Блуд і зрада - Резнік Анатолій

Не зганьбимо козацьку зброю
І мужність наша хай не згасне,
За Січ і волю жертвуєм собою!
І пам'ятай козак,
Господь з тобою!
Місця зайняти всім
В порядку бойовім!"

Устим із куреня найпершим вибіг
І поспішаючи, пішов
На лівий фланг до полку,
Та по дорозі все ж зайшов
У курінь, де була його сім'я.
Шепочучи що-раз його ім'я
Дружина притиснулась до його грудей,
Не відриваючи своїх очей
Вона дивилася йому у вічі
— В її очах світився жах.
Чому і на яких правах
Прийшла сюди Росія,
Забрала землі всі, поля,
А зараз захотіла
Щоб Січ вже мертвою була?!
Чому вона
Дає нам право жити,
А схоче, смерть буде плодити
І все загорне за своє?!
Розгублена, бліда
До нього підійшла дочка,
В тих оченятах притаїлася журба,
Голівкою припала до грудей,
А потім знов дивилася у вічі.
Він був для неї в двічі
Сильніший всіх злостей,
За тисячі смертей.
Не відриваючи своїх очей
Вона шукала в ньому порятунку.
А він, полковник Січі
У перше у житті
Не знав які
Дочці слова сказати.
У безпорадності він зуби заціпив,
Словами не смітив,
Бо знав, що Січ вже доживає
Свою останню мить
І серце вже болить
У нього за свою сім'ю,
Через годину-дві
Він голову свою
Складе в нерівному бою.
Але хто дочку сироту
Пригорне, приласкає,
Підтримає в нелегкому житті?
Перемагаючи душевні болі ці,
Він все ж знайшов
Утішливі слова своїй дочці:
"Марійко, дочко, не журися,
А краще Богу помолися,
Ми Січ свою відстоїм.
Не бійся, будь смілива
Моя ти українко чорнобрива,
Не забувай чийого роду,
Тоді здобудем перемогу
— Ми ж на своїй землі?!
А русаки усі
Підуть собі додому.
Гарнішої нема ніде від тебе,
Тому для тебе
Віддам усе я доню мила,
Щоб була ти щаслива!"
Полковник у чоло
Дочку поцілував,
Голівку приласкав
І посадив її на лаву.
Він знову підійшов до Степи
Укритої журбою:
"Господь з тобою!
Чому так впала у журбу?
Чому у розпачі накликуєш біду?
Який Марійці приклад подаєш?"
Тримаючи її за плечі,
— "Ти оце облиш!"
Сказав Устим.
І вірний друг, що все життя із ним
Не стрималась його кохана
Від тих душевних мук,
Упала у сльозах йому на груди,
В обіймах його рук
Поцілувала йому губи.
Вона дивилася йому у вічі,
Спасіння у яких шукала
І Господа благала
Спасти усіх дітей,
Які не кривдили людей,
Жили як янголята,
Любили маму й тата.
Не в силах вже себе тримати,
Крізь сльози Степа прошептала:
"Устиме, раз Україна вся упала,
А Січ сама стояла,
Хіба вона надію мала
На те, що волю збереже?!
І що за воля це,
Коли народ в неволі,
Думки у вас козацькі кволі
І шаблі ваші голі,
Що без держави свої
Цілком ніщо.
Устиме, це кінець!
Імперія ціла стоїть в нас на порозі,
І вже не стане в допомозі
Хоробрість ваша бойова.
Росії дикість вся
Прийшла нас знищити дотла.
Господь хай збереже тебе!
А сину нашому хай принесе
На крилах мого почуття
Великих сил на полі бою
І збереже йому життя,
І смерті шлях
Закрию я собою,
А серцем рани обігрію!
Живу, поки ще вірю,
Що смерть обійде вас обох!
Господь з тобою,
Мій коханий!"
І цілувала губи, і лице, чоло,
А він стояв, як п'яний
І в серці боляче було,
Що згинуть всі безглуздо,
Та сам дружину заспокоїв:
"О Степо мила, перед боєм
Не розслабляй мене сльозами,
Господь хай буде з нами,
Благослови і я піду
На бій кривавий!"
І разів три
Вона його перехрестила,
Обцілувала все обличчя
І з болем в серці відпустила.
