Корида - Гончар Олесь
Чи можна це кому ставити на карб? І чи не такі ж і ми тут зараз стаємо, де хміль життя нас також починає п'янити, де ця дика, весела, тисячолітня корида так владно збурює душу кожному!
Хлопці із мерії вже біля нас, Жанетта, доручивши нашому сивому другові-льотчикові бути на сьогодні при Ганні Адамівні кавалером, сама тут же швиденько й залишила наше товариство, бо їй, як відомо, не до кориди, їй знову треба бігти годувати малого.
На арені відбуваються останні приготування, з'являються молоді люди в якомусь дивному, ніби ще середньовічному вбранні, в кожного з них своя роль і свої обов'язки, месьє П'єр намагається делікатно пояснити Ганні Адамівні і нам, непосвяченим, найелементарніші речі, ми чуємо такі словечка, як бандерілья, тореро, але мало що здатні второпати. Мабуть, щоб кориду втямити, треба не один рік відвідувати ці трибуни, несамовито вигукуючи разом з іншими оце коротке, незрозуміле нам:
— Оле! Оле! Оле! Оле! Оле!
"Оле" — це на кориді, очевидно, вигук підбадьорення, він, здається, якраз і гуртує, злютовує в єдиній пристрасті, у вибухах азарту ці десятки тисяч людей, що тиснуться зараз на трибунах один біля одного у неприхованім збудженні, у жагливій напрузі чекання. Крім французів, тут, кажуть, багато іспанців, а також прибулих на сезонні роботи італійців, і всіх їх на трибунах урівнює, єднає оте шалене, вимогливе:
— Оле!
Поступово й ми проймаємось настроєм цих наелектризованих трибун, наростаючим їхнім чеканням, для нас теж зараз з усього на світі мовби найважливішим стає оцей момент — вихід бика на арену.
Ні, це не Султан-симентал, що толочив колись по капустищу нашого теперішнього керівника делегації,— красень чорний, струнконогий, молодий вибігає звідкись, ніби з тунелю, й, вибігши, різко зупиняється посеред поля, граючи м'язами, що на ньому аж лисніють чорно,— став і жде: ану хто годен зі мною зіткнутись?
— Ах, який він,— захоплено шепоче поруч мене Михайло Михайлович.— Зуміли ж викохати...
Красень і справді такий, що очей не відведеш, він із биків тутешньої породи, що їх у гирлі ріки, на вільній волі вирощують спеціально для боїв на арені. Кров давня, порода вдосконалювалась віками, збираючи в генах цю силу, і відвагу, і стать. Викохала природа й цього десь там, у гирлі розлогої Рони, вільним сином її виростав у плавнях, під небом вічноблакитним, не знаючи ні пут, ні ярма, аж доки тутешні ковбої білими кіньми відбили, відділили його від гурту й гоном прогнали через усе містечко, кам'яне, з вузькими середньовічними вуличками, де публіка ревіла від захвату, діти й жінки аж нетямились, мовби цей смоляно-чорний плавневий красень, набігаючи, мав би змінити всю їхню долю. Коли задиханий бик, ескортований верхівцями на білих конях, пробігав вуличкою поміж ганками та балконами, місцеві хлопчаки й навіть жінки-городянки, розбурхані в почуттях, сатаніючи від радості, намагались схопити цього бика за китицю піднятого вгору хвоста, бо це вважалось тут щасливою прикметою,— ради одного такого доторку варто ризикувати хай навіть і життям!.. Та ось уже щодуху протурили його через містечко, загнали в надійне бетоноване стійло, дали віддихатись, причепурили, підготували до бою, і зараз він, гладіатор із племені биків, вимчавшись, застиг посеред арени, сильний, струнконогий, грудастий, в очах у нього — єй же єй, вгадується гордість, відвага, безстрашшя, звернене до трибун...
— Є в ньому навіть козацьке щось,— чую жартівливу репліку поруч себе.
А й справді-таки є, як у того пращура нашого, що виходив колись полем Килиїмським погуляти, та, по-лицарськи викликаючи супротивника свого на герць, жартував до нього, примовляючи: "Гей, татарине старий, бородатий, що на двох конях лисавих за мною уганяєш, та не буду ж я злий такий на тебе, як ти на мене, як ти мене хотів брати та, зневоливши, червінців за мене шликом в Килії набирати..."
— Оле! Оле!
Трибуни ревуть... Сила-силенна людей надривається в криках, людей, засліплених пристрастю, жагою видовища. Звідусіль шалено підбадьорюють вони тих, що на арені саме роздражнюють бика, бо лють його здається їм недостатньою, учасники бою хочуть викликати в ньому лють ще більшу, дику, звірячу. А що самі вони при цьому ризикують собою, то це надає всьому дійству особливого присмаку, найжаданішої гостроти.
Дражнять його кольором, вигуками, жестами, вже сталеві гарпуни впиваються там йому в тіло... Чорний плавневий красень відповідає неохоче, він зберігає гідність, він, здається, ладен витерпіти все.
Ганна Адамівна невідривно стежить, як люди, оті жевжики в панталонах, увиваючись біля бика, настирливо дражнять свого "Султана", як спритно відскакують від нього, уникаючи його ударів, завдаваних мовби нехітьма, зрідка, але таких, що, здається, ось-ось котромусь із учасників гри вкоротять життя.
Нарешті їм вдається його роздражнити. Бик звіром кидається на людей, нагнувши голову, поривається сюди й туди, женеться по арені то за одним, то за другим, а найбільший захват трибун викликає та мить, коли найпричепливішого з них бик таки підхопив рогом і кинув у повітря кудись геть аж за арену, хоча, можливо, що небезпечний цей трюк було так і замислено.
