Темнота - Самчук Улас

Черпак баланди, ложка гречаної каши, окраєць хліба.

— Ви б, Параско, змилувались та вкинули до тієї баланди хоч якого кота.

— Або хоч яку ворону.

— А ви такі бистрі, то зловіть. І вкину, — говорить Параска.

— Лийте, лийте. Для мене відерце баланди і пузо повне. А може б так вареничків… Та із сметанкою…

"Та були в кума бджоли!"

— заспівав котрийсь.

— Лийте, лийте! Не задержуй поїзда!

— Ееех! — зідхає в голос дядько Свирид.

— Тільки, Свириде, без політики. Тільки без політики!

Беруть і відходять, беруть і відходять, розсідаються біля стола, на траві, на колоді, брязкають мисочки, черепи, риночки, бляшанки. Поївши, кожне миє в кориті свій посуд. Тракторист Сидір, що його вельми вченим визнають, бо книги всілякі вичитує та на скрипці польку підпідьомкає, тай галстуха попід шию крутить… Зараз він в комбінезоні засмальцьованім та й руки в оливі… Так той самий Сидір підсунувся до Гната, що лине пузом до неба, з руками під потилицею, а очі, мов у кота, зажмурені, і канючить:

— Вишню ще маєш?

— Ууум! — бурчить крізь сон Гнат.

— Вииишні дай! Тягне!

— Не витягне… Ти ж тракторист. Махри домагайся.

— Не дають.

— То бий по трактору… ууум! Ууум!

Соловей, соловей пташечка,

Канареєчка… жааалобно… пооойййоооть!

— гуде Гнат і одразу засипає.

Довкруги розкидані по траві голі, брудні, засмаглі жіночі ноги, худі зашльогані обличчя. Там то там димок виринає, і курці зсовуються в такі місця, мов таргани до кришки хліба. Вилинялий, подібний на мощі печерського угодника, дядько з сивастою, коротко стриженою, вивітреною бородою, наполегливо дивиться в рот сусідові, що в ньому стирчить шматок згорненого, жовтого паперу. Засохлі його уста самі по собі плямкають.

— Дай, слух, разок…

— На! Тягни! — Угодник печерський з побожністю переймає за чубок бичка і жадібно його смокче. Інший знову гризе чубук люльки — листям, ватою, корою набиває, дим, мов з димаря, валить, гострим чадом несе… І розмовляє з сусідом Греком Дмитром з Решіток…

— Та в нього ж… У Мороза… Бувало: сало вам, отаке в долоню, старе, залежане, пампушки з часником… Гладишка кислого молока… А прийдеш увечорі, так хрест святий, що не брешу: миска отака вареників, що їйбогу, їси, їси, черево тріщить, а ти їси… На сніп жали… Сім йому — восьмий собі… Нажнеш копу. Дев'ять з половиною собі, а сніп дванадцять хунтів… От і щитай. А тут півхунта… — додає по хвилині перерви. Дмитро Грек мовчить. Все мовчить. Босі ноги стирчать догори. Чути хропіння. Від стріхи до стріхи шпарко прошмигують горобці, за городами у синяві над луками кружляють лелеки.

І враз від конюшні сюрчок.

— Дайош! Дайош! — гукає бригадир. Босі ноги поволі ворушаться, голови поволі підводяться. Дівчата розпростують спідниці… І знову по розлогих полях у ясному леготі сонця вештаються темні точки. Лелеки далі кружляють в глибокій синяві.

Іван росте вгору — така вість пішла про нього довкруги. На всі засідання до області кличуть, думки про все питають, до Києва раз-по-раз викликають, і до преси пішло, і в Москві вже знають. А тут довкруги дивне твориться, села на корню висихають, знов хвилею пройшла чистка, на цей раз не петлюрівців, не білих, не троцкістів, а бригадирів, райкомів, комсомольців. Впали й такі спілі груші, як перший з перших стражів революції великого жовтня Мишко Калиниченко. Вість про це кривавою плямою відбилася довкруги, кажуть, за ним давно назирці ходили, бачили совість його, як ніч темну, а то враз до попа пішов, навколішки впав, руки здіймав, рясу брудну і драну цілував, — спасіть, отче, бо гине жива душа!

