Великі сподівання - Чарльз Діккенс

- Ти знаєш, Піпе,- повагом сказав він, заховавши кусень за щоку,- голос його звучав так довірчо, наче крім нас двох більш нікого й не було в кімнаті,- що ми з тобою завше були друзями і я б ніколи й нізащо тебе не виказав. Але щоб отак…- Він відсунув свого стільця й глянув на підлогу поміж нами, а тоді знов на мене.- Щоб отак враз усе проковтнути!

- Він що, не жуючи проковтнув? - скрикнула сестра.

- Знаєш, друзяко,- усе ще з куснем за щокою мовив Джо, дивлячись на мене, а не на дружину,- я в твоєму віці теж не раз такими штуками бавився, та й інших запеклих ковтунів бачив, але щоб так оце, як ти, Піпе!.. Ще добре, що ти хоч живий зостався.

Моя сестра хитнулася вперед, вхопила мене за чуприну й зловісно прорекла:

- Ану-но випий мікстуру.

У ті часи якась звірюка від медицини відродила славу дігтярної води як дійових ліків, і місіс Джо завжди тримала в буфеті достатній її запас, вважаючи, що ця вода чим гидкіша на смак, тим корисніша для здоров'я. Бували дні, коли я мусив споживати цього цілющого еліксиру в таких дозах, що від мене відгонило дьогтем, наче від нового паркану. Цього ж вечора з огляду на серйозність моєї недуги в мене влили цілу пінту дігтярної води, задля чого місіс Джо затисла мою голову під пахвою, як у лещатах. Джо відбувся тільки півпінтою цієї мікстури, яку йому було наказано випити (що його аж ніяк не втішило, коли він повільно й задумливо дожовував їжу перед вогнем), бо, мовляв, «його схопило». Зі свого власного досвіду я можу запевнити, що його схопило скорше після прийому ліків, а не перед.

Докори сумління - прикра річ і для дорослого, і для хлопчиська; коли ж у хлопчиська до одного потаємного тягаря додається ще й другий у нього в холоші, то це вже воістину (можу посвідчити) велика покара. Провинне усвідомлення того, що я збираюся пограбувати місіс Джо,- у мене й думки не виникало, що я збираюся пограбувати самого Джо, бо він ніколи й не здавався мені господарем у домі,- разом з потребою підтримувати хліб рукою і коли я сидів, і коли проходив по кухні з яким-небудь дрібним дорученням, мало не позбавило мене розуму. А як від подуву вітру з боліт яскраво схоплювався вогонь у коминку, мені вчувався знадвору голос того чоловіка з кайданами на нозі, який примусив мене дати страшну присягу і тепер заявляв, що не може й не хоче терпіти до завтра, що йому вже сьогодні треба їсти. Ще іншої хвилини я думав: а що, як того молодика, якого насилу вдалося стримати, щоб не кинувся на мене, таки здолає цілком природна нетерплячка або він переплутає час і вирішить, що вже сьогодні, а не завтра може поласувати моїм серцем і печінкою? Їй-бо, якщо у кого ставало коли-небудь волосся сторч від жаху, то це саме у мене того вечора. Але, може, ні у кого й підстав таких не бувало?

Діялося це все у свят-вечір, і від сьомої до восьмої години за стінним годинником я мусив перемішувати кописткою тісто для різдвяного пудингу. Я спробував виконувати це доручення з тягарем на нозі (що знов нагадало мені чоловіка з ногою, закутою в кайдани), але від кожного мого поруху хліб конче силкувався вискочити внизу. Зрештою мені якось вдалося на хвильку вибігти до моєї спаленьки в мансарді й там заховати цю частку мого нечистого сумління.

- О! Це що, гармата стріляє, Джо? - спитав я, коли, впоравшись із пудингом, сів трошки погрітись біля коминка, перше ніж мене спровадять спати.

- Атож,- відказав Джо.- Ще один в'язень накивав п'ятами.

- Що значить «накивав п'ятами», Джо? - спитав я. Місіс Джо, яка воліла завжди сама давати пояснення, відповіла рвучко:

- Утік. Утік.

Це прозвучало так само категорично, як і ті її розпорядження стосовно дігтярної води.

Поки місіс Джо схилилася над шиттям, я нечутно, самими губами, спитав у Джо: «Що таке в'язень?», а він, теж самими губами, відповів мені так багатослівно, що я з усього того второпав тільки слово «Піп».

- Один в'язень накивав п'ятами вчора ввечері після заходу сонця,- сказав уголос Джо.- І вони пострілом оповістили про це. А тепер, бач, оповіщають про другого.

- А звідки вони стріляють? - спитав я.

- От нав'язливий хлопчисько, ніяк не відчепиться,- втрутилась моя сестра, підвівши на мене сердитий погляд від шитва.- Не запитуй, то й брехні не почуєш.

Це здалось мені не дуже чемним щодо неї самої, бо ж виходило, що коли я запитаю щось у неї, вона відповість мені брехнею. Але на чемність вона ніколи не була багата, хіба при гостях.

У цю хвилину Джо ще більш розпалив мою цікавість, широко розтуляючи рота й зображуючи слово, яке я зрозумів, як «спаржі». Звісно, мені здалося, що це якось стосується місіс Джо, і я перепитав, самими губами: «Вона?» Але Джо рішуче з цим не погодився і знов широко розтулив рота, безгучно вимовляючи якесь зовсім незрозуміле мені слово.

- Місіс Джо,- нарешті в безвиході звернувся я до сестри,- може, ви мені поясните, коли така ваша ласка, звідки вони стріляють?

- А щоб тебе господь благословив! - вигукнула сестра таким тоном, наче мала на увазі не благословення, а щось зовсім протилежне.- Та з баржі!

- Аг-га,- сказав я, дивлячись на Джо.- З баржі! Джо докірливо кахикнув на мою адресу,- мовляв, я ж тобі казав.

- А скажіть, будь ласка, що таке баржа? - спитав я.

- Ну ж і хлопчисько! - вигукнула сестра, тицяючи в мене голкою з ниткою й хитаючи головою.- На одне питання йому відповіси, а він тобі ще кільканадцять підкине! Баржа - це плавуча в'язниця отам за болоттям.- У нашій місцевості часто казали не «болота», а «болоття».

- Хотів би я знати, кого ж це й за віщо садять до цієї в'язниці,- в тихому розпачі вдався я невідомо до кого.

Це вже було занадто для місіс Джо, яка враз схопилась на ноги.

- Ось що я тобі скажу, парубче: я не для того виховувала тебе власною рукою, щоб ти людям душу вимотував своїми балачками. Ніхто