Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав

ускаржаемся на п.Полуницкого, державцу нашого домышлинского, одъ которого незносніе и невиповьдиміе поносимъ долегливости й утяженя, такъ въ роботизнахъ уставичнихъ, яко и въ подачкахъ не мърныхъ. За прежнихъ державцевъ, платили въ годъ по пол таляра денегъ й по пол осмачку овса; а теперь Полуницкій беретъ одъ двора по 16 шаговъ деньгами и по три четверики овса.... і так робитъ що хоче; особливо, коли всіх нас загоном вишле з робучою худобою в Любещину, в своє село Козел, для оранки і сівби... і робимо ми там тижнів по шість, по сім, без віддиху; і нехай би ми ще самі робили полеву роботу, а то й тут у Домишлині, жінки й діти наші що дня на панщині, в дворі п.Полуницького. Але й се ще не все, — почав він п.Полуницький накладати на нас ріжні дачки: виїхавши сими днями до Чернигова, наказав своїй пані брати від нас, як до богатства, у кого золотих (= 20 к.) 20, у кого талярів 5, у кого золотих 10... За незаплату сеї дачки пані запроторила жінок і дітей наших у тюрму (до в'язеня тюремного) і мучить їх не по-християнськи обставивши міцною сторожею й не позволяючи нам і хліба їм подати. І все те — аби ми заплатили назначену дачку. Та й маєтком нашим орудує п.Полуницький, як своїм: бере з наших стад собі баранів найситніших, на вибір, за що і слова йому не кажи... землі наші власні так само самовільно відбирає. А ми й гетьманські універзали мали на своїй землі, а він п.Полуницький їх відобрав; пасіки наші рубає й руйнує..."; ще й підпис добренний "вся обще громада домышлинская одъ мала до велика"; та не вбійтеся, ще ж є суди, ще право, і кличе генеральний суд на відповідь і державця, і підданих його, — виправдовується Полуницький "коли дістав я в державу від полковника чернігівського Полуботка Домишлин, тоді віддано мені й інвентар — скілько з тамошніх людей даремної повинності міг брати"; то чом би й ні, задля того й хотів установити дачки, на котрі жалуються селяне; та суд рішає своє, бо ти, Полуницький, поступав не по правді, тож скасовуємо ті дачки, а ще ж і з потвердженням, аби "по давніх звичаях, як усі давніщі

державці того села, так і він п.Полуницький в відбиранню річної, в осені, від мешканців дачки, обходився зі своїми підданими лагідне, як належить державцеві"; та й що ж Полуницький, — а те, що, невдоволений таким присудом, зачав говорити на домиш-линців, що вони, бесчестячи його, нахвалюють давніщого державця того села, того зрадника Орлика, надіючися, що, може, він знов стане паном села; допитуються свідка, козака охотничого пішого полку, що тицір стояв у Домишлині, і той посвідчує, що-би справді домишлинці не раз і не два ізга-дували з жалем про Орлика, що за нього вони не терпіли аніжадних тягарів і навіть не сповняли ніколи при нім громадських повинностей, а теперички, мовляли домишлинці, ніхто нашого державця не боїться, через те й, окрім нього самого, нас кривдять; та суд не зважа на таку завину, і декретом постановляє, аби Полуницький вернув селянам усе заграблене, — та що ж присуд на папері, що декрет, декрет та й годі, а вже 1727-го домишлинець Кугученко подає жалобу цариці, де поясняє, що Полуницький нічого не сповнив по декрету і самий декрет відобрав від селян і далі давить їх і грабить: 1) 1720-го забрав у батька позивача пасіку 45 улиїв і всю землю, з лісом і ставом, привернув до себе; 2) 1724-го у брата мого, каже позивач, народилася дитина, на хрестини котрої, явно а не тайно, взяв батько мій з боку пів кади горілки; дізнавшися про се Полуницький заграбив у нас вола; а потім наказав достачити осьмачку вівса, обіцяючи, що вола верне, — повіз я овес і прошу: накажіть, пане, вола мені віддати! — пан овес узяв, але вола не віддав, а ще й палицею мене побив; 3) 1726-го, ідучи в Гименський похід, Полуницький узяв у батька коня і челяд-