— Така, бачте, плянета на нього найшла. І забрали непокаяну душу, а коли спитали чи правда, що в попа був — вдарився в груди: — Був не був, а беріть! Готов, братці! Віддаю себе на поруганіє.

Не дуже за ним, за Мишком, плакали, а Параска Кудирлиха так та прилюдно христилася та до самого неба співала:

— Ой, дійшли мої та молитвоньки та до самого Господонька… Та до матінки Цариці нашої небесної — ой, дійшли! А Господонько наш святий та не прийде києм карати, сам ти, глюципере проклятий, руку на себе положиш, прийдуть по тебе такі ж головорізи, як і ти сам, і не стане по вас сліду людського, а діткам та внукам переказуватимуть, які то ви на цій землі грішній та діла творили — Ироди ви западющі!

Був тільки вельми пильний страж чистоти лінії Позняков Лаврентій — начґепеу Канева.

— Ото сволоч! — казали про нього. Той, кажуть, рішився весь "намул буржуазії геть до дна вичистити, всі рештки контрреволюції залізною мітлою пролетаріяту вимести. Всі вони тут — кулачня проклята! Я, каже, й до самого Мороза доберуся". Морозові про нього нишком шепнули, — бережись, мовляв, має гострі зуби, двадцять п'ять райпродкомів зняв, комсомолію прочесав, Мишка загнав, це він і Мар'яну тоді забрав і до газет велів писати. Сучому синові Морозові не бути на біл-світі!

А тут, дивись, зірвалось і ще як зірвалось. Підло зірвалось. Мороз вернувся та ще й як вернувся. Найвище начальство до нього прибуло. Позняков пустив назирцем своїх гінчаків, а ті сповістили, що найвище начальство з Морозом за панібрата. А тут ще той самий Мороз його приятеля, бувшого податкового інспектора Максимовича, можна сказати, просто на вулицю викинув. А той же Максимович, як не кажи, а перший з перших у революціях був, страйки робив, на всіх фронтах кров проливав, за совєтськой власті, правда, не був як слід відзначений, але чесно про все Познякову доносив, та й синок його тими ж справами промишляв і ту славетну статейку до Комсомольської Правди на Мороза сотворив… І той Мороз, одного гарного вечора, приходить до заслуженого громадянина і просто заявляє, що той має, протягом найкоротшого часу, з хати вибратись. І при тому курить спокійно цигарку "Труд" і зовсім не слухає виправдань заслуженого… Заслужений, розуміється, по начальству, як же так, мовляв?

— У мене фронтові ордена, заслуги, сам, — хотів сказати Троцький, але схаменувся, — Ворошилов, руку мені подавав. Позняков, розуміється в Київ, донос, рапорт, але поки прийшла відповідь, заслужений, разом із жінкою, сином і всіма "кроватями" сидів прекрасно на вулиці. Бились громи, метались блискавки. Не помогло. Нічого не помогло.

Позняков почуває себе ображеним кровно. Як? Його? Познякова? Найвірнішого? І руского? Настоящего? Але й він враз, невідомо з яких причин, замовк. Позняков мовчав, клято мовчав, зціпивши зуби мовчав. І яка шкода, що той Мороз та вийшов з-під його безпосередньої влади.

А Іван все це гаразд знає, світ не без добрих людей, слухав, терпів, міркував. Знав, що це паскудне нагноєння, його ворог номер один і краще б від нього позбутися, але мало мав на це часу, а ще менше яких будь причин і можливостей.

