Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Матимеш речницю а імператором чи з тими, хто стане перед ним, так і скажи: анти — варвари лиш тому, що не хрещені, а обри ще й тому, що таті в татей. Як можна мати таких серед просвіщенного люду?

Ромей ствердно кивав головою і, вже відходячи, поцікавився:

— То я сьогодні можу й отримати те, що обіцяв князь?

— Навіть сеї миті.

— А можна... Даруй, княже, за в'їдливу звичку, чи можна спершу глянути на товар?

— Ано, прошу.

VI

Відтоді, як у теремі князя Богданка об'явилася гостя а Тивері, домочадці не пізнавали матір, а вогнищани — княгині. Сувора й строга донедавна, більше відсутня, аніж присутня на подвір'ї мужа свого, Зорина була тепер з усіма лагідна, на все приставала, коли радилися, і все дозволяла, коли прохали дозволу. В ділах землі, що лежали донедавна на ній, покладалася на мужа, в господі — на челядь та вогнищан. Сама ж перебувала більше з матір'ю та з дітьми своїми і то — найменшими. Або ходила по подвір'ю й показувала матері Людомилі, що в неї є, яка вона маєтна яко господиня, або йшла з тою ж матір'ю та з дітьми за Дитинець, сідала на осонні лід лісом чи над крутим берегом Втікича й бесідувала на дозвіллі. Тоді була аж надто світлолика та вдоволена, потішалася з вигадок та забавок невгамовних дітей своїх і хвалилася дітьми.

— Муж — велика для мене втіха, матінко гожа, та діти — чи не найбільша. Ано, такі міцні тілом і такі веселі духом ростуть. Ліпшої за сю втіху й бажати годі.

— Не кажи так, — сумирно, одначе й повчально застерігав мати. — Негоже то — хвалитися міцністю тіла. Підстереже твої казання Обида та й вчинить пагубу.

— — Коли ж так є. Тьфу, тьфу на неї, одначе так с. Бачили старших, бачите й сих, младомладих. Чи я неправду кажу? Он які дужі в бігах та борні, які галасливі. У кого тільки вдалися такі?

— Ніби немає в кого вдатися. Вітепь твій тілом був воістину муж. Та й духом також. Жити б та жити йому, коби не свавілля, що його дозволив собі Боривой, та не розбрат з князем через тоте свавілля. Йой, до сього часу малію на силі, як згадаю, що було опісля. Таке безліття обсіло рід наш, таке безліття!

Зорина нишкне, гублячи під собою твердь, і тупить зніяковіло очі.

"Боги, — зітхає. — Як не уводжу матір свою від помислів про вітця і безліття, що впало на рід по його смерті, увести все-таки не можу. Знай знаходить привід і згадує".

— Славомир та Рад огост, — каже перегодом, — справді у вітця нашого пішли. Отроки ще і то младомладі, а зростом — мужі, серцями тверді та непохитні, не раз уже мали скаргу від дядька. А всіх інших ми з Богданком та з вами, матінко гожа, поділили. Гляньте на Гостейку та на Жалійку. Хіба не ваші, а відтак і не мої крихітки позбирали?

— Бачу те, доню, як не бачити. І тішусь, щоб знала. Ано, то справді найбільша винагорода на віку: мати дітей, бути щасливою аі своїми дітьми. Пильнуй лиш, щоб ціанувалися та були такими і в отрочі літа, як є за дитячих.

. Не каже: "Як не допильнувала я", та Зорина й без її казань догадується: мислить саме так. Тому й поспішає покласти тим мислям край, на іншу стезю зводить матір Людомилу. Не ховала досі, не ховає й зараз того, що пережили втікичі яко нові поселенці за перших холодних і голодних літ, одначе й не смакує тими переживаннями, поспішає облишити їх та похвалитися, як живуть колишні тиверпі нині, якого мають в особі її мужа князя.

