Люборацькі - Свидницький А. П.

- А покажіть той білет,- каже купець.

Антосьо вийняв з кишені похвальний лист, розвернув і дав.

- А який же він мальований! - каже Кромбер.- Чого в вас такий мальований білет?

- Бо це вже білет мені аж до Кам’янця,- озвавсь Антосьо,- з ним маю явитися перед самого архирея, а без його і в Кам’янець не пустять.

- Ну! хай же він у мене полежить, а ми ходім до льоху.

- Дайте,- озвавсь Антосьо,- я його заверну в що, бо знаєте, перед архирея з ним треба являтись, то щоб чистий був.

- Та хіба я його дам дітям бавитись?

- Та воно так, а все ж безпечніше.

- І то правда,- озвавсь купець.- І вдвойзі завернули його в лист паперу; Кромбер заховав його в комоду, і пішли в льох. Тут Антосьо розпечатав одну пляшку вина і розпили,- каже: - За мною хай буде.

Через півгодини, чи що, у Пьотрової такий гомін піднявся, що куди-куди!

Погуляли на прощання - добре погуляли! І Антосьо, паличкою вимахуючи, поважно пішов з компанією через місто, начеб на ту магалу, ще й Кромберові, що на рундуці ходив, вклонився, думаючи: «Оставайся здоров з похвальним листом, а я за якусь копійку з твоїх карбованчиків ще й на дорозі десь вип’ю за твоє здоров’я!» Серце йому тьохкало, та аби за місто.

Оттак пішов Антосьо, виштатуваний на останній гудзик, а за ним тихою ступою чорні воли в возі, набитім соломою в драбини, і гейкав чоловік.

- А в нас, паничу, оце колись весілля буде,- заговорив хурман, під’їжджаючи під Солодьки.

- Яке весілля? - питає Антосьо лежачи.

- Та був архирей, то обіцяв прислать богослова.

- Як то?

- Да так; був у церкві, панни під благословенство підійшли, він і питає: то це ваші сироти? - Це,- відказав благочинник. А о. духовник, кажуть би то, й попросив, щоб жениха, мовляв, прислали; архирей, мовляв, і обіщав.

Антосьо слухав цю мову, а вона йому й голови не держалась; он по жнивах до Кам’янця на екзамен, то не до весілля.

- О. Яким вже й не перевозяться,- заговорив далі чоловік.

- А як же? - запитав Антосьо.

- Да так. Доїжджають з тієї парафії. Кажуть би то, подали прошеніє назад на своє місце.

Справді, о. Яким як почув, що архирей обіщав жениха, то й не став перетрясатись, а що перевіз - тут було, а решта й на тій парафії, що ж,- думає,- не вспіну перевезтись, а там і вибирайся. І вже сидів, як горобець на колі, поки не зженуть.

Настала перша пречиста. День був чудо що за хороший: сонечко гріло, легенький вітрець подихав, на небі ні хмариночки! Селом дівчата все в квітках та в білих-білющих вишиваних сорочках. Якби це в Гетьманщині, то співи не вгавали б, а там цього немає: ходять, жартують, сміються. Здорові, то й веселі; хороші, то й щасливі.

А в двірку паніматки Люборацької, як на похороні: тільки гуси кричать під порогом та чечуга реве. Іноді вийде дівчина-наймичка, «гиля!» крикне і побіжить через подвір’я.

О. Яким ще з церкви не вийшов; Антосьо ходив по хаті та люльку курив; стара також у церкві була; а Мася з Орисею гиркалась,- та каже: «Тобі жениха пришле архирей», а та каже: «Тобі».

А селом кацап іде, точка-в-точку коробейник: і на тім’ї йому розділено, і потилиця підголена, і в китаєвім орм’яці; в личаках; через плечі замість коробки чамайдан висить невеличкий; борода тільки пухом поростала, а в руках палиця далеко довша за самого.

Збіглась в гурт дітвора, хто був на улиці, а хто й з дому вибіг, і почали кричать: «Кацалапи косолапі, гаспедові діти! ганчірки збирають, жінок прибирають; купують щетину, вбирають дитину!»

А другі знов: «Неголені, бородаті, дражнять собак попід хати! В корчах засідають, людей виглядають; сто душ - сто копєєк; гу-гу. Тю-га! кацапюга».

Мовчав він, то дітвора обісмілювалась, і підійшли до його ступнів з-на десять […].

- А где ваш поп живет? - поспитав він.

- Он! он! - показала дітвора на корчму,- там той піп, що кацапам треба.

Назустріч люди з церкви йшли, нагнали дітей і кажуть:

- Панотець у нас доїжджає; а живе на парафії вдовиця. Он і двірок! - показали. Кацап потяг далі, а люди своєю дорогою.

О. Яким тільки що відпуст прочитав, не вспів і поздоровкаться з попадею, як той кацап суне через поріг; разів з-по десять перехрестивсь в обидва кутки та й питає, показуючи під грубу:

- Чи можна чамайдан вон туда?

- Можна,- озвавсь о. Яким.- А ти купуватимеш що, чи так звідкіль бог провадить?

- Увидишь,- відказав він, розпрягаючись, гримнув чамайданом об землю і ногою підсунув в куток; застогнав і каже:

- Теперь, бачка, позволь рекамендоваться.

- Изволь,- озвавсь о. Яким.

- Честь имею рекамендоваться - Тульской духовной семинарии кончивший курс Тимоха, Егоров сын, Петропавловский.

Глянув батюшка на свою жінку, а паніматка на свого чоловіка, і ждуть, що далі буде.

- Тошна атрекамендовался, как есть,- додав Тимоха,- не сумлевайся, бачка!

- Как же ты попал к нам? - пита о. Яким.

- Владыка, значит, дядька мне, так я и прибыл. Он изволил послать меня сюда женихом. Вот те и билет.

З цим словом вийняв папір із бриля і подає.

- Эта деревня, ведь, Селедки завется,- додав далі Тимоха.

Не втерпіла попадя, зареготалась і пішла в валькир, як там звуть.

- Ишь, баба! - каже Тимоха,- зубы скалит! - і додав: - У тебя ведь, бачка, девки-то есть?

- Та есть же.

- Нут-ка выводи! Аль нету! дай адеться.

- Изволь, одевайся! - озвавсь о. Яким і дума собі: «Що то з цього вийде?»

Сів Тимоха на помості і став розмотувать волоки; скинув личаки, далі орм’як, зоставсь в одній сорочці. Тоді до чамайдана, сюди-туди потяг реміняччя і вийняв чоботи та й взувся; за тим сіртук вийняв