— Трудний і в них хліб,— каже Михайло Михайлович, маючи на увазі аренних тих хлопців, а Ганна Адамівна, до котрої він звертається, лише хмурить чоло та нервово стискає в кулачку свою напахчену паризькими парфумами хусточку.
Справді, дедалі скрутніше доводиться тим, кого бик ганяє по полю, але й сам він, лицар хоробрий, дедалі мовби важчає, зморюється, кров з нього скапує густо, бо вмілим ударом загнана шпага — глибоко загнана! — уже тремтить йому у загривку. Ні, він таки помітно підупадає на силі, все частіше спотикається, женучись за котримсь із тих, що його дражнять, знов і знов розбуркуючи в ньому звіра. Виморений уже так, що раз у раз ноги під ним підломлюються, одначе й тепер він непереможений, хоча іноді аж падає від виснаги, впаде на передні ноги і знов підводиться, щоб далі, з останніх сил вести цей нерівний бій, що й був задуманий як нерівний... Насупившись, важко йде на супротивців, а кров із нього, змокрілого, скапує й скапує, здається, вся арена вже червоніє, скипається перед нами тією жаркою, відважною кров'ю.
— Та зупинились би нарешті, навіщо це все? — чую зболений голос Ганни Адамівни, а пальці її ще нервовіше жмакають і жмакають хусточку, а обличчя її смут-нішає, стає аж злим, здається, вона чимось глибоко ображена, очі виказують внутрішнє страждання.
— Оле! Оле!!! — видихають трибуни ще дужче, мовби єдиними грудьми, мовби весь світ зараз заповзявся підбадьорити тих спритників і жвавих хлопців, що так уміло й методично на очах у публіки домордовують бика. Чи, може, те розкотисте "оле!" підбадьорює, під'юджує також і його самого? Та, здається, бик підбадьорень не потребує, він, як і раніше, повен відваги, і ні тіні страху в жодному його русі, тільки в якусь мить передишки, знемагаючи, він понуро зводить погляд до трибун, мовби щоб запитати: "Ну, задоволені ви? Але хіба я тільки для розваги народжений? Може ж, і мені хочеться волі та життя..."
Дедалі трудніше йому зводитись, та ось він, закривавлений, піднявши себе і мовби зовсім не почуваючи болю, знов поволі рушає назустріч тим, котрі зі шпагами; одначе, спіткнувшись на рівному, раптом падає, звалюється на коліна і одразу ж натужно силкується звестись, а тим часом іще одна шпага летить, вцілює, вганяється глибоко, весь час тремтячи!
— Ні, з мене годі...
Це Ганна Адамівна. Вона вже встала, на арену більше не дивиться, на її розчервонілім обличчі вираз по-кривдженості й страждання... Не звертаючи уваги на репліки невдоволення, Ганна Адамівна протискується крізь суцільне людське ревище між рядами, сердито спускається східцями вниз до виходу, а хвостом за нею недбало волочаться по середньовічнім камінні припи-люжені її оксамити.
Ми встаємо теж — щоб супроводити нашу даму до готелю.
— Ви зрештою могли б і залишатись,— сказала, коли ми опинилися в парку.
— А ви?
— А я не для того сюди приїхала, щоб дивитись на це смертовбивство.
Надвечір наша делегація вже у вагоні, їдемо на Париж. У Ганни Адамівни все ще не сходить з обличчя вираз смутку і ніби затамованої образи. Щоб розважити її, товариш ректор вдається до випробуваного жарту:
— Так і не випало,— каже він,— скуштувати тієї дунайської живності... Може, хоч у Парижі дадуть?
Ганна Адамівна лишається невідкличною до цих дотепів, до спроб розважити її. Вона дивиться у вікно. Іноді, ховаючись, прикладає хусточку до очей. Що їй згадалось? Може, похоронка на батька? Якось розповідала про те, як дід поштар приніс і їм до хати "чорнову"... Чи, може, спливло в пам'яті, як повоєнні голодні діти гуртом годували крихтами того нещасного лелеку? Чи чого вона раптом втратила самовладання?
— Ще ваших сліз нам тут бракувало,— каже головний наш, насупившись.— Що подумають... Чого ви? Все після тієї кориди ніяк не отямитесь?
— Пробачте,— мовила Ганна Адамівна винувато і, одразу заховавши хусточку до свого японського риди-кюльчика, знов звернула погляд у вікно.— Гляньте, небо яке...
Небо справді було краси незвичайної. Весь захід повен світла ясного, зеленаво-блакитного, а понад ним, вінком розкинувшись на півнеба, купчасті хмарини пелюстками рожевіють, цвітуть...
— Краса яка,— тихо каже Ганна Адамівна.— Коли бачу таку красу, сльози чомусь самі навертаються... Здушують, аж несила стриматись... Невже з вами такого не буває?
Поїзд рухається нешвидко, деколи навіть зупиняючись у полях, нам видно по-вечірньому сліпучі озера, птахи над ними летять... І ще літак величезний важко поліз небом угору, хтось із пасажирів гукає:
— "Конкорд"! "Конкорд"!..
І знову поля, озера, плеса поміж очеретів сяють дзеркально, якось урочо. А на ближньому озері, не боячись поїзда, білий лелека нездвижно стоїть. Самітній, застиг посеред вод, ніби у диві, у чарах якихось, і дивиться сюди, на нас, а ми дивимось не надивимось на нього.
— Скільки, по-вашому, лелека живе? — запитує мене Ганна Адамівна, наче я справді мушу знати все.
— Якось навіть не думалось...— кажу.— Мабуть, живуть довго. А може, лелеки живуть вічно?
Ганна Адамівна усміхнулась:
— Якби ж то.
1982
