Люборацькі - Свидницький А. П.

- A ja po rosyjsku nie umiem, 117 - озвалась Галя.

- Учитесь,- каже Антосьо.- Вас же там учат?

- Uczą, ta wszystko po polsku, 118 - відказала Галя.

- И географию по-польски учат?

- Nie, my geografyi nie uczymy. 119

- А что же вы учите?

- Zakón boży, pisać, haftować, tańczyć. 120

- Вот я и танцевать не умею.

- Czemu ż się pan nіе uczy? 121

- Ноги не служат,- відказав Антосьо.

Галя засміялась, і він засміявся та й потяг ноги, наче його дубом поставило на стільці, і поліз до кишені. Галя на все око дивиться, як хлопець пручається; а він вийняв здорову дулю червонобоку, обдув, бо в тютюні була, і подає дівчині:

- Proszę, 122 - каже.

- Dziękujе, 123 - відказала вона, взявши грушу, і завинула її в хустку.

Поки ж справлялась вона, то Антося і в хаті вже не було: чмигнув надвір, та такий радий-радий, що заговорив, аж наче йому в грудях ширше, аж наче світ перемінився. «Та яка ж вона гарна,- каже далі сам до себе,- єй-богу, гарна. А добра яка! От, господи!» Так, балакаючи сам з собою, і незчувсь, як опинився аж в садку; а там груші - рясота́, аж гілля гнуть, та пахущі такі! От і вчепивсь хлопець трясти; полупотіли червонобокі, а він ну вибирать, котра з-межи всіх найкраща, щоб ще дать Галі. І знайшов таку хорошу - щоб де струпочок абощо: з одного боку жовта, а з другого рум’яна, як жива.

- Оцю,- каже,- понесу! О! понесу! - додав з жаром,- єй-богу, понесу і віддам.- І ну скакать на одній нозі, та все: бррр! бррр! бррр! І очі якось чудно вирячив. Подивившись збоку, можна б подумать, що хлопець здурів; а він зовсім не здурів - і не думав дуріти. То з радощів так. Брркає та скаче; ще й хвицанув скілька раз. А там, затираючи руки і якось особно - як тільки семінаристи вміють,- осмішкуючись, потяг доріжкою до хати. Ще щось і приговорював до груші.

Прийшов хлопець до хати - нема Галі; то він на тік та в клуню. А вона тут, сиза горлиця, танцює та, танцюючи, блиснула оком на Антося,- ще й так любенько; далі другий раз, там і третій.

«Отже вона мене полюбила,- подумав Антосьо.- О! іще глянула,- дума собі,- от іще… Єй же богу, полюбила». І так зрадів, що чуть-чуть ізнов не почав брркать, та скакати, та хвицати. А з єї й очей не зводить, і серце йому так і розпливається; а в руках груша аж пом’якшала, так її наминає.

«Як би мені віддать її своїй Галочці? - почав далі роздумувать. Та прилюдне не можна»,- думає собі.

А дівчині й покою не дають: тільки один пустить, то другий підхватить, і потрясла, аж вітер віє. Думав-думав Антосьо та й почав досадувати, що не вміє танцювать. «От,- дума,- й шепнув би їй на ухо, танцюючи: «Вийдіть, я щось скажу»,- а так що? Другий треться коло неї, а я слинку ковтаю». Та й рвонув зразу і подибав з клуні. Якби хто запримітив, то не що друге подумав би, а тільки що він або ключі загубив, абощо; та не до його було - і ніхто не завважив, як рушив він, як вийшов за клуню, озирнувсь на всі боки, похитав головою і пішов далі бур’янами, наче від людей утіка. Та куди ж це? - В кутку на току був льох, а над ним катряга чи половник; сюди-то побрів Антосьо. Була й друга дорога, та він не мав охоти шукать, та й часу не мав.

Кожному відомо, що катряги низькі будуються і долівка така м’яка, аж пухка. Отже це не заважало Антосьові. Прийшовши в катрягу, він закрив очі долонею, перекинув голову назад; постояв так-таки довгенько, осміхнувся і каже: «Ну от так!»

З цим словом лівою рукою взявся вбоки, а праву відставив, як наче держить панянку, і ну витрясать польки, приграючи на губу: ти́-ни-ни́-ни, ти́-ни-ни́-ни. Упрів, засапавсь, та й ліг.

- Добре,- каже,- їй-богу, добре. Тільки видихаюсь, піду та так і втну з Галею. О! голубочко моя! серденько моє! Гай-гай! - Та й піднявсь, обтріпався і став та й думає: «Чи йти, чи ще попробуваться? Ні, попробуюсь іще».- І почав танцювать.

Потанцювавши довгенько,- вже наломавсь,- подумав і пішов з катряги. Та на самоті чого не вдаси? а в гурті - як не той.

І Антосьо так: сів, лише сопе та придивляється, як другі гасають. Серце рветься, та воно ж і мліє, як тільки подумає хлопець, що треба підійти, завербувати; а там ще й дивитимуться всі.

«О! господи,- заговорив Антосьо в душі,- чому в мене тієї сміливості нема?» І пішов знов у катрягу, і знов почав танцювать; аж кружало витоптав, танцюючи, на розсипчастій долівці. Та що з того? Так і день минув, і вечір настав, і ніч проходила, що Антосьо не відваживсь і ногою ступити. Як лягав спати, то найгірш печалував, що не віддав груші: «Вона б, зозулька моя,- каже,- з’їла б, осміхнулась би до мене; а так… господи-господи!» І почав їсти її сам, та ще й з таким смаком з’їв, який Галі й не снився.

Довго не спав Антосьо - все думав за Галю, а як устав на другий день, то наче в раю прокинувся: приснилась йому дівчина, що обіймала, що цілувала.

- Якби-то наяву так! - заговорив він, хутко-хутесенько руками потираючи.- Якби-то наяву так! А може, це й мені, як Йосифові, откровеніє? - Тут уже не втерпів, щоб не порадуватись: став прямцем і почав підскакувать. Порадувавшись оттак, може, таки з півгодини, вмився, прибрався і пішов шукать Галі.

- А ви снились мені цієї ночі,- сказав їй Антосьо, знайшовши на городчику, що богу молилась.

Галя тільки осміхнулась і вже не кінчала молиться. І Антосьо осміхнувся та й