Букет пролісків - Борзяк Дмитро

Досадно і огидно. Я терплю тепер за свою несміливість розв’язати якось цей заплутаний клубок відносин.

"А ти, дурню, ще в букетики бавишся", – похмуро говорю до себе, обережно одмикаючи двері; перед перспективою голодного сну гра в проліски видається нерозважним дитинством.

Дійсно, моя дружина спить, укрившись шубою, нероздягнена і в непосланім ліжкові. Як і вчора, в головах стиха жмуриться прикручена лямпа.

Я повертаюсь навшпиньках. Але в кімнаті – чую витоплено, і груба ще не прохолола. Пахне чимсь приємним. Не розуміючи, дивлюсь на стіл, де навалено ріжних закупок, і широкі листи рудого паперу недбало вкривають їх. – ?… Підходжу, і…

Уявіть голодного, і тому – песимістично злого – вовка, що десь серед мовчазності арктичної ночі натрапив ураз на табор подорожніх. Все спить; лише стиха дотліває вугілля ватри. Всередині бачить вовк недбало кинено щось поживне, розкішне, прекрасне поживне.

І от, як вовк, пильнуючи найсвятішої обережності, починає сторожко підлазити, а потім підійшовши й озирнувшись, нечутно припадає і завмирає в найвищім блаженстві злиття з життєдайними шматками знахідки, так і я…

Так і я…

Забувши, що є гонор, що є честь, витриманість, твердість, etc, я поспішаю ламати білий хліб, масло, і хапаючи тонкі шматки шинки, похапцем пхаю все в рот. І картуза не скинув, і пальта не роздяг.

"Apres nous le deluge (після нас хоч потоп. – Ред.), – цинічно сміється звіряча думка, – завтра будемо відчитуватись".

Тільки обережність, щоб не збудити дружини, примушує мене до тиші.

В пакунках, що лежать зав’язані, щось дороге й делікатне, але голубі шворки не спинять мене. Ні… навпаки, свідомість, що я роблю гріх, що це ж – падіння, і я замазуюсь – кличе зухвальство і грубе насильство. "Доберусь і до пакунків", – тріюмфує в мені варвар.

Враз, чую, дружина ворушиться, і мимоволі завмираю. "М-м-м… – мрійно-сонно воркоче дружина, не розплющуючи очей. – Це ти, Юро? Там на столі… бери… я купила… Нам утримання… заплатили… І табак там… "Piccolo", що ти казав…" – І проворкотавши знову "м-м-м…", повертається – і бачу – засинає з мрійно-щасливою усмішкою на затінених губах.

?

Я перестаю їсти, очи мені поширюються, здіймаються брови. Апетит десь зникає.

"Але в чім річ? Що сталось? Я нічого не розумію"… Перед мене виникає мій двійник. "Te Deum laudamus" – готові прозвучати хвилею до невідомого бога його губи, на яких пробігають вже перші рефлекси веселого сміху.

Знаходжу "Piccolo", кручу цигарку й підходжу до лямпи припалити. Мимоволі очи шукають навколо розгадки.

На столикові шкаралупки з мандаринів, букетик пролісків, шухлядка і…

"…О, маца преподобна! Позолочений ріг освяченого бика!.. О, прекрасні боги чорної Полінезії!.. О, мій ангел безкрилий!" – летять мислі до дружини… З-під шухлядки визирає краєчок папірця, на нім хемічним олівцем слова – я читаю:

"…І зрозумій прекрасну трагікомедію то… задивляється ще на свою зорю… він сьогодні ж не… обідав…"

К. Ю. Ц.

Море, цілий океан сміху заливає мене; інстинктовно беру лямпу, вертаюсь до столу… і коли через чверть години стою надворі, а на дні небесного колодязя між високих будинків трембітно сяє моя зірка, що вона щоночі в цей час соромливо усміхається до мене, як сестра, з недосяжної далини, і місто, мов, видресоване, покірно й запобігливо мовчить, переливним радіо-хвилюванням тремтить моя душа, і я, екстазний, сигналізую зорі – "Привіт з землі… Ти ведеш Юрія і його щастя!"

