Листя землі - Дрозд Володимир
Жаліла вона сина жалістю материнською, і кобили гнідої, що ноги передні поламала, шкода їй було невимовне, така втрата для хазяйства, була-бо Килина дочкою Степана П'явки. Бив Мартин сина уламком голоблі од воза, що розсипався на мосту через Білорічицю, бив, не добираючи по чім б'є і сили не виважуючи. А коли упав Устим посеред двору, кров'ю заюшений, шмагав Мартин сина черезсідельником шкіряним. Але мовчав Устим, ані слова про ласку з його вуст не прохопилося. І дивувався Мартин, що такого гайдамаку народив, і люті йому прибувало, бо покірних Мартин любив. Повз Устим через город, ще не зораний, на леваду, і слід кривавий за ним стелився, а Мартин ступав поруч і штурхав тіло синове ногами в ялових, з підковами залізними чоботях. Обмив він кров з передків чобіт ялових у Жолудівці, що з-під Крукової гори дзюркотіла, в Білорічицю неподалік мосту падаючи, і повернув до хати, а син на березі зостався.
І заборонив він жінці своїй Килині до сина в берег іти: "Хай хоч здохне тамочки, виблюдок". І підповз Устим до Жолудівки, тут широка вона була, бо розкопана, влітку коней купали, і хлебтав водичку розбитими губами, і була водичка з кров'ю. А прийшла до нього Оксана, дочка Уляни та Нестора Семирозума, водою джерельною Устима умивала, фартухом полотняним лице йому витирала. І був фартух у крові Устимовій, наче заполоччю червоною вишитий. Плакала Оксана над Устимом, боліли-бо їй рани Устимові, як свої рани. І прийшла вона на леваду до Устима вдруге, і принесла молока та хліба, і поїла молоком його, а хліба не міг Устим їсти, боліло. І краплилася кров Устимова в молоко, яке пив, з губів розбитих. Казала йому Оксана: "Як не хочеш додому вертатись, Устимчику, я до нашої хати доведу тебе, бо вже на ніч заходиться". — "Тут буду, а ти іди", — тільки й мовив до неї Устим голосом, що Мартинів голос нагадував, і послухалася вона.
Рано-вранці прибігла Оксана до кринички, ніби по воду, з відрами та коромислом, але не було Устима, лише кров на прозелені, сухій од роси, де він ніч ночував. І плакала вона гірко, бо думала, що вже нема Устима живого, що зробив він щось лихе із собою, і дорікала собі, що послухалася звечора та лишила його самого. Прибігла вона у двір до Волохачів, слізьми залита. Мартин коней запрягав, щоб у поле їхать. І сказав їй Мартин Волохач голосом злим: "Чорт яго не візьме, бо такиє, як йон, і чортам не треба. Одлежується десь у кущах. А ти, дєвко, не милься, бо митися не будеш. Волохачам старці не треба, Волохачі — перші людяки в селі". Килина, мати Устимова, дивилася од корівника холодними очима. Молоко в дійниці пінилося, і була піна червона, наче кров Устимова, бо у відсвітах сонця, що з-за Чорного лісу вставало. Витерла сльози Оксана, бо горда була, як мати її, і не хотіла перед Волохачами плакать. І сказала вона, з двору їхнього йдучи: "Не людяки ви, а хужей вовків, бо й вовки своє поріддя жаліють жалістю звіриною". І зирив їй услід Мартин з-під брів кущистих, очима страшними, хвороби й нещастя на неї накликаючи. Але вийшла на ґанок хати своєї, щоб корову доїть, Уляна, мати Оксанина, глянула на дочку, яка од Волохачів вертала, ніжним поглядом, і темна хмарка, що вже над Оксаною висла, розвіялася без сліду, і була вона в сонці молодому, як у золоті.
Бо знаттє Улянине дужче було, як знаттє Мартина.
Дужче чи не дужче, а око Улянине од білого Бога, Мартинове ж око — од чорного, а скольки чорний Бог не бунтує, білого Бога завжди буде зверху, добро є добро, а зло — зло.
