Бондарівна - Іван Карпенко-Карий

Тетяна. Як, в неволі!? І живий зостався?..

Тарас. Кому ще жить назначив бог, той із пащеки лютої смерті вийде цілим. Я ще малим повинен був умерти, а от живий зостався!..

Тетяна. Чого ж то так, козаче, що ти малим повинен був умерти?..

Бондар. О, ти не знаєш ще, Тарасе, моєї Тетяни! Козацька справа люба їй, як нам з тобою, коли не більш!.. Розкажи вже їй, нехай послуха про біди лицарські. Мої вона давно оповідання знає, нехай ще знатиме й твої: козацькі діти повинні знать, що роблять їх батьки й брати, щоб і своїм те дітям розказати.

Тарас. Багато все розказувати буде!.. За себе я скажу тобі, Тетяно, що бур доволі пережив... Мій батько був козак і жив зимовником вже з матір'ю моєю; а я тоді малим ще був - год з десять мав,- бо добре пам'ятаю: якраз наскочив на наш хутір загін татарський. Товаришів при батькові було з десяток, оборонялись довго, але сила взяла своє: убили батька і всіх товаришів, а матір і мене зо всім добром в полон забрали. Хотілося мені розбити голову свою тоді об мур, та матері пожалкував... Догнали нас до Перекопу, а тут товариші настигли, і січа піднялась!.. Татари бачили, що здобич потеряють, од бусурманської лютості в обозі стали полонних убивать... Убив татарин мою матір, я палицю в той мент з гарби схопив і кинувся на бусурмена, себе не тямлячи, і, певно, він би вбив мене, коли б Кадило з товариством в обоз татарський вже не вскочив і не проткнув татарське горло шаблею в ту хвилю, як він хотів зрубать дитячу голову мою, що горіла жагою помсти за матір любую!.. Татарин впав, і я, як падав він, ще й палицею його вдарив!.. Кадило крикнув: «Козак із тебе буде!» - і кинувся кінчати ворогів. А я стояв над трупом матері моєї і кричав, до бога руки знявши!.. О, не забуду я ніколи тієї муки тяжкої, що серце пригнітила, як я зостався сам з січовиками... Мене з собою взяв за сина Кадило,- тоді ще жвавим козаком він був!.. Мене, спасибі, в школу він віддав, і вивчивсь я... Давно було, а ще й тепер бачу матір і помсту лютую до ворогів носю у серці!..

Тетяна (витирає сльози). Ти серце так розворушив моє, козаче, що я заплакала, бо пригадала і свою покійную матусю, котру убили теж злії вороги!.. А як же ти попав в неволю? І як утік від лютої смерті знову?..

Бондар. Ти б краще у світлиці дала чого-небудь нам попоїсти, бо, певно, вже Тарас проголодався?

Тетяна. Я в мент один вас нагодую, бо в мене все уже готове!.. І все ж таки просю тебе, Тарасе, скажи: як ти попав в неволю і з неї як ослобонився?

Тарас. Я рад тобі розказувать, коли так любиш слухать!.. І весело мені дивиться в очі твої молодії, що сяють зорями, як слухаєш козацькі справи!.. Ти батькова дочка.

Тетяна потупляє очі.

На чайках ми пустились в люте море; воно сказилось на той час, бо лютувало гірш од пекла!.. За Тендером уже дві чайки потонули, а буря, взявши з нас такую жертву, ще гірш розлютувалась!.. Молились богу козаки, а наші байдаки, мов пір'я, що гуси погубили, хвиля кидала!.. О, ворог лютий вітер той, що нас не милував!.. Море клекотіло, пінилося, заливало наші чайки і прудко гнало нас, як хмари восени по небу вітер буйний гонить. Розбило чайку нашу, і в хвилях грізних де-не-де буйні голови козачі показалися!.. Я довго бився, не давався в руки смерті і вже тонуть почав, як викинуло без пам'яті мене на берег турецький!.. Викинуло затим, щоб із безодні моря попасти в зуби туркам!.. Коли прокинувсь я, то вже був зв'язаний і в темному якімсь льоху сидів. Тут нагадав я все, і жалко мені стало, що в морі не втонув з товаришами разом! Тяжка турецькая неволя, не буду я тобі про неї говорить!.. Скажу, що в ній пробув два годи і горя вдосталь я набравсь. А й тут господь ще зглянувся на мене: поміг мені вернутись в рідний край!.. Я задавив тюремщика свого, надів його одежу і, криючись по горах, по лісах, їв кору з дерева, поки добрався до Вкраїни. Ожив я тут!.. Набрався сили знову і знов летіть на ворога, як в рай, готов!..

Бондар. Аж кров моя старая кинулася в голову від твого оповідання!.. За муку ту, що ти за всіх терпів, дай обнять тебе, Тарасе!.. (Обніма його). Орли!! Яка мати не усміхнеться, дивлячись на таких синів?..

Тетяна (обніма і цілує Тараса). Як брата дорогого, цілую я тебе, козаче! Тепер ідіть в світлицю - я їсти вам зготую зараз! (Виходить).

ЯВА II

Ті ж без Тетяни.

Тарас. Я про їжу забув, так весело мені у вашій, батьку Гнате, хаті... Мов у батька рідного, отут я спочиваю. Спасибі за привіт, за щирість вашу!.. А тепер про діло ще я маю дещо розказать. Хмельницький вже тепер в Орді, присоглашає хана, щоб нам поміг ударить разом на ляхів, бо нестерпуче стало жити з ними...

Бондар. Знаю!.. О, дай боже поміч!.. Хоча тобі, Тарасе, по правді я скажу: не по душі мені, що ми на землю християнську наведемо Христових ворогів, що дивляться на нас гірш, ніж на собак!..

Тарас. І ворог лютий побратимом стать повинен, коли несе свою голову за нашу віру.

Бондар. Коли б не каялися ми, як наші побратими, котрим немало ми за шкуру сала залили, прийшовши в нашу землю, не обернулись в лютих ворогів! І так багато мук народ переживає, а ще татарську орду, жадну до грабунку, як упустимо сюди, то бог його ще зна, що важче тоді стане: чи лядська справа, чи татарський грабіж і полон.

ЯВА III

Ті ж і Тетяна.

Тетяна. Ідіть, уже готово все!.. Тарас, мабуть, давно проголодався; прости мене, що довго ждати заставляла!..

Тарас. Я батькові сказав твоєму: в хаті вашій і весело мені, і так затишно, що я й забув про їжу; а тобі скажу, Тетяно,- та не сердься тілько,- що кращої ще дівчини не бачив я від тебе і серцем, і душею!..

Тетяна соромиться і опускає очі. О, тут відпочиваєш; мов в світлому раю я опинивсь!..

Бондар. Ну, годі вже тобі,