Він різко вскочив на поріг,
Оглянувся,
Очима хату всю пробіг,
Перехрестився,
Низько поклонився
І як міг, побіг,
Де краєм берега заліг
Той полк, що вірив в нього.
Усі в такім напруженні були,
Здавалось, що вони могли
Змести з лиця землі
Любу ворожу силу.
Та не можливо було вже зламати
Залізну міць злодійської гармати,
Імперії безчислену кінноту
І хоч і стомлену піхоту,
Що перевагу мала у шаблях
У п'ятдесят і сотню раз.
Кінь Радченка весь час
На місці гарцював,
Немов би відчував
Початок бою,
Тримаючи його вудилом під собою,
За кроків тисячу вперед він поглядав,
Де ворог лютий
В бій свої війська підняв.
В той час сурмач заграв
Відомий заклик до атаки
— Він смертю в тиші пролунав,
В житах здригнулись маки.
І раптом вихором помчав
Сміливий сотник Радченко Карпо,
Над головою розвивалось і плило
На фоні неба голубого
Жовто-блакитний прапор волі,
Живе в якому символ долі
Його невільного народу,
Що кличе їх на боротьбу
За перемогу.
І білий кінь поніс його як птах
Із символом народної надії,
Червоні маки усміхнулися в житах,
Розсипали барвінки свої мрії
І простелили йому шлях
У тих полях,
Де Батьківщина плакала в неволі,
В якої діти босі й голі
І матір їхню мучить кат.
І заблищала сталь,
Із краю в край
Пішли полки в атаку.
Устима гордість охопила
За ту відважність свого сина,
З'явилась в ньому більша сила
І шабля блиснула йому над головою,
На зриві прохрипів: "За мною!"
І полк всю землю хмарою покрив.
В ту ж мить у небі засвітило,
Залізним градом завело,
Картеччю понесло
Велику смерть усім полкам.
І Радченко побачив, як вже там,
Де з прапором та сотня мчала,
Червоно-чорна лава вже стояла
Артилерійського вогню.
Карпо із прапором в диму
То виринав, то потопав,
А шквал вогню стояв
По всіх краях.
І раптом змах
Червоного снопа
У нього прямо з-під коня
Вогнем Карпа як свічку запалило,
А потім димом застелило
Те місце, де уже лежав
На цій скаліченій землі.
В секунди ці
Хтось інший прапор підхопив
Який уже не тріпотів,
А шматтям порваним висів,
Але собою він вселяв
І у козацтва піднімав
Ще більший дух до перемоги,
Але вернути сина до життя
У батька не було вже змоги.
Полковник Радченко відчув,
Як серце обірвалося у нього,
І тугу перелив у злобу
За сина свого,
Що на очах його загинув.
І він на ворога полинув,
Людини м'язи переплавив в сталь,
Не дивиться він вже у даль,
І всякий той москаль,
Що появлявся перед ним,
В ту ж мить лежав за ним
Вже трупом неживим,
І він не міг своєї люті наситити,
Вона була гострішою меча.
Його рука
Рубала сходу русака
До самого сідла
І вже ніхто не міг його спинити.
По ворогу як через ліс пройшов,
Рубаючи собі дорогу
Крізь всю кінноту русаків
У тил, туди під гору,
На сірому коні летів
І врізався з розгону
В колони піших русаків,
Рубаючи вже спини
Загарбників свого народу,
Встеливши трупами дорогу,
Він вискочив у задні вже тили,
Де лиш були степи
Без війська і вогню.
Його гаряча думка осяйнула:
Тут десь поблизу була
Штабна уся прислуга
І генерал Текелій,
Що здійснював усі розправи
Над Січчю й козаками,
І він, полковник Радченко Устим
Негайно тут зустрінеться із ним
І сам зведе рахунок
За смерть своїх синів,
За сльози матерів,
За муки їх батьків,
Що в русака в ярмі ходили.
Коли вже виніс кінь його з долини,
На горбі поспіхом ходили
Із штабу зв'язкові
І він вже сумніву не мав,
Що в середині там стояв
Сам генерал.
Стрілою він пустив коня
І мчався навмання
Де свита вся Текелія була.
І тут почув,
Що він вже був
У ворога на близькому прицілі
Над головою свищуть кулі,
Та наближалась вже мета,
Яка несла
Криваву помсту і розправу!