Що там довго гомоніть: матка — яна полюбить і пожаліє, а любов і жалість, калі од серця, а не од розуму, луччей сонечка чорноту найчорнішу прожене.
Тади молодих добре вчили, як на світі жить, боялися яни і Бога, боялися і батька з маткою. А тольки ж рідко се було, щоб рідного сина за конячину смертним боєм бить, із світу зживать.
Дак йон, Мартин, і в сім'ї був вовк вовком, се правда. Сяде обідать — щоб тольки йон за столом, як пан. Жонка, хоч і придане йому принесла добряче, — на прихапку, в мисниках, а дєтки — що послі батька з маткою осталось, вилизують, як щенята. Хіба на Різдво та Паску за стіл родиною і сідали.
Дак і одплатилося йому вповні. Щоб сини та на батька руку підняли — де се бачено, де се чувано?
Се вже познєй, послі перевороту, а тади Мартин у сім'ї був і бог, і цар, і кат.
Вів я коней з ночі, менший був годами од Устима, а вже рабів як проклятий, ні дня ні ночі. Веду я коней з ночі, повз Крукову гору. А туман у долинах, туман. Калі ж із туману таке страшке щось викульгує: морда в синяках та кривавицях, очі ледве світять крізь щілини, полотнянка на плечах порвана, руда од крові присохлої. Я аж присів, так спужався. Калі ближчей — наче Устим. А я вже чув, що батько з його шкуру знімав за кобилу. "Куди-бо се ти, Устиме?" — питаю. А йон тольки губами розбитими ворухнув, ані слова в одвіт. Прокульгав повз мене, наче я й не людяка, а стовп мертвий, придорожній, і зник у тумані. Удосвіта се було, ледь задніло.
Е, норов у його батьків був, одного кодла, хоч і не мирили яни, мо', через те й не мирили.
І не було чуть про Устима з тиждень. Був — і нема. Наче крізь землю провалився. Оксана потайки од матері слізьми вмивалася та, гусей на леваду вигнавши, по нетрищах на Круковій горі блукала. А Волохачі їздили в поле, наче й не їхній син згинув, пора була гаряча, орали, садили та сіяли. Увечері прийшов староста сільський до Волохачів, бо йому про Устима сказали, у Мартина запитував: "Де-бо син твій?" — "Як йон тобі вельми треба і рабіть нема чого, то шукай", — буркнув Мартин. І змовчав староста, бо не хотів з Волохачами та П'явками сваритися, люди знатні, в церкві коло самого вівтаря стоять і норовом лихі. Аж переказали із Коршаків людьми пакульськими, які тамтешньому панові цеглу возили: у дядька Устим, син Мартина. У неділю не пішов Мартин до церкви, хоч свято, а вдосвіта осідлав коня вороного і поскакав у Коршаки, там брат його приймакував. Вертався із Коршаків, як відправа скінчилася і люди з церкви виходили. Вертався він із Коршаків верхи, а біля стремена, понуривши голову, із зв’язаними назад руками шкандибав син його Устим. А кінець налигача, яким Устимові руки зв'язані, Мартин тримав. Зупинив коня він біля воріт шкільних, а люди на високім церковнім майдані стояли і дивилися мовчки. І сказав суворо Мартин синові: "Проси прощення у людяк, яни голови сушили, де ти шаландаєш!" Але стояв Устим незрушно, наче не до нього мовлено. "На коліна, стерво!" — гримнув Волохач. І сік він сина по плечах у полотнянці рудій, бо не одмивається кров, хворостиною з ліщини, аж переломилася хворостина навпіл. І опустився Устим на коліна, як молодий дубок, сокирою біля кореня підсічений. І сказав отець Олександр докірливо з паперті церковної: "Не роби сього, Мартине. Навчати отроків послуху — обов'язок наш перед Богом і людьми. Але від озлості надмірної не добро, а ще зліше зло в душах проізростає". Мартин Волохач відповів так: "Отче, дозвольте не погодитися з вами. Якщо добро світом правує, нащо тади Господь Бог?" — "Добро — се і є Бог". — "Чому ж проживаємо ми в пеклі земному, а не в раю небеснім? Хіба не з волі Божої?" — "Через гріхи праотців наших Адама та Єви і гріхи наші власні", — мовив отець Олександр з паперті церковної. І засміявся Мартин Волохач сумно: "Якби не согрішили праотці наші Адам та Єва, не було б нас нікого на світі і не було б ким Богові опікуватися. То за що ж вигнав він людяк з райського саду і зіслав на землю? А коли вже зіслав, то мусив знать про гріхи неминучі. Бо земля — се ліс темний, а ми всі вовки в тім лісі і по-вовчому жить маємо, бо не добро, а зло на землі правує. Хіба не так, людяки?" Але мовчали люди. А Устим, син Мартина, дивився в землю, і земля диміла од очей його
А тади щось із ним зрабілося, перемінився геть хлопець.
