Володарка Понтиди - Косач Юрій

Яворський: "Руський небесний арктос"; 1690

1

Не знаю, як довго я був без пам'яті, день це був, чи ніч. Вгатив мене по голові, мабуть рукояттю пістолета, сим капітан. Ошелешеного, мене зв'язали й потягнули долі, в трюм, де блимав нужденний ліхтарик. Потилиця моя ще гуділа, але вберіг мене волохатий, повстяний бриль. Звикаючи до темряви в трюмі, де й так не відомо було, ніч це, чи день, я побачив оподалік абата Гронкі та Вонсовича, також, видно, пов'язаних, які лежали на долівці, біля звоїв кодол, линв, мішків з якимсь товаром. На лавчині, під ліхтарем розсівся молодий гультіпака, з виду гречин, а може й турчин, з сережками на вухах, з червоною хусткою на голові, поклавши оголену, криву шаблюку собі на коліна. Напевно мав він нас вартувати, бо хоч від нічого робити приспівував собі, але на нас позирав. "Ой, у халепу ж ми попали, кавалере, — озвався абат Гронкі, побачивши, що я оживаю від очманіння, — як баранів мабуть поволочать нас, щоб продати якомусь беєві, в Алжірі чи Тунісі, а тоді вертітимемо жорна йому, плюгавцеві, до самого скону..." Абат видно, не втрачав свого бадьорого духа, хоч і зв'язаний, оченятами своїми виморгував і тільки зітхнув, проголосивши мудро: "Quos vult perdere Jupiter dementat prius..."

Зате граф Вонсович, за всіми ознаками, зовсім знітився й охляв, лежав з примкненими очиськами і мабуть ремствував про себе, що за мною поволікся і попав сюди як баран у казан. "Тихо там, — гукнув суціга з сережками і шаблюкою, а зрозуміти його можна було, бо облаював нас з-італійська; — мовчіть та диште, — глянув по нас цей горлоріз, грецький чи турецький; — господар наказав мені, що як будете гомоніти та ворушитися, можу кожному відсікти голову. Ціна на вас невелика". "Не такий ти вже, Зогу, немилосердний, — озвався абат Гронкі, — серце в тебе таки не бісурменське, а християнське. Невже такий ти вже вірний твойому господарю, отій кощавій почварі, що нам — братам твоїм кривду чинитимеш?"

Важко сказати, чи той горлоріз, якого звали Зогу, переймався лементами абата, але зате він, видно, на свого господаря, чи пак капітана, мав доброго зуба і посилав його до всіх рябих бісів, кажучи, що це скупердяга, шкуродер і хапуга, який йому ще досі ламаного піастра не заплатив та й ще морить голодом і канчуків не шкодує. З діалогу, який абат Гронкі вів з отим Зогу, дедалі говірклшим і дружнішим, ми почули, що сам Зогу — македонець, вештався по Архіпелагу та по Сіцілії, наймався, де попало та й потрапив з дурної голови до капітана, на його судно, а самий капітан — проноза і розбишака, що не гребує і контрабандою і торгує невольниками та й залога у нього така ж — самі морейці і крадії-волоцюги. Щодо абата, то він очевидно, пробував грунту і так і сяк, і видно було, що Зогу його слухає дедалі пильніше. Навіть граф Врона пожвавішав і нарешті абат сказав македонцеві, що не варто йому воловодитись із собацюрою-капітаном, а триматись нас: поможе він нам, то й ми його виведемо в люди. Говорячи про мене, абат хвацько підбрехував, кажучи, що я княжого роду, маєтності у мене великі, що я вельможа пребагатий, який проживає у Венеції для своєї власної приємності і може його Зогу — злидаря озолотити. А той Зогу, що із своєї довірливості і невідучості аж рота роззявляв, таки справді завагався та й особливо схвилювався, коли абат та й ще граф Врона вмовили в нього, що на моє золото він міг би жити в гаразді, пити до схочу та мати діло тільки з найлюбезнішими фльондрами. Я, на завдаток, наказав йому вийняти з моєї підшивки у каптані, яку я собі на всякий випадок зробив сховищем моїх, уже нечисленних, клейнодів, та дав йому якусь золоту цяцьку, яку він відразу ж почіпив собі на шию.

Десь на світанку Зогу таки пристав на те, щоб нас розв'язати. На горі морейські морці та розбишаки розважалися із своїм капітаном, а я, взявши у Зогу його шаблюку, а графа і абата озброївши залізними гаками, тихцем і обачно подався із трюму, по сходах, на поклад. Зогу, на всякий випадок ми залишили внизу, всежтаки не надто довіряючись йому.

Ніч була місячна, море спокійне. На стерні стояв деменний, безпересталі тягнучи свою смутну пісню. В камбузі світилося, і п'яні крики дедалі ставали розвезліші.

В цьому менті, коли ми присіли за бочками і розглядалися, звідки найкраще напасти на деменного, двері скрипнули і камбузу вийшов капітан, тримаючися, псявіра, ще зовсім добре на ногах. Він спинився і прислуховувався, і годі пішов у наш бік, щоб зійти униз, очевидячки і наміром поглянути на нас. Ховатися вже не було як, і я підвівся та прискочив до нього з шаблюкою. Він відсахнувся, але вмить отямився, збагнув, у чому справа і побув з-за пояса здоровенного кинжала, водночас гукаючи інших.

Школа пана Ларньє з Женеви не пройшла мені намарно; я заатакував морейця із страшним імпетом і зразу ж відтиснув його аж на керму. Морейців, які вибігли з камбузу, до того добре підхмелених, абат Гронкі та граф валили по лобах гаками так, що вони розтягались на чардаку. Деменний із страху кинув демено і судно дзиґою затанцювало на хвилях.

