодиця, мов точена, її Лариса також тут. Наталка розпашілась і горить. Старші і молодь, молодь і старші — столи у світлицях і в кухні, всі разом, перші і останні, гостюють, аж шумом довкола шумить.

— І як то воно, як подумаєш, — просторікує сусід Гнат, що був так само, як і Іван Мороз, у німецькому полоні, — що то значить наша добра земелька, їж, хоч розпережись. Га? А чи тямите ви, Іване Григоровичу, у нас таке, як було в німця? Брукву їли. Вірте не вірте!

— А що ж там у них? Недорід, чи як? — питає між іншим старий Калиниченко.

— Який там недорід! Фабрики у них, от що.

— Фабрики? Фабрики — добре діло.

— Добре то воно добре. А от ви порівняйте: в Германії війна і в нас війна. В Германії їдять брукву і то обмірано, а у нас от, як бачите…

— Не вірю, щоб фабрика замінила землю, — каже на це Микита.

— Е, дядьку Микито, не кажіть, — перечить Сопрон.

— Ти, Сопроне, голова мудра, а я кажу, як можу і як умію. По-моєму, земля — перша фабрика. Я так своєю дурною головою міркую, що на землі і фабрика потрапить видержати. А вже без землі…

— Без землі, — каже Гнат, — далеко не заїдеш.

— Я думаю, — втручається в розмову Іван Мороз, — що найкраще мати і землю, і фабрику.

— О, о! Рихтик! Правильно! Що там, люди добрі, казати! — бурхливо підтримав Івана Микита. — Земля тобі дасть зерно, а от без машини його не з’їси. Але фабрика — не фабрика, люди чесні, а тепер у нас свято, зійшовся рід, Бог нам дав, то зужиймо! Куме! А випийте! А що ви, кумо, запишалися, як засватані? Закусіть.

— Та беріть, люди добрі, щось, — до тону Микити приєднувалась Югеня. — Та заживіть! Та вибачайте! Чим багаті…

— Дай, Боже, нам і нашим дітям такого добра, кумо Югеню, — просторікує Гнат.

Пили. У Микити пили, у сусідів пили. Вся вулиця вже впита і співає. Холод, не холод — по дворах, по подвірках, попід повітками та по перелазах… Без шапок і без кобеняків. Дівчата й молодиці, і бувші солдати в шинелях. Вся земля йде ходором, і навіть на кутку Кудріях не витримав бубон, хоч воно ще, як то кажуть, і не годиться, поки води не освятять. Та нічого тепер не вдієш. Війна забрала роки і порядки, а тепер до всього "слабода", так що і в церкву з цигаркою зайти вже не робить, як бувало, гріха. От, приміром, візьміть ви такого Мишу! Що? Війна. А війна прожирає совість людську, як іржа залізо.

Зайдіть тепер до першої хати першого села. Стіл, на столі миси смаженого, вареного, печеного, а над усім пляшки, яких хочете розмірів, а довкола всього дядьки та їх жінки, та свати з кумами, і все те червоне, спітніле, а губи блищать, а очі сміються з усього світу. Ха-ха-ха! — лунає з кожної полтавської хати розкотисто, соковито й грішно. Повногруді куми в шовках і в корсетках з намистами та дукачами вилігують, бий його, сила Божа, в обіймах фронтових своїх чоловіків, і, здається, не робиться, як то кажуть, твоє-моє, а хто до кого і з ким, аби було міцно, гаряче і добре. Співали при тому всі. Не було неспіваючих. Всі пісні з цілих тисячоліть вийшли на світ Божий, і цей великий, пробачте, п’яний хор без керма й диригентів гримів, мов грім, від краю до краю.

А скільки говорилось, викрикувалось, шепталось і нашіптувалось. На перелазах, попід стріхами, по темних коморах і по хатах. По клунях, поміж кулями й околотами виминались лігва, стогнала і охала густа темнота, і гостро плямкало насичене млісною й п’яною млою повітря.

І це ось триває третій день. Не диво, що знайшлися й такі, що не знали, куди їм зі "слободою". Пішли до Демидова, кинули палаюче клоччя і бомби, яких не знали, на що зужити, і все горіло, як сильні Божі свічі перед страшним престолом.

— Не гаразд воно, куме, святий хліб у скирдах з димом пускати, — розважає з того приводу зовсім сам не свій Микита.

А Іван Калиниченко на те: — Не гаразд, кажеш? А чиїм то потом, скажеш, все те виросло.

— А хіба скажеш, Іване, твоїм. — кпиться клятий Микита.

— Микито! Я тобі не на жарти створений! Ти-но дивись!

— Дивлюсь, Іване, дивлюсь. Або я що. Палите. То паліть! Паліть, люди добрі! Все паліть! Хай горить!

— Горить наш піт і кров! — люто перечить Іван.

— А саме главне, Іване, горить святий хліб.

Але все те тільки слова. Нема потреби їх брати поважно. Свято, і треба святкувати, бо хіба не досить було тих буднів.

На другий день десь зі світанком Морози вертаються з Ліпляви. Все те накидане в залубні, як дрова, а коні ступають повільно і тягнуть свій тягар. Вітер став одлижаним, і сніг зовсім піддайний. Від Дніпра долітав шум осокорів, що нагло почорніли та розшумілися. А поза тим все-таки тихо, особливо коли минули село та крики ранніх півнів. Лиш інколи десь хтось вистрілить у небо або завиє така неспокійна тварина, як пес.

Іван з усієї сили тримає віжки і намагається не здатися. Він усе бачить, чує і знає, тільки не може довести свою свідомість до кінця, Чує й бачить запах часу, силу тривоги. П’яний й розбурханий мозок гостро все сприймає, і тому якраз з вияскравленою виразністю і зовсім несподівано він усвідомлює ці виняткові години, одначе перед ним страшне, велике, нерішене питання.

— Геть з ним! Ану, коні, рвоніть! Вйо! — цвьогає по конях батогом, коні біжать, Петро під кимсь ворушиться, з-під копит вистрілюють згустки снігу.