— Богданко вивіз із Тивері не лише добрі наміри бабці Доброгніви, а й мудрість вітця свого, — хвалиться матері. — Ано, так і сказав, коли прийшли сюди: "Не зазіхаймо на чуже, то й чужі не зазіхатимуть на наше".

— І не зрікся ще того, що казав?

— Чом би мав зрікатися?

— Бо зазіхнули, доню. Гадаєш, похід обрів у землю Троянову є чимось іншим?

— Може, й ні, та Богданко твердо стоїть на своєму: ніяких походів, окрім тих, коли земля потребує захисту. Тому й дружину має мізерну, через те й благодать возбуяла в родах та общинах. Так привільне зажили, матінко гожа, за сі кільканадцять літ, так привільне, що ладні вже й славити ту лиху годину і той умисел старійшин Тивері, якими започатковано наше переселення.

— Ніби вам із Богданком було гірше там, у отній землі?

— Нам — ні, а всім іншим?

Нічого не сказала на те мати Людомила, лишень глянула на свою доню якось аж занадто пильно. Ані тоді, як об'явилася на Втікичі, ані тепер, через дві седмиці гостини жодним словом не згадує про рани, що їх завдала доня, втікаючи з Богданком. А все ж Зоринка бачить: болять вони їй донині. Тому така улеслива в розмові з матір'ю, такою до краю натягнутою почував себе. А вже що догоджає їй, то такої догоди Людомила, далебі, й не знала на своїм віку. Прокинеться — питає, як спалось, сяде до столу — подає їй те, подає друге, подає третє і знов питається, чи до смаку матері, чи сита мати. Та й дітям встигла нагомоніти про бабцю Людомилу колись, гоминить і зараз, аби були чемні з нею, аби знали: то їхня прародителька, та, що достойна такої ж, як і вітець, мати а то й більпюї, ніж вони, шани. Тож мати Людомила мав прихильність та улесливість не лише від доні, а й від онучат, а улесливість онучат, давно знано, камінь здатна розтопити. І таки топить. Зорина бачить: що не день то помітніше хилиться до них гостя з Тивері, як і вони'до неї. А та прихильність рано чи пізно прогонить на дебрі лісові мамині згадки про колишнє, як і прикрощі, завдані колишнім.

— Маю надію, — похвалилася якось Зорина Богданкові, — мамця приживуться в нас. Мене, тебе, може й не удостоять уже тими вирайськими щедротами, що удостоювали колись, а до дітей наших прикиплять серцем і рано чи пізно скажуть: вони наймиліші мені, з ними й доживатиму віку.

— Тобі так дуже хочеться цього чи так насправді є?

— Так насправді є, а ще більше хочеться, Богданку.

— Коли мати Людомила збиралася на Втікич, інше обіцяла братові твоєму і його дітям.

— Що — інше?

— Казала, до зими повернеться.

— А коли передумала? Хіба вона не вільна пеоелумати?

— Вільна, чом ні. Та що думатиме брат твій, коли мати не повернеться до зими?

Було поночі, і Богданко не міг розгледіти, як сприйняла ті його міркування Зорина. Злякалася їх чи помислила та й вгомонилась?

— А ти пошлеш нарочитих та й скажеш устами їхнімимати передумала, лишається на Втікичі.

Мабуть, аж надто певна була: станеться саме так. І дітей частіше, ніж досі, залишала ііа матір, і до матері, коли й приглядалася, то не інакше як веселим оком. А чом би й ні? Он як ожила воііа серцем від сдпання з кревними па Втікичі. Чи то не та, що може веселити, прикмета? Мати ж не незряча є, мусить бачити, як тішить Зорину оця її присутність у зятевій родині. Бачити й знати: то вершина доньчиного щастя, те, чого не доставало їй тут.

