Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

"Я, Юстин Другий, — писалося в ньому, — сівши з волі всевишнього та з повеління покійного імператора Візантії, в бозі почившого Юстиніана Першого, на трон..."

Про що йшлося далі, може, не кожен знав, зате догадувався: новий імператор оповіщає префектів, намісників, преторів, президів, проконсулів — усіх, що сидять у провінціях і правлять провінціями: імператор Юстиніан Перший помер, він, Юстин Другий (Молодший), узяв на себе тягар державної влади у Візантії й повеліває бути віднині покірними йому, а ще — пильними, пильними й пильними. Чому саме пильними, теж догадувалися: покійний імператор, царство йому небесне, далеко замахнувся в діянніх своїх, та не зробив содіяне надійним. Варварський світ не лише на обводах хитає візантійську державу, погрожує й тропу. Навіть просвіщенні Сасапіди забули про укладений з ними вічний мир і норовлять відторгнути від земель, що в під скіпетром імператора, Вірменію, а відтак перетнути торгові путі, що йдуть через неї, позбавити Візантію її металургійного центру, нарешті, значного контингенту військ, що ними постійно поповнювались візантійські легіони.

Префект Том, вчитуючись у невеселі рядки імператорського едикту, подумав передусім про аварів: віднині по анти — вони найлютіші вороги імперії. З антами він, а відтак і імперія перебувають у надійному мирі, а чи матимуть його з аварами? Щось не схоже на те. Всього шість літ перебувають у Скіфії і встигли .спустошити її: беруть за карк "вельмож, аби давали та й давали їм живність, грабують, нехтуючи законами імперії, люд. Терпець урветься колись і піде ворохобня. Хай царствує на небесі покійний імператор, та він вчинив непоправну дурницю, запросивши ава'рів. Поміч від них матимуть чи ні, а халепу вже мають. вдино вірним було і буде — виперти їх туди, звідки прийшли. І поява нового імператора — чи не найліпша в цім ділі нагода. Лишається не схибити, знайти найбільш певний виверт, аби умисел став дійсністю, а намір — звитягою. Яким він має бути? Сісти в лодію й податися до Константинополя, а в Константинополі сказати Юстинові все, як є? А чом би й ні? Нині всі до нього правитимуться, надто префекти. Він не префект, всього лиш епарх якихось десятирядних Том на обводах? А коли не когось іншого, саме його, епарха Віталіана, відвідала слушна мисль? Імператор заговорив з усіма, в тім числі і з ним про супокій у державі, то чом і не стати перед ним із мислю, що забезпечить супокій коли не на віки, то на найближчі десятки літ, тим паче, що є на те вагома причина: анти воліють поновити укладений раніш із Візантією ряд. Обри отож не потрібні. Якщо за Дунай і немає резону випирати їх, то хай імператор кине тих татей на склавинів. Чи їх, зрештою, не затим кликали сюди?

Вирішено: завтра, ні, післязавтра й вирушить. Підготується, дасть підлеглим вказівки — і на драмон піде. Хто відає, як довго доведеться стукатися до імператора, аби достукатись.

Був певен у намірах своїх, а тому неабияк вдоволений собою. І піднесений духом також. Та перед самим від'їздом на його добрий настрій несподівано посягнули: біля полуденних воріт фортеці об'явилися комонні авари, такі чисельні, що сторожа змушена була зачинити ворота і увідомити про те епарха.

— Як багато їх і чи авари то справді?

— Не менше тисячі, достойний. А що авари — то напевно. Самі бачимо, та й вони те кажуть.

"Це що за дивовижа? Демонструють, яка в них сила?"

— Питали, чого хочуть?

— До вашої милості, сказали.

— То хай іде один хтось. Ну, коли не один, то три. З тисячею мені немає потреби говорити.

Він не забарився прийти, той один. Був високий на зріст дужий у тілі, волосся, як і всі сородичі його, мав дояге заплетене в коси в червоними стрічками на кінцях. Та не те подивувало епарха — терхан не належав до мужів літніх. Не отрок уже, одначе й до мужа йому далеко. Коли б не гострий, ба навіть викличне гострий погляд та не мужні риси на застиглому в суворості лику, і зовсім скидався б на нерозумного в затятості отрока, а то й на упольовану й примусом поставлену перед ним, епархом, дівку.

Ця затятість, а найбільше младомладість авара-сла збудила в серці епарха щось схоже на обурення.

— З ким маю честь говорити і з якого приводу?

— Апсих я, перший із терханів у великого кагана аварів Баяна. А прибув до тебе, аби сказати: наймані імператором вої аварські, як і кревні їхні, знемагають без живності.

— То ти прибув до мене з турмою, аби налякати чи й силою взяти живність?

Він був не на жарт гнівний і тим уже недоступно суворий. Одначе й терхав не належав до тих, що можуть стенутися перед гнівом чи суворістю.

— Я прибув, епарху, взяти своє.

Он як! Ні, з такими розмова має бути коротка: пішов пріч! А так, виставити за двері і тим сказати раз і назавжди: вашого тут немає й бути не може. Мало того, що отримуєте в імператора?

Він збирався уже виректи те, що намислив, та збагнув нараз: а чи з варваром достойно буде змагатися варварськими діяннями? Пробі, хто вони, зрештою, цей Апсих і його Баян, щоб через них опускатися так низько?

Не подавав виду, що передумав і відступав, одначе й гніву не являв уже аж надто буряно.

— А де я візьму стільки з'їжі, аби нагодувати всі ваші турми, про те подумав?

— Про те має думати епарх.