15(2) травня сонце сильний вітер Лесі два рочки сповнилось 16(3) травня вночі я відвідала могилу зранку прохолодно а вдень тепло сонячно 17(4) травня жаркий день

18(5) травня жарко 19(6) травня Володю Мазурика в Армію проводжали теплий день

22(9) травня Николая празник 23(10) травня зранку прохолодно вітер вдень тепло 24(11) травня вітер холодний сонце 25(12) травня теплий 26(13) травня жаркий день дощ ввечері 27(14) травня зранку жарко сонячно 28(15) травня жаркий день хмарилось дощ трошки побризкав 29(16) травня жаркий день народження Миколи

30(17) травня Іван Толмач зарізався теплий тихий зранку вдень трохи вітер був 31(18) травня сильний вітер сонячно Вознесіння 1(19) червня хоронили Івана Толмача

3(21) червня зранку прохолодно а вдень вітер тепло 4(22) червня вітер і прохолодно 5(23) червня вранці прохолодно 6(24) червня прохолодно вдень ввечері холодно вітер

ника, а як вернувся, взяв осьмачку вівса і наказав, аби батько сам прийшов до нього; батька не було вдома; тоді він узяв мою матір і забив її в колодку; коли батько почав питатися його, за що то, то Полуницький не відповідаючи наказав батька до полсмерті бити немилостиво і потім узяв у нього ще 6 р. грошей, а слуга його Іванець за працю, що бив батька, взяв дві гривни; 4) того ж 1727-го батько мій задумав було послати в Бахмут, по сіль; дізнавшись про те Полуницький переказав, що коли пішле, то він нажене підводу і заграбить її, а за намір узяв, не знать за що, грошей 10 р. Чекайте-ж-но й ви, — бо заблукуємо у віках, а тями не догребтися, чи то вже мертві так оповіщають історію й долю, чи пів-мертві, чи то смерть на мертвому їде, а мертвому ще збуватися на ожиття, а-бо то такі торги та дачки, хто кого обхитрує. А-ж ревізорові то де знати, — хіба з тої панщизни спопередьвікової, хіба з опіслявікових панщизн дібрати найсумліннішого реестра; хіба й зпосередьвікового тлуму щось утішненьке награмузяти, та й задобриш і те, й друге, — от вам іще їдна пришта, ну й годі; пише Мазепа царям як-то 1692-го, що просили гетьмана прояснити ту справу, чому то нарід так

голосно жалувався на самоволю старшини ".......................................", —

писав же у жовтні 1692-го, а в червні того ж року підходив до південної України гетьман-самозванець Петрик з татарами, і розсилав свої "прелестні" універзали, де обіцяв народові увільнення від "драпіжних панів"; отож, хотя-не-хотя, по-орельські села прийняли Петрика і тим чимало заклопотали Мазепу, що стояв тоді під Гадячем; коли Петрика прогнано, гетьман із-під Гадяча перейшов у Полтаву і тоді-то відобрав він декотрі маєтності від полтавських державців", —

впиняйся хоч коло котрого хатниська, пустки якої, продирайся кропив'яними деревиськами, на каменю такім осклизнися (аж то край жорна з-під стовпа закатного стримить; от же лихість та бідовина тій померлій бабці — вкопувати їдне жорно під струхлявілий у землі стовп); далі аж у сон такий вступай, — їдні ребра хатяні з солом'яними віхтями де-де по грабових кроквинах, але й знати хоч і вві сні, осьдо сіні, а то діра така, такі буцім двері аж без варцаби в комору; та тобі тра десь ліворучіш, до світлиць таких з поваляною піччю, загнобленою лежанкою, де лиш слід од казана, а проте з накривкою потрухлявілою насторч діри; і як-то ширше і викше показує на всі боки, де ні вікон, ні півзин, одно глиняний закид наввальці з солом'яними їжаками, — упрешся аж в стелю у найкрайнішій кімнатчині — от де стеля і вбереглася, — такий поділ