Над моєю посадою – чорний хрест…

P. S. Тепер, читачу, декілька слів про те, що спричинилось до появи цих нотаток – ви ж помітили, що це – "нотатки минулого"? Дві слові.

В день Паризької Комуни цього року я й моя дружина пішли на вечірку, що її ad hoc влаштував Комунгосп, і вертались додому пізно.

На мою милу дружину вечірка вплинула безподібно; радісно схвильована, вона ввесь час сипала бісери смішку, мило базікала і, пустуючи, будувала ріжні фантазійки. Я назвав її: "Ти – моя хорошая Паризька Комуна" – і щоб одзначити цей вечір якимсь сувеніром, купив по дорозі букет пролісків… Надходила ж весна, і нічне небо голубіло!

І от дома вже, ніжно щебечучи се-те, дружина раптом заокруглила очи на букет, зняла догори брови і, випнувши губки, таємничо сказала:

– А знаєш?! – і – Ха-ха-ха! – розлилась вона сміхом, – це ж майже рік тій історії з букетом… знаєш з букетом Кая Юлія Цезаря. Ха-ха-ха…

Я теж засміявся, і ми почали згадувати.

Дійсно, майже рік минув з того вечора, коли дружина, мимохідь забігши в бібліотеку, натрапила на мій "подарунок".

– А ти тоді… був інтересний, – з граціозною мрійністю проговорила дружина, – знаєш такий суворий, оригінальний… Мабуть, жінки задивлялись тоді на тебе, було?

Я осміхнувся…

– Було задивлялись, крім тебе… Може, повторити ролю? Pour vous (Для вас. – Ред.).

– Ха-ха-ха…

Дружина послалась і лягла, мені ж треба було підготувати дещо з паперів на завтрішнє урядування. Я заслонив електричну лямпочку і сів біля столу.

Лямпочка горіла, дружина вже, певно, спала, я думав. А як стала надійна тиша, я, висунувши з-під ліжка саквояж, дістав свої торішні папери.

Розіклав перед себе і знов думав.

"Як все змінилось, – дивувались серед тиші мої мислі, – як закон, що його призначено нам, рано, пізно, а настигає нас з залізною конечністю… Настиг і мене". І це мене дивувало. Трудно якось було згодитись, що тут не моя свобідна воля значила, а закон.

"Тепер, – думалось далі, – я службовець у Комунгоспі. Моя репутація найкраща. Дружина, яку я забезпечую над її сподівання, вселила любов до мене; цими днями вона кидає служити. В нашій кімнаті – комфорт і блиск нових речей. Але… але я піддався… От. Надійшов гострокритичний момент, і я не витримав".

Тоді я спробував відновити пам’ять про мене минулого. Але це трудно було. Я не знав тепер, чого, власне, хотілось тоді мені.

"Справді, чого я хотів? Грошей, слави, могутності? Над чим мусіла бути моя перемога? Не ясно. Певне, – одповів я собі, – в мені буяли молоді апетити, але, не пробуючи задовольняти їх, я перебільшував їх силу. Так, як з любов’ю було; колись здавалось – у мене невичерпане й бурхливе джерело почуття, а прийшов час, я цілком заспокоївся одруженням. Після нього жінки не цікавлять мене. Так і тут: я не знав, що посада в Комунгоспі може щасливо розв’язати проблеми і честолюбства і, взагалі, цілу проблему повноти життя".

Перегорнув і перечитав деякі листочки з торік написаного. Їхня сила вразила мене.

"Невже це писав я? – дивувавсь незрозуміло. – Тепер щось подібне неможливе для мене".

Брови суворо зійшлися, я читав далі й далі. І тоді прийшла думка зафіксувати щось з минулого: все-таки цікаво; і я спинився на пригоді з букетиком.

Мушу признатися – в задумі, що найшла на мене, був невиразний якийсь жаль, мовляв, потримайся я ще тоді небагато, я блиснув би чимсь незвичайним. Я б міг…

"Е, друже, – забрала раптом слово скептична думка, – кинь дурниці. Коли б щось могло бути, будь певен – було б… Заспокойся".

"Може, й так", – згодився я; і мені пригадались слова суворого мужа: "Він показувався вищим у становищі приватної людини – поки був нею; і за спільною думкою – був здатний панувати, коли б не діставав влади".

Все.