Морозів хутір - Самчук Улас

Вона навіть не дуже чула безладні слова, їй було просто добре.

— Ну, добре! Ну, вже добре! Мовчіть! Я це все спровокувала! Ви мене ганебно, Андрію, лишили з моїми химерами. Це було жорстоко. Ви бігли кудись з Мар’яною.

— Мовчіть! — сказав Андрій.

— Не буду!

— І це ви така позитивістка?

— Ви звідки знаєте?

— У мене великі вуха.

— Ви все чули?

— Що мав робити?

— Я ж розмовляла не з вами.

— Мені здавалось інакше.

— Зарозумілість.

— Припустімо. І що з того?

— Ха-ха-ха!

— Це та найкраща відповідь. Мефісто сміявся, коли не хотів відповідати.

— А що ті скажуть?

— Вони всі п’яні, а ми, навіжені, їм докажемо, що вміємо прекрасно танцювати. Протанцюємо до ранку і — точка. Уявіть, як приємно танцювати до скону, до останнього подиху. Я десь читав, що один дотанцювався до смерті.

— Це захоплююче!

— Він умер від розриву серця, бо побачив у дзеркалі, що його жінка цілується з іншим танцюристом.

— Ха-ха-ха!

— Це дійсно смішно, а разом з тим, повірте, трагічно, бо все-таки сюди вмішалася смерть!

— Мар’яна краще від мене танцює.

— Залишим Мар’яну… Ви знаєте… вашому кавалерові, що також краще танцює. Ви ж знаєте, що Іван був свого часу блискучим офіцером.

— Він і зараз блискучий.

— Ні. Він уже матовий в кращому розумінні. Не все, що блищить, блищить.

— Певно.

— Ви мене розумієте з півслова, Ольго Миколаївно! Дозвольте вас, вельмишановна, так величати.

— Не дозволю, Андрію Григоровичу.

— Стійте! Погодіться, що той освітлений будинок у снігу, в ялинах, залитий олією місяця, цілком гарна штучка.

— Моя мрія, вибачте…

— Дивіться, дивіться! Афоген Васильович у світлі вікна! Цілує! Наталю Петрівну!

— Ви смієтесь?

— Ніколи. Тішуся. Далі, далі! Хай живе ясність!

— Ха-ха-ха!

— Урааа! Урааааа! — раптом вирвалося з-за паркана. Посипались снігові кулі, Андрій і Ольга дістали поціли, у них прокидається завзяття, творяться фронти, гримлять бойові гармати.

Маєстатно, гордо, без єдиного зриву в холодному безмежжі обертається могутня планета, а на ній у білому сяйві буяє страшне щастя, молодість.

На Андрія та Ольгу сипались і далі снігові кулі. Про це подбала Мар’яна, що підступно нацькувала обох лобурів, а сама, одягнута в кожушок Водяного, причаївшись, мов перепілка, уважно й напружено слідкувала на ґанку за ходом справи. І як тільки почулось "ура", інспіраторка — я-не-я — обережно висховзнула назад до вітальні; а в той саме час завзятющі напасники й нападені вперемішку качались по снігу, пищали, реготалися до сліз, — і нарешті, зовсім розтріпані, всі разом втиснулись на ґанок.

Мар’яна появилась у півтьмі на порозі вітальні і невинно-голубиним голосом воркотіла: — Діти! І що за шум?

Ольга кинулась на сестру, душила її скажено і люто виціловувала.

— Ти, мабуть, Ольго, направду, не при своїм розумі! Андрію! Тримайте її!

— Ольга — герой, — кричав захеканий Андрій. — Вона вміє зовсім сама бігти — і навіть у темноті.

— Оля — герой! Оля — герой! — кричали обидва лобурі.

— Андріююю! — пищала щосили Ольга.

— Йдіть, йдіть, йдіть! Геть! Не тут, на ґанку! — наглить Мар’яна, бо Ольга стає агресивною, і Андрій уже зовсім припертий нею в куті.

Всі з грюкотом увалились до вітальні, на другому порозі якої сиділи ті самі герої, що їх бачать поруч цілий Божий день. Микола Степанович хрипким голосом щось там крякав, а Сопрон рештками сили викидає з себе зухвалі репліки — народ… революція… буржуазія. І здавалось — він ось викине ще одну істину і сам розсиплеться прахом.

