Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

Скільки, скільки тут дерев'яних частин, брусків, дощечок, паличок, гвіздків! І все перев'язане між собою, прошите, з'єднане незліченною кількістю тонких і преміцних, кокосового волокна, мотузок і канатів.

Та добре роздивитись незвичні нутрощі вітрильника йому не довелось-починав дрочитись та іржати кінь у самому носі корабля.

Алі зразу ж наготувався, щоб кинутись до неспокійної тварини, та згадав, що завжди казали базарні конярі – з кіньми треба неквапно, ласкаво, м'яко.

Він повісив речі на кілочок, що стирчав для чогось із шпангоута. Тільки торбу із зіллям перекинув через плече і обережно й плавно прослизнув до неспокійної тварини. Кінь тупотів, метеляв головою. Та коли Алі погладив його по шиї , він зразу заспокоївся. Хлопець огладжував і огладжував його лівицею, а правицею вийнявся кульку зілля і дав коневі. Але тільки перший кінь заспокоївся, як в іншому ряду почав гоготіти другий.

Алі перелякався, бо зрозумів – горбоносий руббан хотів проскочити повз залогу на вежах-маяках та вартові баріджі . Ще задумав щось руббан, та Алі не був мандейцем-звіздарем і не міг цього відгадати. Тільки розумів – для успіху потрібна тиша в трюмі. Коні повинні мовчати!

Хлопець легко, ніби в танці, прослизнув до другого коня і почав його боркати…

А корабель набирав швидкості.

Крім горбоносого руббана та стернового, всі причаїлись у схованках.

Тільки рипіли реї та гуділа напружені линви корабельного оснащення.

Алі відчув, як крізь щілини палуби в трюм проникає ядучий бітумний чад.

"Невже він запалив смолоскип, щоб сповістити вартових, що на кораблі пошесть?!!" – з жахом і захопленням здогадався Алі.

Корабель на повній швидкості щасливо проминув сторожові вежі – щогли,

Із двох заякорених вартових барідж опустили по ланцюгу на дно, і вітрильник пронісся в проході мов підбитий гусак – нахилившись на лівий борт і болісно розпустивши сірі крила-вітрила.

Якби Алі знаходився на палубі, то він би побачив, що на правій баржі з'явився його мучитель в зеленім дорогім вбранні. Він загорлав у мідну дудку з широким кінцем:

— Що з вами?!

— Чума, схоже!!! – заволав у відповідь руббан.

— Не підходьте до берега п'ять днів!!! – надривався начальник митниці.-Куди збирались?!!

— До Хормуза! – ревів горбоносий руббан.

— Тримайтесь правіше! Ліворуч – піски! – аж захлинався начальник митниці.

Він кинувся на корму баріджі, і його яскравий одяг зник у кормовій каюті.

Руббан теж не гаяв часу. Наче мавпа, він видерся по снастях на самий верх другої, меншої щогли.

3 височини руббану було добре видно, як над кормою знялися вгору, один за одним, п'ять гострокрилих голубів-поштарів.

Чаділи два бітумних смолоскипи на кормі та носі вітрильника.

І всі зустрічні морські суда, рибальські й вантажні човни кидались урозтіч з дороги цього погибельного дхау.

Ось і сонце почало котитися за смарагдової хвилі. Тільки тоді руббан спустився зі щогли, щоб разом з усією командою сотворити намаз.

Усі полегшено віддихнули – тепер, як і на всіх вітрильниках, великі вітрила згорнуть і тільки на другій щоглі поставлять невеличке нічне вітрило. Та сталося навпаки – руббан наказав стати по троє до здоровенних весел і працювати без упину три години веслами. А їхня зміна мала відпочивати, спати ці три години, аби потім замінити веслярів.

