Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

Але якщо туди ніхто не полізе і не нашкодить, то цей чоловік – друг конокрадів і проти мене нічого не мав, просто він намагався позбутися хоч частини здобичі, яка стала путами на ногах самих крадіїв. Я тепер розумію, вони сиділи на островах з цими кіньми і не могли нікуди податися, бо були обложені з усіх боків. Якщо ж цей від еміра, то він, не виконавши того, щоб схопити мене з кіньми і стратити, спробує завдати шкоди коням.

— Але ж, руббане! Якщо ти даси йому залізти, то він може їх отруїти. Може з них кров вицідити, може їх заговорити.

— Заговорювати він не вміє. Якби умів, то зачаклував би, щоб потрапити мені з усіма кіньми до лабети митника. Та бачиш – цього не сталось. Як би він міг отруїти? Він не отруїть. У мене є проти нього одна хитрість. А проколоти всіх коней він зразу не зможе. Якщо ти мені допоможеш, я його вловлю, можеш бути певний!..

Він виліз нагору. А біля ляди, що вела з палуби до коней, поставив свого небожа.

Корабель мчав на південний схід – і за всіма розрахунками мав уже досягти персидського берега. Однак він його не досягав.

Капітан на кораблі не попускав вузду. Все було, як під час бойового походу. По три години спали одні гребці, другі в цей час працювали.

Капітан сам готував їжу на величезній жаровні і сам роздавав воду, кожного разу міняючи бурдюки, щоб напоїти всіх,– не виливав воду до кінця, а давав з бурдюка спочатку людям, а потім зразу ж наказував напоїти коней. Іли двічі на день – після вранішньої молитви і зразу після заходу сонця.

Алі зовсім збився з ніг, пораючись біля коней. Він попрохав замість чаші казанок і з того казанка поїв коней, годував їх колобками з товченого ячменю, змішаного з фініками, сушеними абрикосами. Збирав кінський кізяк і, змочивши сечею, яка стікала під заболи, ліпив колобки на паливо і сушив на палубі.

Вітер не провівав трюм, і від важкого дихання коней, від випару їхньої сечі, від запаху кізяків голова в Алі паморочилась, і він раз по раз біг до ляди, щоб хапонути свіжого повітря. А потім знов товкся в солодкуватому смороді й теплій задусі плавучої конюшні.

На якийсь уже день несамовитої гонитви по зелених хвилях, у постійних ловах змінних повівів вітру, коні від задухи й застою почали хворіти. В кількох з ніздрів поплив слиз, погано тхнуло із пащеки, з'явилися попрілості в деяких під лямками.

Алі наполовину, ба ні, навіть більше половини згодував заспокоюючого зілля тваринам. Тому коли руббан в черговий раз спустився і спитав, чи ніхто не підкрадався до коней, він не витримав.

— О му'алліме,– зашепотів Алі капітану.– Коні починають хворіти. Їм не вистачає повітря, вільного дихання.

— Так-так, син сестри мені сказав. Ось що, позавтра вітер сталий вхопимо, якщо Аллах від нас не відверне лице своє! Хай славиться його ім'я! І тоді я зніму з варти небожа і дам відпочинок веслярам. Ти зрозумів мене?

— Зрозумів. Тоді той полізе сюди до коней, як усі спатимуть вночі…

— …і як тільки ми його зловимо, одразу ж знімемо дошки над кіньми –нехай дихають досхочу! І тобі тоді теж буде полегкість – дам слов'янина-раба на підмогу.

— Му'алліме! А чого ти мені не дав його зразу?

— Його присутність злякала б ворога. А тебе він не боятиметься. До речі – не вилазь вночі нагору і десь заховайся так, щоб він тебе зразу не знайшов і не задавив…

Через день напруги і каторжної праці всіх матросів корабель досяг тих широт, як мовив руббан, де можна зловити справжній вітер. І всім морякам було дано на ніч перепочинок.

Того вечора, крім рису та сушеної акули, руббан пригостив усіх найсолодшими басрійськими фініками, дав по чашечці доброго оманського вина, як сам мовив – із старих запасів.

На ніч спустили великі вітрила і тільки на першу щоглу підняли невеличке нічне вітрило.

Алі заліз у самий ніс корабля і там змайстрував собі сідало, прив'язав линви між кінцями шпангоутів і всередині наклав кілька пальмових циновок. Ото була радість – сидиш собі на циновках, а корабель з хвилі на хвилю переповзає і тебе водночас гойдає на саморобній гойдалці. Крізь щілини в палубнім настилі, до якого рукою можна дістати, раз по раз почали зблискувати зірки.

Алі готувався до бою – оголив лезо ножа, а поруч повстромляв у циновку стріли, щоб були напохваті.

Він завмирав, затамовував дихання при кожнім незвичнім рипінні чи стукові. Стискав древко стріли, аж долоні потом зливало. Нахилявся вперед на своїм сідалі, ледь не падав. Вдивлявся, аж в очах різало і все пливло в темряві наче якимись плямами. Дарма – нікого і нічого!

Та ще якийсь божевільний огир внизу все жував на собі ремені. Як Алі протягував до нього ногу і починав злегка огладжувати п'ятою по вухах та гриві – перепинявся, однак плямкав губами. От такий був навіжений огир…

Під ранок напруга зморила Алі, і він задрімав. І перестав гладити ногою "свого" аргамака. І зразу почулося гризіння дерева. Алі прокинувся в якомусь жахливому маренні – все тіло боліло і мліло від сидіння. І знову заснув, як тільки заспокоїв жереба. І так весь час до вранішньої молитви салят-аль-фаджр. Як засвітилось рожевим небо над важкими смарагдовими хвилями, то капітан-руббан гуняво заволав, закликаючи правовірних до молитви.