Чи могла думати такої миті, що мати Людомила була недалека від істипи, коли застерігала: "Не хвались, доню гараздами. Знай, хто хвалиться, той кличе до своєї оссяі губительку Обиду". Пробі, і в мислях не було такого. А сталося: і розбудила, і покликала. Сини її, коли бути справедливою, пічого лихого не вчинили тієї днини пішли купно з іншими отроками, що перебували в дядьковій науці, до лісу, назбирали грибів та й заходилися таканити їх на вогні. Літо є літо, чом не скористатися дарами землі, коли вони повсюдно. Та й дядько привчає до того: умійте, отроки, самі собі добувати та приготовляти їжу, мати на всі путі, що ждуть вас у походах, бесаг не наготує. Тож і спокусилися: пішли, назбирали грибів, охоче варили, ще охочіше смажили. Одного не взяли на карб, як і дядько, що був при них: вони ж бо младомладі й недосвідчені. І поплатилися за те. Хтось злегковажив чи не розібрався в грибах, з-поміж їстівних укинув до казана й кілька отруйних, а отрута вробила свое: двоє з отроків відчули себе невдовзі зле. Серед тих двох був і старший син князя Богдавка Славомир.

Його привезли в терем поночі і ледве при пам'яті. Зорина сполошилася, покликала челядь, затим і матір.

— Йой боженьки! — сплескувала руками та вмивалася слізьми. — Нащо я хвалилася здоров'ям дітей своїх? Ось маю тепер...

Людомила мовчки відсторонила всіх (тут не було старшої за неї) й торкнулася рукою онукового чола, стала питати, що болить у нього, чи позбувся того, що спожив за вечерею.

— Ано, — відповіли за Славомира ті, що привезли його, — він двічі блював.

— То Добре. І все ж передусім слід вимити з його черева трутизну. Несіть сюди воду, а тим часом шукайте в домівці мед, виво, опт і траву шандру та заварюйте питво. Є в тебе, доню, така трава?

Зорина лиш розвела руками, шкодуючи, що недалекоглядна була і не заготувала.

— На що покладаєтесь? — незле попрікнула Людомила. — На молодість? Так і вона не всесильна, доню.

— У мене в така трава, — виручила челядниця. — Тільки торішня.

— Най буде й торішня, неси. Аби зараз могли напоїти слабого. Пошлють боги день, добудемо й свіжу.

Посадила внука, напувала водою й просить, аби ще пив. Славомир скорявся їй, та до пори до часу. По якімсь часі став ухилятися, ба й противитись волі старої баянки.

— А тепер заклади, внучку, пальці до рота і викинь те, що випив.

Довго домагалася свого і таки домоглася.

— От і гаразд, — бодьорилася і інших бадьорила. — Неси, мати, заварене на вині зілля. Напоємо ним нашого Славомирка та й ждатимемо милості від щедрих на добрі діла богів.

Сиділи над слабим до глибокої ночі, робили все, що могли, а полегшення не було та й не було. Єдипе, чого діждалися, — Славомир стишився під ранок і тим дав привід сподіватися ліпшого.

Удосіта, як челядь залишила ложницю, а зболена мати здрімнула там-таки, біля слабого, стара взяла з собою ніж бесагу і вийшла з терема. Тоді вже, як наблизилася до лісу та розглянулась, чи немає поблизу когось стороннього, молитовне склала на грудях руки.

— О земле! — молилася. — Ти, що маєш у собі живодайні дари богів і щедро винагороджуєш ними злаки, а через злаки і нас, на тобі сущих, будь милостива до мене нині, як б милостива завжди. Молю, благаю тебе господине життя, мати-годувальниця наша, не йди супроти ревних жадань моїх, дозволь скористатися цілебністю трав з тебе проростаючих. Не ради пагуби людської, в ім'я ц&рованого богами життя хочу взяти їх у тебе і врятувати неміччю побореного отрока. Почуй мене, земле, зглянься і допоможи мені в баяннях і діяннях моїх. Вік свій буду вдячна тобі за се, берегтиму лик твій, щедроти твої і передам цю свою вдячність дітям і внукам моїм — усім нащадкам роду мого, заради яких стою і клопочусь перед тобою.

Пождала мить, другу і вже потім казала далі:

— І вас прошу, трави цілебні, рятівники наші.