Команда здивовано зашепотіла. Переморгувались один з одним, стенали плечима, але вголос матроси нічого не висловили. Горбоносий розлютився від цього шемрання, засвистів щосили у свій срібний сюрчок і, вихопивши з-за пояса криву джамбію, загорлав несамовито:

— Нас обдуриш! Ці чортові злодюжки, болотні шакали, продали нам крадених коней. За нами женуться! І ніхто з вас, навіть зіндж-нурець – і той не виправдається, якщо потрапить у лабети митника і його стражів! Всі ми зависнемо на хрестах! І басрійські чайки повидзьобують наші очі! Ви що, схотіли перед очі Аллаха, хай святиться його ім'я, в день Страшного суду постати сліпими?!! Клянуся розлученням і всіма клятвами – нам не буде ніякої пощади, якщо ми попадемось! Бо в це діло замішані сам емір Басри і його митник!!! А зараз ставайте одні до весел, другі підкріпляйтеся наїдком і лягайте спати.

Він сам став до стерна, а стерновому наказав відпочивати.

Алі потихеньку, в повній темряві, обійшов коней, злегка догладжуючи їх говорячи лагідні слова. Всі тварини були теплі, живі, жодна не шарпалась, не хропіла, не пускала слини й слизу з храпу. Та Алі відчував, що вже дійшов час їх напоїти. Тому й видерся нагору. Капітан якраз закріпив румпель линвою до бортів, а сам стояв під щоглою і щось обраховував по зірках.

— Наставнику! – сказав так Алі, як чув він поважне звертання матросів до капітана.– Му'алліме! Коні вичищені і не дрочаться, але вони перегрілись. Треба їм дати води…

— Сам пити хочеш?

— Ні, пити я не хочу.

— Диви який витривалий!… А мені дуже хочеться. Та май на увазі – води в нас обмаль… Ти сам щоб ні краплі не брав!

— Коли дозволиш, тоді й питиму, о му'алліме!

— Оце розмова! – Капітан потихеньку свиснув у срібний сюрчок. І зразу ж біля нього опинився йєменець, вищий за капітана зростом, міцніший, але такий же горбоносий і лупатий. Руббан проговорив йому щось на вухо, і той відповів: "Добре!" Йєменець і Алі спустилися в трюм. Алі ніс запалений ліхтар, а йєменець, крекчучи і важко видихаючи, тягнув на плечах здоровенний бурдюк.

У дерев'яну миску йєменець з бурдюка відміряв воду.

Вони на кожного коня дали по дві чаші.

Корабель хитало і гойдало з боку на бік. Алі подобалася хитавиця. Від неї аж млосно ставало в грудях. Він зовсім не розумів, як люди можуть через неї блювати до повного змертвіння.

Та виконувати таку делікатну працю, як напування коней та ще в темному, претісному трюмі, було нелегко.

Однак через якийсь час біг корабля, плюскотіння за дерев'яною обшивкою стишилось, і судно злегка гойдало з боку на бік. Корабель поволі просувався вперед.

Чувся тупіт ніг веслярів по дошках. Раз, два, три, чотири, п'ять! Вперед заносять весла для загрібання! Гуп! Спинились! Занурили весла! Потягли назад. Раз! Два-а! Три-и! Чотири-и! П'ять! Назад повільніше – вода не дає! Потім знов уперед… І ще наче шепіт, наче тихий дзвін струни – то вгорі, в снастях починав свою гру вітер.

І от капітан засвистів і загорлав різні накази. Забігали над головами, загуркотіли по дошках моряки.

Тоді родич руббана кинув Алі одного внизу при конях. І ліхтар, і бурдюк порожній полишив у трюмі.

Алі видерся тільки до ляди і, витнувши голову над дошками, ловив усе, що міг зловити поглядом.

Руббан стоїть на носі, вчепившись у форштевень, і з усіх сил кричить, що робити.

Світить майже повен місяць. От коли буде друга чверть на підході, тоді й почнеться відмінний вітер – мусон.

А зараз тільки жах смерті спроможний гнати в море на зелену воду вітрильники.