Алі стояв на молитві і проказував фатіху, а самому було заздрісно, що зінджі-нурці, не підняті капітаном, спатимуть до того часу, поки їх припечуть безжальні промені сонця. Гріх таке правовірному мусульманину думати. Та він за глупу ніч так стомився, що ледь достояв молитву.

Друга ніч і третя були ще більш задушними й глупими. Після третьої ночі Алі вже ледь волочив ноги – так йому не вистачало перепочинку. Щоправда, вдень він тричі зміг поспати – просто перестав прибирати кізяки за кіньми та ліпити з них колобки. А щоб цього не помітили, взяв старі, трохи їх підмочив у жижі й поліз на палубу покласти під сонце. Він рівненько розкладав кізяки під лівим фальшбортом, а повіки напливали йому на очі, мов важкі глиняні завіси. Його хитало, та щоб цього не помітили ті, що лагодили снасті на рибу, він як старий моряк, ще сильніше розхитувався при ході. І він перехопив погляд, коли перечепився і ледь не впав у ляду до коней. Тільки на блискавичну мить відкрились очі смаглявого, губатого, як зіндж, оманця і ніби сказали Алі: "Ну от– ти доспів, дозрів, хлопче! По тебе сьогодні прийдуть"!

Після полуденної молитви руббан спустився вниз і промовив:

— Кінчається твоє випробування. Нема лазутчика в моїй команді. Дарма я тебе мучив. Зараз покличу раба-слов'янина та інших хлопців і розберемо частину палубного пастилу. Скінчились твої муки!

— Тихше, о руббане! Лишимо палубу недоторканою тільки на цю ніч…

— Щось помітив? – тихо спитав руббан.

— Кілька разів протягом дня Алі встиг переспати по якійсь годині. І під ніч був бадьорий та рухливий як і три ночі перед тим. Він весь тремтів від передчуття кривавої пригоди, що мала статися цієї ночі. 3 одного стрибка він видерся на свою гойдалку.

Як і перших три ночі, він напружено прислухався до кожного незвичного стуку-рипу й шерхоту. Бо звичні звуки дерев'яного велетня-вітрильника уже знав – рипіння брусів, скрип дерев'яних коліщат у блоках для підйому реїв, клацання мідних казанів у паках.

Він чекав, як зариплять щаблі драбини, як буде тихо спускатися до тугому, як тихо вдарять п'яти, якщо ворог стрибне з верхньої палуби крізь ляду. Як зариплять під його обережними кроками планки пайолів. Тоді занепокояться коні. Вони обов'язково занепокояться, бо звикли лише до ходи й запаху Алі та небожа руббана. Навіть коли спускався в це плавуче стійло руббан, коні дрочились.

І от коли занепокояться скакуни – Алі зготується до удару. Спочатку потне ворога стрілами, а тоді правицею метне ножа. Він уже сьогодні вдень пробував це робити із заплющеними очима, на звук. І нічого, виходило.

Була вже північ, і руббан проквилив над його головного нічну молитву –салят-аль-лейль. Потім його впевнені чіткі кроки пролунали над головою Алі по дзвінких промаслених дошках палуби.

Алі підвів голову. Крізь щілину йому підморгнула блакитна зірка, І здалося, що промені від неї проникають сюди в трюм такі самі, як випромінював синій діамант тоді, в подвір'ї іудея Бен Сахла.

Він посміхнувся зірці і сказав собі подумки: "Яка дурниця, що камінь проклятий і тому накликає біду! Він просто занадто дорогий і його легко сховати! Правду говорив старий! Але де ж моя зірка? Хто мені, крім мандейця, скаже? В кого спитати?! Та ні! Це гріх і глупота – в когось питати про свою зірку! Тільки такий звіздар і мудрець непомильно може показати мені мою зірку! Та й зрештою, чого мучитись – узнавати, де вона?! Головне, що вона в мене є! Якби її не було наді мною і вона мене не охороняла, то вже б я скільки разів загинув? На щоглі від цих стріл – це раз! У башті від тортур – два! Від ножа фальшивого куфаджі – три! І на острові від ножа Абу Амара – чотири! І в таріді конокрадів – п'ять! І тут на мене хтось чатує! Це шість. Але я його сам заб'ю, як шакала! Ну та вже сьогодні він якщо й прийде, то пізніше. Бо зараз капітан ще не спить.

Ось він вимірює й читає свою морську книгу – он видно відблиски ліхтаря. Поки він не ляже спати, можу трохи перепочити. Коли ж вкладеться –тоді треба пильнувати. А поки що можна трохи перепочити…"

І він простяг ногу до вередливого скакуна й погладив його пальцями поміж вухами.

Кінь, граючись і ніби дякуючи, прихопив теплими м'якими губами його за литку. Алі забрав ногу і згорнувся на своїй гойдалці.

Розмірено підіймався і опадав вітрильник на пружних хвилях. Через рівні проміжки часу плюскалася вода під носом невтомного трудівника-корабля. Розмірено рипіли всі дерев'яні з'єднання, які тільки могли рипіти. Розмірено гойдало хлопцеве сідало під самісінькою палубою. Тихо порскали й зрідка потупували скакуни.

Алі відчув, як норовистий підвів морду, схопив його за ногу і щосили потяг до себе.

А бодай!..– скрикнув і захлинувся Алі, бо чиясь здоровенна долоня закрила йому рота. Хлопець, обісівши від страху, змахнув рукою, шукаючи стрілу. Аж ось стріла у нього в руці, і він тне нею туди вниз, куди його тягнуть. Його стискають такі могутні руки, що зараз ще мить – і розчавлять, як горобине яйце! Він б'є стрілою швидко-швидко, тільки хекання у відповідь. В останніх корчах намацує ножа і лівицею кидає навмання.