Маруся Богуславка - Багряний Іван

Скривилась презирливо й гидливо. Ні, це не з духу протиріччя, це з самої глибини серця! Струснулась вся... Потім озирнулася вправо і вліво вздовж по алеї, зіжмакала брошуру так само гидливо, ніби душила якусь гадину, а тоді сунула її в велику урну, в залізну посудину, що стояла тут же поруч, в яку скидається різне сміття й недопалки та плюється і з якої курився, як завжди, смердючий димок, бо там запльовані недопалки й сміття вічно тліли... Посудина ця — типова плювачка й смітниця, широка внизу й вузенька вгорі, розставлена міськрадою скрізь, по всіх "громадських місцях".

Вкинувши туди брошуру Подліпкіна, подарунок малесенької наївної Лілі, Ата встала й пішла геть...

"Ліля... Лілея!"

І посміхалася насуплено:

"От якби в цю плювачку вкинути й самого "професора" — от було б добре!"

"В ім'я правди не щадім нічого!"

XX

Химери (Меланхолійне)

Угорі, просто через усе місто Наше, проходить зоряний Чумацький Шлях... І де б ви не піднесли голову вгору, — ви все посеред того космічного, того вічного Шляху Чумацького, якраз посередині, як мандрівник з торбою... коли у вас хоч трішечки уяви. Так, так, коли у вас хоч трішечки уяви, ви досить чітко уявляєте себе посеред того безкінечного шляху, через сині безкраї степи простеленого, з торбою за плечима, з костуром у руках, босоніж, з непокритою головою, — мандруєте, як той філософ Сковорода наш, з легкістю на серці надзвичайною, філософськи настроєний, з іскрами радости в очах, з піснею легкою, степовою, перепелиною на устах, з відчуттям крил соколиних за плечима... Ідете!.. А шлях стелиться, куриться пилком зоряним, пишається туманами легенькими вранішніми, вабить вас у далечінь неозорну. І ви, вийшовши з міста Нашого простісінько на середину того шляху, мандруєте собі... Якщо у вас хоч трішечки уяви. А у всіх мешканців міста Нашого ніколи не бракувало уяви, чим вони й визначаються. Ні, не бракувало їм уяви, інакше би їх уже давно не було на світі білому, при тому Шляху Чумацькому живши, отому самому, що:

Ой, горе тій чайці.

Чаєчці небозі.

Що вивела чаєняток

При битій дорозі., —

як співає й тепер іноді сліпець... Традиційний сліпець, яких теж не бракувало тут ніколи. Він співає край базару, а іноді й по вулицях, з миршавою гармонією замість поетичної бандури... Це такий сучасний бандурист, модернізований бандурист, менестрель міста Нашого, що прийшов з давнини сивої, козацької, але поки дійшов, то десь бандуру свою, своє менестрельське знаряддя, загубив а чи пропив, згідно таки древньої традиції таки міста Нашого. Пропив напевно. Він тільки пісні не зміг пропити, бо як її проп'єш?! А бандуру, як річ пропивальну, матеріальну, пропив. Бо тут здавен-давен так заведено вже: чумарки, чоботи, сорочки і все інше предки й їхні нащадки пропивали, в тім числі попропивали й бандури. Ще тільки, слава Богу, якось не пропили совісті. Нап'ється, проспиться, прокинеться — й ніби й не він. Ніби совість ще при ньому. Хоч деякі амбітні онуки не раз у Сірка очей позичають...

Не один у місті Нашому — на далекій Гусинці й ще дальшій Підлозіївці, і на Зеленій та Широкій, і на Новокиївській — десь в хащах запилених верб, а чи просто так під недоруйнованим муром на купі жужелиці, сам або вдвох з коханою, завмерши безмовно й опустивши важко знесилені мозолясті руки, дивиться на цей Шлях

Чумацький... Дивиться, мов приворожений, і хотів би ним утекти... сам або вдвох з коханою... утекти від запиленої осоружної дійсності.

Так дивилися й так мріяли цілі покоління в цьому місті Нашому, бо дійсність для них все була осоружна. Вони мріяли про втечу, але — вони й любили свій край, своє місто безмежно, через те ніяк не могли розв'язати дилеми — тікати чи не тікати? Як те Гамлетівське — "Бути чи не бути?" І, зрештою, розв'язували її в той спосіб, що збільшували число горбків і стовпів та хрестів на всіх рідних цвинтарях міста Нашого, зарослих дикими вишнями, бузком і черемухою, — приєднувались до дідів і прадідів, що так само вічно мандрували зоряним Шляхом Чумацьким, а спочивати лягали тут, тією нескінченною мандрівкою натомлені.

Отак, утікаючи в широкі світи, ті всі гусинчане й підлозіївці, й кияне проклинали своє місто й любили його, вірші навіть про нього писали й пісні співали, — й оспівали його не згірше (не менше щиро й зворушливо), як Данте Аліг'єрі свою вітчизну. Тільки Данте знає увесь світ, а цих "пасинків долі" ніхто в тім світі не знає; бо вони все за мурами темними, за замками міцними, під "турботливим караулом" сусідським. Одначе колись взнає...