У чулані під замком з тижняку, мо' і болєй, просидів, як у тюрмі, А як уже тамочки батько з нього збиткувався, сам Бог знає, ніхто того не чув, не бачив, до Волохачів люди рідко заходять, тольки рідня.
Хвалився Мартин, сама чула: "Мені що людяка, що вовк—обламаю роги і вірьовки витиму".
Був я малий, але батьку помагав уже на лузі. І ділили копиці. І Мартин не хотів жеребок тягти, а вибрав собі луччі, на око було видко навіть мені, малому. І сказав йому батько мій: "Бога бійся, Мартине, де твоя совість?" А бате-ко біля кобилки запряженої стояв. "А ось де", — одказав спокійно Мартин Волохач, схопив мого батька за поперек і кинув через запряжену кобилку на інший бік. Батько гепнувся об суху землю і застогнав. І поїхали ми тихо додому, бо зробилося батькові зле. А матка, як дізналася, ще й сварила батька: "Нащо ти з ним зв'язувався, бо ж вовк, а не людяка". А в нього, батька мого, та грудна жаба була. Дак хворість та ще болєй його взяла, з рік йон помучився та й помер.
Дак що ж ви од Устима хотіли? Молода душа — яна ніжна, як квітка, хай і норов од кодла. Побачила я Устима опосля на лузі, сіно косили: очі його погасли, і весь наче лялька вертепна, чи живе яно чи мертве, їй-бо, не добереш. А Килина, жонка Мартинова, вже так раділа! Як рабіла я в них на поденщині молодайкою, було, не нахвалиться сином: "Такеє послушне, такеє послушне дитя стало, ось що яно, батькова наука… І вже на тую злидоту, на тую підстелюху, на тую трав'янку Оксану і оком не веде. І батько теперечки до нього набагато добріший. Не признається ще, але по нім бачу: женить Устима надумав, до сільських дєвок приглядається, виважує, щоб і роботяща, бо мені самій тяжко в хазяйстві, і щоб не впорожні до нас прийшла, а й свого добра до нашого добра доклала. Я тепер часто кажу Устиму: "Бачиш, синку, хіба я тобі не гомоніла, що слухняне телятко дві матки ссе?"
А як брали льон в економії, і Оксана, дочка Уляни Семирозумихи, з нами. Сіли спочивать, а місяць над нами такий — у душу заглядає, і ніч ніжна, як шовк. Стали ми про хлопців гомоніть, саме ж молодухи, на віддані. А Оксана підвелася й пішла льонищем на місяць-повню, як сновида. А я вже знала, що в неї на серці, про Устима знала. Підхопилася я і — слідом, бо при місяці дєвка залюблена геть дуріє, що хоч може з собою зробіть. "Оксано! Оксано!" — гукаю. Аж яна і насправді здригнулася, наче розбудили її, а по обличчю закуреному, бо се ж ми льон брали, сльозини буйні-буйні течуть, і де сльоза прокотилася, тамочки наче плуг пройшов.