за старовини на сім'ю молоду й стару: бо чо б то і скриня, і шкельце умащене тако на захід світу, — ніяк віри не добереш, чи ти вже тут, що й хтів, чи ті погляди з вуличок повскрізь бур'яни вчахли, аж-но чи ти сам, і нікого більш. Шдступайся-н до цеї скрині з іржавою клямкою, з таким глиняним павучаним плескуном на ляді, — хіба ж то не ця вікова суша вимережує які хоч узори на колись розкислих глинах, каменях, увігнутих земляних коржах на зарощаних погрібцях; не так хіба уступає в коліна, де хоч, у пальці, що слини бракує пирскати на візерунчаті пучки задля гортання аж-найпотрібнішої сторінки у віковому реєстрі, — та й кажіть, що суша, аж так горатить пашучим теплом і зір, і віддих, бавляє розбухлою квіткою нутрощами, росить чоло над скрипом підойманої ляди, заким не вгледиш: то-ж віковими сталками вбереглося. Здоймаєш свої засмальцьовані колгоспняні вдежі, шорхаєш голизною об сухі виструби стіняні, сучки шерехаті на одвірках сколупаних, десь-то й так сокирою дошуковувалися таємних сховків; уже й світ впокорено лагіднезно вчуває твого аж грайливого поруху, — а ну-но, що ще зробить, яке його подумання на що-новий крок. Зіллятися тілом з цею деревизною, глинизною, бути всим, що на їдну мить як призналося до тебе, ожило з свідомості, що оддаруєш з свого всього, — та не знанням, не плоттю, а вже й таким, що самому жах признавовуватися; це ж ти дериво й глина, вустюк солом'яний; ти на тій картці повзвиш скрині на вцілілому забіленому коржі, — дорахуйся, скіки то віків умащено підсинькованою глиною, скіки то возів розвезено селом і селами а-ще-ж звідколи — як там якась Варка на грошві прикопаній од якогось давнезного шинкаря з утаємниченням гріхів родових та на засту-

7(25) червня прохолодно вдень і ввечері 8(26) червня з четвертої години дощик побризкав і грім

10(28) червня вітер тепло сонячно Трійця 11(29) червня жаркий день 13(31) червня жарко 17(4) червня жаркий день ясний Заговки на...

18(5) червня жарко 19(6) червня тридцять три жари земля дуже гаряча 20(7) червня звечора грім блискавка 21(8) червня перед ранком дощ і вдень до обід 24(11) червня Драгуновського хоронили Колю 25(12) червня льотчики чотири місяці літають 29(16) червня жаркий день 30(17) червня похмурий тихий теплий у Хрипкового Володьчиної дочки Олі свайба 4(21) липня звечора дощ і всю ніч ішов дощ

5(22) липня хмарно цілий день до півдня йшов дощ 6(23) липня Варка Ткаченкова о п'ятій ранку померла Ш... Федора померла об одинадцятій годині ранку

7(24) липня хоронили Варку

пання жебрацтва навпозірного приймакує іще їдного возовця глини здалекішньої на впотреб громади неперебутньої, — якийсь-то Павло, одкатувавши свій рід, а пристане до невидкого багацтва; і в-оч не зазнаєш блиску срібляного у підпічному замурівку, та все ж гадка — а є, може бути; правуй цим коником; глина, глина; а Варка така ж мов дурна, загноблена під лахманами спомином вікової пишноти, одбере й ще їдну дачку, не звідуючися за виторг; а Павлові щодень свято, а є й собі, і всім.