Та одного разу до Іванової контори гість цікавий заблукав, що Мелетієм Федоренком назвався, мовляв, хоче з самим директором, в "дискретних ділах", говорити. Директора нема, він у полі, Федоренко мусів чекати. Це був гарний день. Федоренко сидів на веранді, дивиться на доріжку, рожами і жасміном висаджену, і, мабуть, пригадує собі часи, коли він із своїми молодцями громив цей маєток, цей замок, нищив проклятих буржуїв, визволяв працюючий народ. Враз на доріжці вершник з'явився, їхав чвалом, під'їхав до веранди, сплигнув з коня, повіддя на гак закинув, весь загорілий, сорочка розхрістана, рейтузи підшиті шкірою, кінь мокрий, тяжко дихає, пирхає носом…

Федоренко здаля відчув, хто це може бути і встав. Іван увійшов на веранду, взявся за клямку, Федоренко його зупинив.

— Як ви, кажете, зветесь? — перепитує Іван. — А! Федоренко! З Таганчі! Знаю, знаю, як не знати. Чим можу служити?

— Шукаю занятія-служби, — казав Федоренко і стояв на витяжку, як і слід героєві Перекопу. На грудях у нього орден.

— А що ж ви можете? — швидко питає Іван і квапиться йти.

— Я всьо могу, заявляє Федоренко.

Іван швидко скинув оком на Федоренка, і в нього з'явилась думка:

— У нас не все, а щось треба могти, — каже він. — Потрібуємо охорони радгоспу.

— Так ето ж по нашей часті, — зрадів Федоренко.

— Тільки тут у нас строго. Майно державне. Один недогляд, і башка геть. До того мушу мати про вас опінію.

— У мене ордени. Я чесно служив революції.

— Не досить… Якесь начальство мусить за вас ручити. До побачення! — і Іван пішов до контори. По дорозі він кинув: — Зайдіть за пару днів.

За пару днів Федоренко з'явився.

— Знаєш що, Федоренко, — почав Іван. — Питав я за тебе райначкома ҐПУ Познякова. Той говорить, що ти пропойця і конокрад. Совєтське господарство вимагає людей чесних.

Федоренко стає багряним, губи під вусом грізно дрогнули.

— Хто той Позняков, разпрасукин він син такий! У мене орден Леніна на груді! — і він люто вдаряє кулаком по ордену. — Я з ним в суд!

— Чекай з судом, — каже Іван. — А що, як Позняков тебе не злякається, він же і не таких напевно бачив… Я тебе приймаю. Я тобі вірю. Понятно?

— Зовсім понятно! — викрикнув захоплено, щиро, безпосередньо Федоренко і зрадів неймовірно.

— Я вам, товариш директор, сердечно благодарю, а з тим ми ще розщитаємось при першій получці!

Іван взяв Федоренка, мав підозру, що його підіслано партією, але сексот не сексот, а діло ділом. Він покликав до себе кращого робітника, молодшого Корнієнка — хлопця зручного, рослого і вродливого.

— Слухай, — каже, — ти Василю! Дістанеш два кіла зерна, але мусиш окрему службу виконувати. Мусиш пильно стежити за тим новим охоронником… Як день так ніч. Куди йде, що робить, з ким зустрічається. Тільки того… обережно. Не впади в око. І все донось мені. Зрозуміло?

Корнієнкові таке завдання не дуже подобається, він погоджується, але не охоче. Іван це помічає:

— Я, розуміється, тебе не силую. Хочеш то хочеш, а ні, то ні… — Корнієнко згодився. Іванові той хлопець давно впав в око, і він йому подобається.

А бувши в Каневі, Іван зайшов до Познякова. Знаходить того на підпитку, щось йому, видно, не все гаразд.

— От ви не радили мені Федоренка, а по-моєму він нічого. — Позняков либонь має на це свою думку, але в даному випадку не вважає за потрібне її висловлювати. — І я його взяв — продовжує Іван.

— Знаю, знаю, — говорить протяжно Позняков, пропонує Іванові цигарку. — Сідайте! — Іван бере цигарку і сідає.

— Все таки, як не кажіть, а герой революції, — веде своє Іван.

— Від коли це ви, Іване Григоровичу, набрались пошани до героїв революції? — питає поволі Позняков.

— Розуміється, я тут діло сторона, — каже Іван.