Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Всім іншим той же раб. Коли був малим, випасав свиней, потім — кіз, баблявся у гною, ходив за ралом і стікав потом у жнива: дошкульно був битий за непослух і ще дошкульніше — за спробу ухилитися від повинності женця чи орача і вже й зовсім безбожно — за крадіжку шматка хліба в безхлібній родині вітця Савватія.

Після одного з таких побоїв помишляв уже податися в гори й добувати собі хліб тим самим робом, що й усі вигнанці, — з ножем у руках, та сталося непередбачене. Надійшла до Верхньої Македонії, а в Македонії — і до загубленого в горах сельбища Таурісій дивна і незрозуміла для всіх вість: дядечко Юстин, старший брат вітця, кликав до себе котрогось із синів Савватія.

Можливо, на той клич і не відгукнулися б, коли б прийшли всього лиш вісті, а не дядечків гінець із вістями, і коли б той гінець не нагодився під гарячу руку. Одне, посланець із Константинополя виявився аж надто наполегливим, казав, дядечко обіцяє своєму небожу мундир гвардійця, а коли явить себе достойно — і високий сан при Августіоні, а друге, об'явився в той самий день і час, коли вітець Саватій був у великому гніві на Юстиніана. Звідки йому було знати, яка химера засіла братові в тім'ї, чому він он через стільки літ згадав, що в на світі сельбище Таурісій, а в тому сельбищі — брат із купою дітей, — він був у гніві на Юстиніана і тому не став ані думати, ані вагатіїся: "Оцього татя хай бере, — рішуче показав на Юстиніана. — Він прагне легкого хліба, нехай піде, та походить у гвардійцях, та скуштує, який він є".

Той, кому передав тільки-но владу, не відає цього. Якось так склалося, що він не встиг ще й за науку взятися, знав уже, чому береться, на чиє місце сяде змужнівши.

"А може ж, він усвоїв-таки їх, достоїнства, що ними має бути наділений привідця такої, як Візантія, держави? Боже правий, передав владу над імперією найближчому з кревних, а не маю певності, що передав у надійні руки".

Тривожиться імператор, а тривога зроджує досаду, ба навіть гнів на самого себе. Тридцять вісім літ сидів у Августіоні, повелівав усіма, а сам собі не спромігся повеліти: підготуй спадкоємця. Чому так? Гадав, що вічний, що смерть не може вразити його — Божественного? Пусто, такої певиисті не було, в усякому разі, це мало б бути. Далебі, про іц ше думав, коли не дбав про заміну: аби той, кого готуватиме на своє місце, не підстеріг і не замінив передчасно.

"О господи! — лякається імператор і кривиться, досадуючи. — Що, коли не тільки я, інші теж помічали це або ж помітять ще, коли Юстин справді не виправдає сподіванок? Що тоді скажуть про мене? Невже осудять і забудуть? Не може того бути. Не повинно бутиі Чи ця мізерія, коли вона справді водилася за мною, спроможна затьмити все інше — і діла імперські, і діла житейські, і храми божі, що їх будував та й будував?"

Чув, холодний піт виступив на чолі, та не зважав на нього. Поворухнувся лиш, ліг зручніше, силиться заспокоїти себе. А супокою не було та й не було. Ніби на зло, обсідали лячні думки, приходили каяття, а каяття — не втіха, вони — чи не найпекучіший біль.

Ось де він не доглянув, лишився глухим до чужих бід. Ано, сам лиш купався в славі та тішився тим, що величали Божественним. Про славу всіх інших пальцем не поворухнув. Велісарій он скільки звитяг здобув на боролищах, Африку і всіх, хто стояв супроти імперії в Африці, скорив, Сіцілію, Сардінію, мало не всю Італію повернув у лоно Візантійської імперії, прогнавши звідти варварів. А він воздав йому по заслугах, возвеличив, як належало б возвеличити? А скільки мужів науки трудилося в поті чола, скільки поетів загинуло не визнаними? Як і воїв-звитяжців, забутих по звитязі? Лише улюбленців ласкав та вдовольнявся тим, що возносять його за тоті ласки. А вони можуть виявитися пустою забавою. Ано, було б ліпше і певніше, коли б дбав про справедливість. Чи хтось ослухався б, коли б повелів у одній із новел, а там і в другій: "Чтімо тих, хто достойний того, хто не щадить зусиль розуму і серця, ба живота свого в ім'я блага імперії, люду, що живе в ній". За тридцять вісім літ володарювання це стало б поконом, а покони не так просто поламати. Отоді й його, імператора Юстиніана, згадали б...

"Я так мислю, — ловить себе на слові, — ніби мене немає вже, ніби й справді не буде за що згадати. А імперія, котру возніс он як високо? А храми, і серед них свята Софія, кодекс Юстиніана зрештою?.."

"А чим ми заплатили за них, ти відаєш? — нагло вторгнувся до пам'яті чийсь голос, і перед очима став вітець Саватій із пугою. Став і не відходив уже.

Імператор силиться щось сказати йому, та слів немає, слова застряли в горлі.

"Не відаєш, бачу. То запитай, сину, в тих, кого робив в ім'я тієї величі рабами, з кого драв податі, мов із живого шкіру, одбирав дітей і робив з них легіонерів, котрі не поверталися вже до отнього порога: або ж падали замертво па бородищах, або ж служили тобі до скону. Глянь, — показав удалеч, — скільки їх, завалених трупом боролищ. Усі вони на твоїм сумлінні".

"А ви ж як думали? — борониться імператор. — Велич, що її всі хочуть, дається так собі?"