Осміхнувся лукаво і вже потім вирік свою лукавість уголос:

— Розумно сказано, а проте й несправедливо. Не зі мвою укладав каган ряд — з імператором, до імператора й мусите правитись за живністю.

Не став ждати, що скаже на те Апсих, покликав челядника і повелів накрити в честь гостя стіл.

— Ходімо, терхане, пообідаємо з тобою та за трапезою й помізкуємо, де шукати її, таку потрібну всім гкивність.

Апсих, видпо, но належав до велеречивих. Пив випо, пе відмоіишвся від яств, що ставили перед ним, на слова ж не розщедрювався. Скаже одне-друге, коли питають, і знову відмовчується. Тож господареві довелося взяти бесіду на . себе. Більше розпитував та випитував, чи то правда, що . авари належали до угурян, люду чисельного і далеко не одноликого. То вже пізпішо, як зчинилася між племенами того асійського роду ворохобня розторгнули вони з угурявами давні узи й назвали себе аварами.

Апсих здебільше мовчки кивав головою, зголошуючись із тим, що казав епарх, та іноді припиняв трапезу і силився збагнути, що каже. Тоді Віталіан повторював повідане в дохідливішій формі і, домігшись розуміння, щедріше, ніж досі, наливав терханові вина.

"Ти ба, яка личина, — дивувався і насторожувався водночас. — П'є, п'є і не п'яніє".

— Чув я, ніби авари, — казав уголос, — теж не єдині в своїм роді. До них пристали й інші племена — тарніахи, кочагири, завендери.

— А так, і ці з нами. А ще утигури й кутригури.

— Ну, ці, наскільки я знаю, за Дунаєм.

— Все одно з нами.

— То скільки ж у кагана турм?

— Не відаю.

— Алголу?

— Також не відаю.

— Прибув до мене по живність і не відаєш, скільки треба тобі її?

— Все одно не даси, то нащо питаєш?

— А може, й дам. В усякім разі, маю намір підказати твоєму каганові, де і як взяти її.

— Каган прислав до тебе. Де ще можна взяти, він і без підказок знає.

"Варвар. Ти ба, як розмовляє. Ну, стривай же. Ви в мене не тієї ще заспіваєте разом із каганом своїм".

— Чи каган відає, що імператор Юстиніан покинув нас? Апсих застиг на мить.

— Як то?

— Помер Божественний. Інший імператор нині в ромеїв — Юстин Молодший. Радив би каганові скористатися цим і явитись перед очі нового василевса. Всі являтимуться і всі чогось проситимуть. Чому б і каганові аварів не попросити в імператора збільшення щорічної платні за службу на обводах, тим паче, що послатись є на що: авари примусили вгомонитися антів, а бідують через нестачу з'їжі? Це ліпша з ліпших нагода переглянути укладений з імператором-небіжчиком ряд. Та й потреби імперії у ваших турмах повинні спонукати імператора до перегляду. Склавини не перестають сваволити в Іллірику, пора покласти тому край.

Апсих був не по-варварськи уважний і думний.

— То осібна річ. Каган у тебе питає: що даси, і то негайно, зараз?

— Така справді велика потреба в живності?

— До краю велика.

— Ну що ж. Коли так дуже треба, дам каганові стадо товару в триста голів. Одначе й скажу: це яко приятельська поміч, і буде вона останньою. Надалі ані в себе, ані в колонів, ані в куріалів брати живність не дозволяю. Як жити аварам і з чого жити — хай думає каган і веде про те річ з імператором. У нас власність кожного священна, посягати на неї нікому не дозволено.

Апсих і далі лишався уважний і думний. Та недовго.

— Де візьму товар? — підвівся раптом і вийшов за столу.

— Мої люди покажуть.

Не став питати, як же буде з аварським сольством до імператора, без того звав: не Апсих вирішуватиме, не Апсихові й знати, як буде. В одному певен: зерно сподіванок на перегляд укладеного раніш ряду посіяно, зерно повинне дати сходи.

Асам де барився. Як тільки пересвідчився: авари на якийсь час задовольнилися даниною, взяли її та й погнали на розтерзання турм, — пішов на приготовлений уже для далекого плавання драмой і подався ним вздовж мізійського берега до Босфору. Якщо авари й поспішать із сольством, обігнати його все одно неспроможні будуть. А так. Якийсь час піде на роздуми та вагання, якийсь — на раду, визначення сольства та вимог, а ще більше піде його на подолання путі між Скіфією і Константинополем. Вона не з близьких, ускач весь час не правитимуться, хоча авари інакше, здається, й не їздять.

Дув несильний, одначе доволі свіжий полуночно-східний вітер. Не можна сказати, що попутний, а проте й не супротивний. Вітрила весь час були напнуті, і напнуті туго. Єдина незручність, коли її можна назвати незручністю, — хвилі набігали збоку й щораз сильніше били в лівий борт. Та кормчі знали своє діло: взяли глибше в море і далі йшли уже, не міняючи галсу. Драмоіі, щоправда, відчутно вихитувався, та то вже як водиться, то навіть веселило схильне до плавань у негоду серце епарха Віталіана. Можливо, інші й забули в клопотах за своє, кревне, що ім'я це дано йому пс випадково, сам він пам'ятає, і добре: по родословній належить до роду славного за Анастасія стратега Віталіана. Про це ніхто, та й сам він не згадує, оскільки згадувати не вельми безпеч'но: Юстин Перший, прийшовши до влади,

Стратив не лише тих, що дали йому на підкуп гвардії і сенату золото, а й стратега Віталіана, яко впливового серед знаті і дуже можливого претендента на візантійський трон.

Після Юстина на трон сів його небіж Юстиніан, після Юстиніана — знову Юстин.