Мальви - Іваничук Роман

Кяя-хатун мусила відчинити двері тронного залу. Гонець не вклякнув на коліна — всемогутність фетви не годилося принижувати. Ібрагім, жовтий і згорблений, не кричав і не тупав ногами. Не відриваючи малих побляклих очей від сувою з печаттю, він тихо навшпиньках підійшов до посланця, неблимно дивився на документ, в якому записаний був його останній день, підскочив, вихопив фетву і тут же порвав її. Стиснув шматки у жмені, кинувся до холодної мангали, запихаючи їх в отвір.

— Вогню, вогню! — прохрипів у щілину до кяя-хатун, але ніхто не обізвався.

Знічений гонець подався назадгузь до виходу.

— Фетву султан подер! — заревіли яничари і ринули через площу до палацу. — Ібрагім зневажив коран!

Барабанний гуркіт, дзенькання мідних тарілок, пищання флейт залунали перед головними воротами, впали залізні брами...

В залі дивану перед шейхульісламом, пашами і Hyp Алі стояв Ібрагім, якого притягли сюди за руки білі євнухи. Він уже знав, що настав його кінець, але повірити в це було трудно: надто різкий був перехід від всемогутності до ув'язнення. Здається, вчора його витягли з темниці на трон, а нині знову туди? Без султанських регалій і чалми виглядав надто мізерним і худим, пригаслим голосом він запитував учорашніх своїх підданих, а нині суддів:

— Що це має означати? Як ви...

Шейхульіслам і Hyp Алі коротко переглянулись, зніяковіння майнуло в очах. Може, їм самим стало тепер дивно, як могли вони колись супроводжувати цю жалюгідну нікчему в мечеть Еюба, а потім десять років боятися своєї власної вигадки; можливо, подумали про те, що завтра вони посадять на престол інший свій витвір, і нічого від того не зміниться, а нинішня розправа з Ібрагімом — тільки помста за особисті кривди?.. Але так чи інакше спектакль закінчувався сам собою, Карагез закривав свій балаган.

— Тобі, Ібрагіме, була порада — сьогодні зректися престолу, — мовив Регель, — і, зробивши це спокійно, ти б доживав віку в Ексі-сараї. Але ж диявол надоумив тебе не тільки насміятися над моєю дочкою, а й над святим кораном. За це ти сядеш у темницю і...

Пронизливий писк обірвав мову шейхульіслама, Ібрагім забився в істериці, він плескав у долоні, викликав слуг, погрожував і отямився від короткого слова Hyp Алі:

— Йолюм [164].

Тоді він упав на кахляну підлогу і заблагав:

— Аман, аман! [165] Я жити хочу!..

Ібрагіма вивели, шейхульіслам повернув голову до яничара-аги.

— Хто це зробить? — спитав, примруживши очі.

— Будь-хто. Та запропонувати треба чорбаджієві першої орти Алімові. Цей щасливець, якому судилося підносити чашу шербету султанові, може стати завтра на моє місце.

— Але ж ти знаєш, що чужинець, який...

— Отож він сам і доведе, чи гідний командувати військом Порти. Простому яничарові вистачить ятагана, яничару-азі потрібен ще й кмітливий розум.

Подвір'я Біюк-сарая кишіло від яничарів, які штурмували гаремну браму. Там замкнулася валіде Кьозем із онуком Соліманом. Впали залізні грати, зіскочили з завісів двері кімнати валіде: тихо гойдалися під стелею підвішені олійні лампи, розкиданий одяг валявся по долівці, посередині лежав перевернутий міндер, тільки в кутку стояв неруханий кований залізом ку-фер. Хтось відхилив віко, та замість сподіваного золота побачив у ньому перелякану на смерть Кьозем. Вона виповзла з куфра і сипнула жменю грошей перед яничарами. Вони кинулись до неї, мов голодні вовки, зірвали золоті серги з вух, стягли браслети і персні з рук і прокололи кинджалами.

Султанича Солімана, якого яничари мали доставити живим Hyp Алі, не було ні тут, ні в дитячій спальні. Враз відчинилися бокові потайні двері, і до гарему валі-де увійшла Тургана-шекер, ведучи за руку семилітнього хлопчика, її красиве обличчя позначили зморшки, а колись хтиві очі, що зманювали щедрого султана, грізно дивилися на розшалілих яничарів, вгамовуючи їхню сваволю. Хлопчик плакав, переляканий галасом, владна мати не звертала уваги на плач дитини.

— На коліна, раби, перед султаном великої Порти Магометом Четвертим! — наказала вона, і миттю згас запал войовників трону.

Яничари опустили ятагани і впали ниць до стіп його світлості шахзаде [166].

Перша орта знову готувалася до зустрічі нового султана, який завтра вертатиметься з мечеті Еюба, oneрезаний мечем Османа. Чорбаджі Алім згадував, із яким хвилюванням і надією виносив він із казарми чашу шербету для Ібрагіма десять років тому. Тепер йому було байдуже. При Ібрагімові він ні на п'ядь не підвищився по службі, хоч виконував її ретельно. Звання чорбаджія отримав за вбивство української полонянки в Багдаді, — за жорстоку смерть турка Кир-огли його навіть не похвалили. А брати по крові просили тепер турків у спільники. Світові події не йшли в парі з розрахунками Аліма. Зміни, що заходили в Османській імперії, — теж не на руку. Валіде Кьозем скасувала девширме [167], до яничарського корпусу напливало все більше турецьких хлопців, а ті, підростаючи, називали справжніх яничарів погордливо — аджем [168]. Туреччина, якій він усе своє свідоме життя вірно прослужив, не визнала його за свого.