"Це ж хто — усі? Я, мати, брати твої?"

Не відав, що сказати на те, і силиться уникнути вітцевих сумовито-гнівних і пристальних водночас очей. Як і пуги, що тримав в руках. А уникнути не може. Тоді вже, як діватися, здавалось, нікуди було, доклав зусиль і розплющив очі. Потуги ті, виявляється, не були марними: зник десь вітець, зникла і його пуга. Білі стіни опочивальні постали перед зором і мало-помалу врівноважили дух його, а затим заволоділи й мислями.

...Де, коли і чому перейнявся він цим наміром: будь-що возвеличити імперію, зробити її ще більше знаного в світі, аніж була знана? Тоді, як обертався в Августіоні серед вельмож чи дещо раніш, коли чув за університетською лавою повиті звабним серпанком слова про велич священної Римської імперії, достойної попередниці Візантії, про мудрість імператорів, не менше уславлених, аніж уславлена ними імперія? О-о, там доволі часто і голосно йшлося про це, як йшлося і про інше — що з волі Всевишнього велич ту і славу мав примножити Східна Римська імперія — Візантія. Так і казали: мав примножити. А в Августіопі й точніше визначали путі примноження: воно не станеться до того часу, поки візантійські легіони не витурять варварів із земель, що належали колись священній Римській імперії. Це — доконечна потреба, свого роду dum spiro spero '. Хіба римляни не на це уповали і не цим трималися он скільки віків: dulce et decorum est pro patria mori.

О так, саме в Августіоні та в університеті й викохав у собі цю певність. А ставши імператором, і зовсім утвердився в мислі: імперія передусім, заради неї ні перед чим не зупиниться. Тому й брав з усіх і все, що можна було взяти, гуртував на зібране з підданих золото легіопи й кидав їх, куди вимагала омріяна мисль, люд, що викохував її колись, підсолоджував і після.

Велике діло — боролища устилав трупом. А коли б тим, що впали на бородищах, не було чого їсти? Чи їх не та сама спіткала б доля? Чим годуватимете себе, дітей своїх, коли всіх триматимете при собі?

Пічкурі, засліплені темрявою власної нори кроти. Заради цих он скільки ночей недоспано, миру га благодаті не вкушено, а вони ще й невдоволені: боролища устилав трупом, податями гнув до землі. Може, й так, може, й крутий був із вами, не одиницям — мільйонам не давав передихнути, вимагаючи сплати недоїмок, примусового продажу хліба, через всілякі там епіболе, діаграфе, аерикони. А хто з вас спроможний вигадати інше? Хто порадить, як завоювати півсвіту, не натужачись, примусити коритися непокірних, не наступаючи на горло непокірним? Хто, питає? Мовчите, нема чого казати? І не скажете. Імператор не сонце, щоб зігріти всіх. Зате імперію он яку лишав в спадок. Коли, за якого привідці Візантія досягала такої величі і такого розквіту? Під лежачий камінь, отче мій, вода не тече.

Здавться, порозумівся з вітцем і тим бодай якось заспокоїв себе. Ба навіть розщедрився, вгомонившись: коли всевишній допоможе йому здолати цю недугу й сісти, як досі сидів, на місце імператора в Августіоні, що-що, а аерикон відмінить. Через ту подать та через примусовий продаж хліба найбільше невдоволених, а відтак і ворохобників. Колись не брав цього на карб, а зараз мусить визнати: аер — дарунок неба і моря. Посягати на нього — все одно що посягати на дар божий. Не лише на підданих — на собі відчував це: он які пишноти та розкоші має, скільки доменів та золота, вважай, півсвітом володів, а занеміг та відчув: немає чим дихати — і купити аеру не може. Ані продають його, ані за так не дають.

Сумління заговорило в душі імператора чи всього лиш шкода себе стало, — защеміло серце, і так дуже, що змушений був насторожитись, а там і захвилюватися, ба й заметатися в ложі. Силився звестись — дарма, покликати, аби прийшов хтось та став на поміч — і крику не спромігся подати. Хапав ротом аер, а натрапляв на пустку, знову хапав — і знову те саме.

"Господи! Спаси й помилуй", — зблиснула коротким спалахом думка, та, зблиснувши, одразу ж і згасла.

VIII

Дзвонили по померлому в усіх церквах. А їх у стольнім городі Візантії є та й є, тож подзвін чули не лише по один і другий бік Босфору, а й далеко поза Босфором. І сумували, чуючи, та молилися за упокій душі Божествоішого. Хай бог простить йому гріхи його. Он скільки літ правив імперією, які клопоти мав, думаючи за всіх і дбаючи про всіх. Чи в тих клопотах важко оступитися, а то й схибити? Зато ж і зробив псмало: будував храми, сприяв процвітанню віри Христової, був нещадний з відступниками, яких теж було та й було. Господь-бог свідок тому: жоден із його попередників не дбав так про церкву і служителів церковних, як дбав Юстиніан.

Сумний був подзвін по померлому, та ще сумніший спів церковного хору — і тоді, як заносили імператора в святу Софію, і коли йшла там похоронна відправа. Печаль і тугу клав усім на лиця. Навіть пишноти, що ними не поскупилися святі отці, обставляючи похорони, навіть велелюддя на похоронах не приносило полегкості.

"Боже праведний! Боже милостивий! — хилили достойники осмучені лики, а жили вже тривогою, — Що буде з ними завтра, післязавтра? Хто сяде на місце Божественного і іцо принесе усім, возсівша на троні?"

Певно, ця ж тривога гнала в усі ківщ імперії й гінців, що везли по похоронах перший едикт нового імператора.