Я відбив капітанів кинжал і тріпонув його шаблюкою по лобі. Кров залила його і він, захитавшись, упав через борт у воду. У мене не було часу дивитися, що з ним і я кинувся у камбуз. Та з капітанових підручних були бійці плохі: коли я їм крикнув, щоб вони піддавались, бо я вбив їхнього проводиря, то вони всі попадали ницьма і просили дарувати їм життя. Ми зачинили їх у камбузі, Зогу хотів повідщібувати їм пояси з цехінами, поки я його не прогнав на демено. Тимчасом почало світати і абат, який розбирався у компасі, сказав, що ми пливемо зовсім не до Рагузи, тобто на схід, а на захід до берегів Італії, здається, в напрямі Анкони. Тоді я наказав Зогу, що був при кермі, змінити курс. Ось так ми заволоділи грецькою бригантиною. Мені було шкода, що я так нефортунно позбувся капітана, — бо я ж міг би від нього вивідати неодне. Інші морці із залоги, яких я допитував і під загрозою горла наказував говорити правду, божилися, що нічого не знають. Напасти на нас капітан велів їм лише в морі і сам лупонув мене по голові, але всежтаки виходило, що у Венеції, після нашого торгу з греком, він ще мав справу з кимсь іншим та зустрічався в таверні, у порті.

То ж, які б не були мої здогади, важливіше було те, що ми видерлися з доброї халепи і я міг подякувати своїй долі, що й на цей раз була до мене ласкава, поскільки я ходив таки вільним, а не чекав свого гіркого кінця у путах.

Ніхто з нас не був морцем, тож ми здалися на морейських матросів, які всежтаки знали своє ремесло. Щоправда ми не спускали їх з ока ні на хвилину і не відкладали зброї. Не вельми довіряв я й Зогу, який може й прикидався, начебто він з нами братався увесь свій вік та ходив за мною як вірний собацюра. Це був, настільки я збагнув його, мізерна душенька, що могла служити тобі, але могла й продати при першій нагоді. Вонсович і абат Гронкі контентувалися за той час вином, а його тут було подостатком. Якби не я, то вони, перепившись, із своєї легкодухості, могли б мені знов наварити доброї каші. Я їх силоміць відтягав від данини Діонізіакові, а тому що вони поснули, добре нажлуктавшись, мені треба було мати вісім пар очей і не спати ще не одну ніч. Я стояв увесь час на покладі, з руками на пістолетах і пильно стежив за кожним морейським розбишакою. Правда, вони справлялися непогано, ладнали вітрила, хвацько спиналися на реї, метелялися по чардаку.

Море було погідне і саме стелилось нам. Головне, що бригантина шпарко йшла увесь час на вітрилах, з попутним вітром і, на четвертий день, коли лише підвівся малиновий світанок, деменний показав мені на землю, що виднілася на обрії.

Це було вільне місто Рагуза.

І ось перед нами незабаром замайоріла пурпурна затока, оточена горами, по яких спадали громади білесеньких дімків та чепурних палациків. На високій горі виднілась фортеця. Ми вже увійшли у рагузькі води і нас здивував натовп кораблів у цьому, на загал, невеликому порті. Вони стояли на якорях і видавались кремезними і, я гадаю, військовими. Через далековид я розглядів коронади та й інші гармати у відкритих люках. Як видно, Рагуза гостювала чиюсь ескадру. Всі ми, зібравшись на чардаку, гадали-розгадували, чиї це можуть бути кораблі та якої біди вони опинились у рагузькій затоці. Що ближче ми підходили до берегів, тим чіткіше різьбились керми цих суден над плесом і тим зловісніше роззявляли свої пащі каронади, націлені просто на місто і на його фортецю. Незабаром ми побачили і рух на кораблях, які вже, без усякого сумніву, були воєнними. Чутно було навіть гомін флейт і наказів. Із-за штилю важно було розрізнити прапори, вони бо повисли безвладно на щоглах і ми всі довго відгадували, чиї ж це прапори. Нарешті знявся легіт і розгорнув прапори на декількох фрегатах і брандерах. Коли ж я направив на них свого далековида, моє серце тьохнуло і, як зауважив пізніше мені абат, я навіть зблід. Прапори були святого Андрія, з перехресним хрестом. Коли ж наші морейці побачили ці розгорнені білі прапори з укісним синім хрестом, кинули вгору свої червоні ярмулки і почали галасливо ґерґотіти по свойому: це ж бо ті самі кораблі визволяли їх Морею від турецької кормиги. Кораблі були російські.

Я глянув ненароком на абата Гронкі і Вонсовича та по їхніх витягнених пиках зрозумів, що й вони думають про те саме, що й я. Бо ж і їм було напевно дивно, що, поспішаючи до Єлисавет II, попасти під гарматні гирла кораблів Катерини II, ажніяк не входило в їхній, та тим більше, у мій облік.

Ось так розваживши обставини, я наказав, порадившись і абатом, моїм підвладним морейцям взяти напрям до причалу не на порт, а на південь, у бухточку, на декілька миль відстані від Рагузи. Хоч ремствуючи, морейці мусіли виконати мій наказ і ми йшли просто на берег, що виглядав стрімким, пустельним та порослим диким гаєм. Зібравшись на покладі, абат Гронкі і граф Вонсович та й я роздумували, чому якраз у Рагузі так несподівано опинилися фрегати імператориці Катерини? Абат Гронкі був тієї думки, що адмірал Олексій Орлов просто собі розважається, від нічого робити, і заходить із своєю ескадрою в порти Середземномор'я, може в гостину, ось так собі, щоб тільки похизуватися своєю славою.