Чи то правда, а говорять старі меддахи по кафеджіях, що турки колись з'їли серце Байди, бажаючи набратися його хоробрості Які турки? Ті, що прибувають тепер в яничарські казарми, чи ті, яких Алім саджав на палі під Адріанополем? Та все одно — з'їли, і його більше немає в грудях. Якби хоч крихта того серця залишилась, то, може б, не так шмагали мозок образливі слова: "козак", "аджем", "Байда". Який же Байда? Хіба обличчя, хіба постава, бо серця теж нема! Хотілося кричати, або впитись, чи вбивати когось: турки з'їли серце, і волю, і гідність, і наймення. Все! Але вино не допомагало, чужа смерть більше не вражала, крику яничарської душі ніхто не чує. Залишалася тільки байдужість.

Алім був готовий до всього: подати чашу шербету новому султанові а чи шовковий шнурок колишньому. Що скажуть, що довірять? Бунт у душі притих, воля зламалася, вертатися назад нікуди, а жити якось треба.

Пізно ввечері до Алімового конака прийшов Мурах-баба. Шейх яничарських дервішів хвилину дивився пронизливо на чорновусого богатиря, потім заговорив по-змовницьки:

— Око за око, зуб за зуб, гласить коран. Шейхуль-іслам жадає смерті Ібрагімові. Святий отець милостиво згадав про тебе. Ти виконаєш вирок?

— Рука, що дає, завжди вище від тієї, яка приймає, — холодно відповів Алім. Ні один м'яз не здригнувся на обличчі, ані вагання не заблукало в зіницях.

"Такі спокійні вбивці можуть здивувати навіть османів", — подумав Мурах-баба і показав Алімові на вихід.

Тихо йшли чорними вулицями чотири тіні, чорбаджі і дервіш попереду, два капиджії позаду. Зупинилися біля двірцевої тюрми. Зсередини долинало завивання Ібрагіма. Капиджій подав Алімові ключ. Мурах-баба кивнув головою. Якийсь час Алім стояв непорушне, потім рішуче підступив до дверей. Скреготнув замок, обірвалося Ібрагімове скигління.

При світлі факела чорбаджі побачив ту саму людину, якій обіцяв колись, що зустрінеться з нею в країні золотого яблука. Зустрілися... В божевільному жаху, який відбирає і мову, і крик, і порух, дивився на нього Ібрагім, і тільки очі благали пощади.

Почуття, схоже на те, що зродилося на мить тоді, в Багдаді, коли незнайома дівчина прошепотіла: "Козаче, соколе", — ворухнулося в душі... Тоді він починав службу, тепер мусить утримати те, що заробив, тоді заслуговував ласки у можновладців, убиваючи рабиню, тепер — убиваючи вождя. Ібрагім став йому таким непотрібним, як колись любов, до Нафіси і віра в християнського бога. Ба ні, виходить він ще потрібний.

Вправною рукою, призвичаєною до вбивства, чорбад-жі першої султанської орти проштрикнув кинджалом горло своєму покровителеві.

Мовчки поверталися: попереду Мурах-баба з Алімом, за ними два капиджії. Та раптом Аліма діткнулася якась непевність, тривога. Він оглянувся — придворні кати були понурі, Алім ступив набік, щоб порівнятися з ними, але вони знову зайшли позад нього. Мурах-баба повернув із дороги до брами в прохід, що вів до джеляд-одаси [169]. Рвучко повернувся чорбаджі, сягнувши за палашем, на якому ще не застигла османська кров, але йому вмить скрутили руки і заткали горло шматком сукна.

При світлі смолоскипа, який присвічував останнім хвилинам життя Ібрагіма, капиджі-баша зачитав фетву, написану рукою шейхульіслама Регеля, неабияк вдоволеного помстою.

— Султан убитий, так уже було, але рід Османів священний. Чужинець, що вмочив руки в крові державця Порти, повинен умерти. Турецька кров не змивається водою, лиш кров'ю.

Останній раз ударило в мозок слово "чужинець", і від нього дужче заболіло, ніж від смертного вироку. Все життя хотів зрівнятися з турками — і даремно...

В момент, коли вже шию стягнув холодний зашморг, зринув у пам'яті Аліма виклятий ним самим степ і висока трава... а в небі хмаринки білі... і скачуть коні — його і батька, і летять голови татарські... І злетіли червоні коні в чуже чорне небо над Босфором.

Цієї ночі над Мармуровим морем у балик-хане [170], що притулився до південної стіни Біюк-сарая, засвітилося світло. Рибалки спускали у воду мішок із тілом первородного сина козацького полковника Самійла — яничара Аліма.

До ранку сліди ребелії на Софійському майдані були заметені. Народ сходився до палацу супроводжувати в мечеть Еюба нового султана.

Дервіші бігли попереду, викрикуючи осанну імператорові, ревніші розтинали собі вени на знак, що завжди готові пролити кров за падишаха, натовп роздрухувався, гомонів, поривався до процесії, щоб поцілувати сліди копит султанського коня.

Великий візир Hyp Алі притримував рукою семирічного володаря імперії, щоб не впав із коня. Магомет Четвертий плакав, бо ще ніколи не сидів верхи, лемент повелителя трьох континентів і п'яти морів моторошно лунав над бундючною Портою.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Як запродав гетьман

У ярмо християн,

Нас послав поганяти,

По своїй по землі

Свою кров розлили

І зарізали брата...

Т. Шевченко

Весна 1649 року знову зловіщувала Кримові голод і помор. Із гнилого Сиваша виповзла чума і косила ногайські юрти одну за одною, дощами й не пахло, сарана виїла Буджацькі степи — охоче збиралися ногаї і тати на війну з Ляхистаном.

Іслам-Гірей розсилав до беїв посланців. Всі відгукнулися, крім ширінського бея Алтана.