Ата теж часто, ночами безсонними, в хвилини смутку незрозумілого й нестерпного, в хвилини утоми каторжної й меланхолії терпкої від самоти дівочої, дивилася на той Шлях Чумацький, пилком зоряним притрушений, і теж хотіла би ним утекти. Десь утекти! В краї незнані, в світи невідомі й тому такі прекрасні й такі хороші, де стоять веселки радости й ніколи не примеркають, де цвітуть квіти любові й дружби й ніколи не одцвітають... Ата зітхає й не може одвести очей від шляху дивного, від тих сузірь мерехкотливих і незчисленних, що йдуть тим шляхом десь, як пілігрими, й дивляться довговіїми очима униз, на цю запилену, стомлену землю, вже до кінця-краю стомлену. І дивляться й на

Ату, переморгуються з нею, кличуть... Притиснувшись щокою до ліктя, покладеного на підвіконня, Ата дивиться боком, як птах, на мерехкотливий зоряний потік, на шлях той феєричний, — обважнілі вії ледве тримаються від утоми, щоб не заплющитись, в вухах стоїть нашорошена тиша й порожнеча її кімнати, убогої її самотньої келії — свідка її часом нестерпної журби й розчарувань, думає про фантастичне й привабливе "далеке" і про тяжке до відчаю "близьке" — і в очах її починає двоїтись, троїтися, все обертається в зоряний хаос, в шалену веремію, бо очі запливають туманом...

Ах!..

Ата уперто стріпує головою.

Так завжди кінчаються химери.

XXI

Ще батальйони

Сонцесяйні литаври зударяються з дзвоном і стрясають повітрям, потрясають серцями — бризкають у всі боки скалками звуків, ніби живим сріблом, сліпучими блискавками віддзеркаленого сонця, криком юності, безжурним зухвальством молодости. Литаври карбують крок тисяч молодих, що йдуть пружинястим маршем у сонячній повені, підставивши сонцеві натомлені, але розперті здоров'ям груди; спітнілі й іноді похмурі, але прекрасні юні обличчя — хлоп'ячі... дівочі... Море їх, вишикуваних в ряди, в колони, в прямокутники різних кольорів, залежно від організацій, що мали свої кольори спортового одягу!..

Парад фізкультурників...

Ата не пішла на цю маніфестацію краси й сили, на цю параду молодості, бо була зайнята по службі, і тепер от стояла разом з усім службовим персоналом театру на високім балконі й дивилась униз, на грімливу, кольорову ріку, ніби ту параду приймала. Поруч з нею стояв Харитон, і обличчя його вкрилося сітиною зморщок, променястих, щасливих, — він дивився униз, і душа його трепетала від зворушення... А внизу проходили колони спортовців, — білі... Блакитні... Червоні... Жовті... Зелені... Рожеві... Червоно-чорні... Колони дівочі... Хлоп'ячі... Перед кожним прямокутником прапороносці й сурмачі. Перед кожною колоною — духова оркестра. Б'ють литаври... Гордо піднесені голови. Легкий молодечий крок. Ось ідуть харчпромівці. За ними будівельники... Спартаківці... Студенти ІНО... Педтехнікуму... Медики... Сільськогосподарчий технікум... Молодь з усіх заводів і підприємств... Молодь приміських сільських районів... Залізничники ... Авіазавод... Кожен прямокутник несе свою пісню, дзвінку й бравурну. Пісні гойдаються, як морський прибій, то затихають, то наростають. Мають прапори. Гримлять срібноголосо литаври, й перегукуються кларнети. Б'ють в синє небо барабани...

Повінь звуків, фарб, повінь краси й гордості, море людської сили і цвітіння. І це все так контрастує з сірими пооблуплюваними, непоказними будівлями "бульварів", поуз які йдуть колони, контрастує з рудим, сіро-брудно-червоним стилем матеріального оточення, з убогістю, втомою, старечістю, що випирає з усього, а надто з порожніх, запилених магазинів і голярень, із занедбаних ресторанів і кав'ярень, де, всі знають, нічим до пуття повеселити душу й тіло навіть такого урочистого дня. Надто ж контрастує ця повінь бравурна з душевним станом старшого покоління, безкраю втомлених і сумних мешканців цього міста, що от збіглися й стоять шпалерами, юрбищами і навіть до звуку бадьорих литавр ставляться з підозрінням, вбачаючи в тому провокацію... А молодь йде й іде... Подібна у своїй красі до древніх еллінців, що зібралися на велелюдні ігрища, скупані сонцем... Так ніби тут зійшлися два різних світи.

Один світ, втомлений і понурий, стоїть осторонь і дивиться очима обідраних, недоруйнованих хат, а другий на зло першому маширує пружинясто і молодо, б'є в литаври й співає дзвінко. І другий так не пасує до першого, як свавільна, розсміяна дитина до старенької, зажуреної, згорбленої матусі, що боїться, ось-ось дитина її покине й забуде, повториться вічна трагедія — конфлікт між старими й молодими...

Мешканці стоять обабіч шпалерами. Та ні ж! І в них за понурістю й утомою горить іскра радости, глибоко захована, але невгасима!.. "Скільки їх! Ой і скільки ж їх! І де вони й набралися!" Аж не віриться, щоб у цьому згорьованому, замученому працею й турботами, прибитому страхом і злиднями місті та було стільки прекрасної молоді! Стільки їхніх дітей!.. І це все їхні?! Чи не їхні? Аж не віриться, щоб тут було стільки дивно-гарних дівчат і таких же хлопців, що їх отаких, мабуть, немає ніде в світі! Он бабусі стоять у юрбі на пішоході й витирають хусточками очі... І так само витирає рукавом "запорошене" око поруч з Атою старий Харитон... А литаври б'ють грімливо, дерзко, з викликом. А шереги гордих і... подекуди й похмурих, так, так, похмурих... юнаків і юнок відбивають крок, ритмічно й красиво погойдуючись... Особливе враження справляє колона наймолодших — колона дітей з сурмачами, з барабанщиками й прапороносцями, що маширують так чітко й так серйозно, а самі такі малі. Сурмачі по три вряд перед кожним розділом, озброєні довгими срібними сурмами, з червоно-золотими прапорцями на них, підіймають єдиним рухом угору й сурмлять...