Товариство увігналось до вітальні зовсім, як табун диких зебр, все тупало і ржало, диспутантів заглушено, повалено й затоптано, Мар’яна сідає до піаніно і бере "У Пратері розцвітають дерева" — дещо не в настрій, меланхолійно і поважно, на що Андрій та Ольга, а за ними обидва їх напасники, не слухаючи ніякого Штрауса, закрутились, як їм здавалось кращим.

На звуки піаніно, мов на вогонь мотилиці, полетіло насторч усе, що могло в тім будинку рухатись. Таня і Водяний. Іван, Петро і всі юрбою, Катерина Львівна виявилась буревійною вальсисткою — з місця зірвала вона блаженно-дрімотного Афогена Васильовича, що значно був від неї нижчий, і шубовснула з ним у шум пісні Пратеру.

Але музика все-таки надто повільна. Що з тією Мар’яною?

— Вона саботує, — каже Ольга.

І раптом гра урвалась, Мар’яна встала, всі зупинились. Іван підійшов до Мар’яни, уважно вклонився і запропонував їй свою руку. Мар’яна мовчки, розчулено, з похиленою головою вложила свою руку під руку Івана, і вони повільно відійшли. Андрій провів їх поглядом через півтемну вітальню, аж поки ті не зникли за дверима Іванової кімнати.

— Пропоную, пані і панове, фігурний! — вийшов наперед і звучно проговорив Водяний.

— Браво! Грає Таня! — загомоніли голоси.

— Ні, граю я! — сказала Наталя Петрівна.

— Наталю Петрівно! — навинувся Водяний. — Ангажую! — всі заплескали, невідомо кому.

— Ні, ні, ні! Пізно! Я граю! — сміялась Наталя Петрівна і вдарила по клавішах. Вирвався живий, бадьорий і пружний вальс. Піаніно танцювало також. Все завихорилось колом, Водяний викрикує французькі слова, і всі покірно йдуть за ним. Катерина Львівна пристрасно витупувала, її партнер Петро тяжко сапав і обливався ревно потом, Водяний і Таня вирували, мов голуби, Андрій і Ольга бавились, мов двоє куслявих тигрят.

Після вальсу заграно польку, потім падеспань, далі ще раз вальс. Все вирувало — і саме в той час, переодягнутий у фрак, з великою лампою в руці ввійшов Іван. За ним, під руку зі старим Григором, увійшла Мар’яна. Іван поставив лампу на піаніно. Наталя Петрівна враз урвала гру, все зупинилось, очі всіх повернулись до входу.

— Вибачте, що я, дорогі мої, вам переб’ю, — почав повільно старий, — але я хочу також і з вами поділитися дуже радісною для мене новиною. Мій син Іван заручається сьогодні з Мар’яною Миколаївною Лоханською. Благословляю їх намір і радію разом з ними.

Всі бурхливо й щиро заплескали. Микола Степанович зірвався: — Як! І я нічого не знаю? — вирвалося з нього, і всі так само бурхливо зареготали.

— Прополітикував, голубчику, — казала Марія Олександрівна.

Григор цілував Івана й Мар’яну, цілувалися з Марією Олександрівною і Миколою Степановичем. Всі обіймались, цілувались, гратулювали. Мар’яна до сліз зворушена. Ольга кинулась їй на шию і по-дитячому заплакала. Андрій мовчки й напружено цілував Івана і Мар’яну. Василько пристрасно обняв Мар’яну — Мар’яна цілувала його мокрими устами в чоло, щоки…

— Браво! От так браво! — нестримно гомонів весь рожевий Афоген Васильович. — От це так! От це розумію! Прекрасно! Я хочу ще жити на цьому чудовому світі. Ні, панове! Як собі хочете, а ця ніч має так само кінчитись, як і почалась. "Многааая ліііта, многая літа!" — затягнув Афоген Васильович, всі його підтримали, ентузіасти накинулись на Івана, схопили його і почали підкидати під стелю.