Полковник сам собою
Все притискався до коня,
Від ран стиснувши зуби аж до болю,
Небачачи нічого тут перед собою.
Як жаром в груди полоснуло
І чорний морок очі заступив,
Полковник голову схилив,
А потім біль його звалив
— Повис Устим в стременах,
Ще кілька кроків кінь ступив,
І він навзнак упав,
А білий кінь над ним стояв,
Немов журбу людську він мав.
Полковник Радченко лежав,
Життя його погасло
І наступила вічна ніч,
Так само згасла Січ
І день її ніколи не настане!

Ця ніч була спокійна, тиха,
До низу посхилялися колосся жита,
Журбою з нього капала роса,
Вона, як та сльоза була
На листі верболозу
І вся трава
Збирала цю вечірню прохолоду,
І іскри барв всіх розмивала
Від світла місяця ясного,
Який дивився з неба свого,
І землю променем ласкав.
Здалось Карпові що він спав
Серед розкішних трав,
Але роса його збудила,
Все тіло схолодила
І він згадав,
Як йшов в атаку,
Як прапор він тримав
На повному скаку,
І як в хвилину ту
За ним пішли усі полки.
Оглянувшись на всі боки
Збагнув, що він не спав,
А тут кантужений лежав.
Повільно він на ноги звівся,
Своє облапав тіло,
Лише у вухах все дзвеніло
І голова важка була.
Відняв він піхву від стегна,
Поклав її на землю.
Була спокійна, тиха ніч,
Позаду нього догорала Січ
І димом все кругом труїла,
Прощалася її руїна
Із світом білим навкруги,
Смерділа тим, що вороги
Прийшли сюди
І смерть їй принесли.
Вона ж несла собою
Священну волю
Лише для гурту козаків.
Карпо, хитаючись прибитий,
На Січ пішов і скільки йшов,
Він не знайшов
Хоча б одного куреня цілого,
А ні душі тут не було,
Усе у згарищі руїнами покрито.
Утерши рукавом чоло
Побрівши через жито
Він навпростець пішов туди,
Де мати і сестра були.
Усе зруйноване кругом,
Валялись трупи під селом
Дітей, жінок.
А обминаючи ставок,
Карпо на місці остовпів
— Вже догоряючи, димів
Горою трупів звал.
Тут знищені всі сім’ї козаків були,
І щоб закрити всі сліди
Великого розбою,
Ці дикі русаки
Усіх зрубавши на шматки,
Мазутою усе облили
І запалили,
Щоб навіть їх могили
Не були свідками такої кари.
Пекучий біль Карпа у серце вдарив,
Заплакав як дитина
І губи від жалю кусав.
Він на коліна став,
Й козацьку клятву дав:
"Народе мій!
Я воїн твій,
А теж служив російській сатані,
Життя свого всі дні
Не тільки був в ярмі,
А й сам кріпив ярмо
Для власного народу!
Народе мій!
Прости мої гріхи,
Хай в муках їх замолю,
За те, що не зумів
Відстояти твою я долю,
Не зміг боротися за волю
Всієї України.
Хай трупи ці, руїни
У моє серце ляжуть
І поколінням всім покажуть,
Які ми жертви понесли
За ці неправильні шляхи,
Якими йшли діди,
Що не зуміли
Державності розправити крило.
І сотник Радченко Карпо
З городу вже зайшов у сад,
У ньому все було
Знайоме й рідне тут для нього
Задовго ще до того,
Коли став юнаком,
Малим ходив ще хлопчаком,
Тоді цей сад садив
Ще батько з матір'ю у двох.
Вони завжди у трьох,
Любили тут по вечорах сидіти
На цій ось лаві під дубком,
За тим дощатим ось столом.
Тут мати їм по вечорах співала
І до грудей його малого пригортала
І батько з неї
Не спускав своїх очей,
А потім коси відгортав з її плечей
І ніжно матір цілував,
Коли він засипав,
І сонного його відносив в хату.
Тоді Марійки ще не було.

Карпові груди боляче стиснуло,
Повітря наче тут не було,
Він задихатись став,
А потім сили всі зібрав
Дойшов він до подвір'я.
Тут місячне сузір'я
Світило як у день,
В росі виблискували іскри.