Чого тільки не може статися, коли кінчаються одні вітри, а інші ще не наступили?

Вся команда, тягнучи за линви – хаблі, з великою напругою бігла навколо щогли, щоб обернути навкісну рею з вітрилом з лівого борту на правий. Спочатку це було зроблено з першою реєю, потім з другого. Тільки після цього команда спинилась і, повисши на линвах, почала підтягати реї вгору.

Зморщені, зів'ялі вітрила почали розправлятись, надиматись, туго випинатися вперед. Руббан був справжнім ловцем вітру. Вмів ловити нетривкі струмені, а зловивши – тримати.

Цей нічний вітер над Персидською затокою мав би бути свіжим, полегшуючим. Та ба! Він повіяв із Аравійської пустелі гарячим подихом –туманний вітер, насичений не вологою, а пустельним пилком. І поступово сяючий місяць та іскристі зорі почали блякнути. Руббан встиг вивірити місце корабля за зірками і стоянкою місяця. Тоді зазирнув у воду, наче в цій темряві, в глибоких хвилях з якимось смарагдовим блиском на гребенях, ніби світились світлячки, міг щось побачити.

Він принюхувався до вітру, роздуваючи гостро вирізані ніздрі свого горбатого, мов дзьоб папуги, носа. Підіймав руки, міряв пальцем відстані в зірках. І, вдоволений, промовив до команди:

– Можете всі спати. Спіть!

І вся команда цього разу, ані ті, що не могли заснути, чекаючи на веслування, ані ті, що встигли підновити мозолі на долонях, не промовили й слова. Ніхто не розмовляв, ніхто не базікав. Усі кинулися на свої місця на палубі в затишку під паками з різним начинням. І в одну мить поснули. Стерновий виспався і, сотворивши молитву-прохання, взявся за довжелезний румпель, і тільки тоді капітан полишив стерно.

Поволі, стомлено підступив до ляди в палубі і наказав хлопцеві:

— Спускайся вниз, що надивишся на море!– та й поліз по драбині до Алі.

Сказав своєму родичеві, що знов був у трюмі:

— Іди на гору і лягай біля ляди. Нікого не пропускай до коней. Зараз повартуй уважно – я поговорю з хлопцем.

Руббан перевісив на один із кілків ліхтар під скляним ковпаком, як на отих велетенських сторожових вежах-щоглах, що стриміли в сипучих пісках та на острівцях Шатт-ель-Арабу, показуючи морякам прохід.

Разом з Алі потиху, обережно протисся між кіньми і почав оглядати кожного, починаючи від першого. Обмацав, огладив, перебрав шовковисту фарбовану гриву, обдивився уважно копита.

А корабель наче дихав і ворушив рипучими ребрами-шпангоутами.

— Отакої! Товар я взяв дивний, небачений. Коні справні. Але чим тим доведеш, що вони крадені? Де тавро?

— Дай мені, руббане, поташу, або натру з олією, і я тобі виявлю ті місця, де були поставлені клейма. Де було поставлено тавро еміра, то воно зовсім не збігається з тим тавром, що стоїть тепер на крупах коней,

— Ну добре, ти кмітливий хлопчик! Але, зрештою, не це головне. Все сходиться – я тобі вірю. Тільки тепер все залежить від тебе. Ти мені повинен допомогти…– Руббан наблизив до нього обличчя, прикрив рота долонями. Зашепотів на вухо Алі:

— Той чоловік з моєї команди, який мене підбив на це діло, або сам помилявся, або був другом тих крадіїв – тих, що мені коней збули,– або ж він друг митника. От у чому справа.

— І як це взнати? – спитав Алі.

— Тихше! – засичав крізь зуби руббан.– Це мені ти допоможеш зробити. Я зніму сторожу біля ляди. І в якусь із ночей цей спробує проникнути туди. Якщо проникне, то повинен скоїти лихо з кіньми, значить, він куплений начальником митників Басри.