— Вина! — завзято викрикнув Водяний. "П’ємо за Івана, Івана дорогого!" — затягнув він свою, гвардійську. Миттю з’явилось вино, і всі стоячи підняли келихи. — За благополучіє, мир, добробут, щастя і многая літа наших дорогих Івана Григоровича і Мар’яни Миколаївни — три рази ура! — проговорив Водяний.

— Ура! Ура! Ура! — викрикнули всі і випили келехи до дна. Ольга стояла під руку з Андрієм.

— Як це гарно, Андрію! — шептала вона захоплено. — Тепер ми з тобою… свої.

— Так, — чує відповідь. — І ми можемо… поцілуватись. — Андрій притиснув її руку.

— Чудово! Мені подобається! А тобі.

— Мені також!

Стояли так далі, розчервонілі від сліз і вина. В їдальні дзвеніло накриття для вечері.

— Олю! — шепнув Андрій. — Розсвітимо ялинку.

— Засвітимо, засвітимо! — захопилась Ольга.

Побігли до їдальні, де стояла ялинка. Тут ще порожньо. Стоїть яскраво-білий, готовий і привабливий стіл. Все чекає. Андрій і Ольга почали світити. Один за одним інтимно й святочно загоряються вогники, їх сяйво опромінює обличчя молодих людей, відбивається у прозорих чоловічках очей. По кімнаті розлилося м’яке світло, тепло і запах воску.

— Там он ще одна свічка, — каже Ольга.

— Де? Ага! — нахиляються обоє, голова до голови, і вогник загорівся. Андрій і Ольга не встають, стоять навколішках, їх голови повернулись, а очі глянули в очі, і стало зовсім тихо. — Олю, — чути шепіт, і Ольга німіє, і чує дотик уст — легкий, короткий, скрадливий, але він хвилею гострого щастя пронизує наскрізь її цілу істоту.

Ніхто не бачив? Ні. Лише згори ллється світло, а довкруги тепло і затишно. Ольга дуже смішна, в її очах переливно горять сльозини. Андрій, мов шарлат[29]. Ольга швидко, з перервами зітхнула. Ввійшла Таня з вазою борщу; Ольга ледве дала їй поставити вазу на стіл, кинулась на неї, нагально обняла, міцно-міцно душила в обіймах і пристрасно її цілувала, шепчучи: — Я щаслива! Я щаслива! Я щаслива! Я вас всіх, всіх, всіх люблю! Таню! Ну, скажи? Чому ми всі вас так любимо? Чому я вас люблю? Таню, Танюсю, Танюсечко!

Таня так само цілувала Ольгу.

— І я! І я, Олю! Ми вас також любимо, Олю! Ходімо! На мене чекає кухня…

— Ах, що там кухня! Нічого не хочу! Ні їсти, ні пити! Жити, Таню! Жити й любити! — поривно шептала Ольга.

А Андрій, як тільки показалась Таня, непомітно щез. Він появився по часі в сако, пильно причесаний. Побачивши його таким, Ольга послала йому викрик захоплення і зникла в кімнаті Тані.

Гості переходили з вітальні до їдальні і займали свої місця. На цей раз за столом маленька зміна. Таня взяла місце поруч Водяного, а її попереднє залишилось порожнім. По часі — біла, блискуча, струнка, з великим червоним бантом у переливному від світла волоссі — появилась усміхнена Ольга, її поява на тлі загальної картини, що набрала вже певного ладу, викликала враження. Хтось заплескав, і це підтримали інші. Ольга сильно почервоніла, Андрій встав і запросив свою даму зайняти місце біля себе. Вона легко, з чарівною усмішкою, схвильована — присіла. Андрій просить дозволу зайняти своє.

— О! Прошу, — ледве чутно шепнула вона.

— От була б пара, — потиху сказала Наталія Петрівна своєму сусідові Петрові.

— Наш Андрій перейде нас усіх. Оля чарівна!

— Маріє Олександрівно? Скільки вашій Олі? — пошепки запитала Катерина Львівна.

— У липні буде сімнадцять.

Наливали чарки і келехи. Тости і бучні, гарні слова. Іван і Мар’яна випивали до всіх. На цей раз Мар’яна поважніша і рівна.