В старім гнізді - Черкасенко Спиридон

Годі, годі, знаю я твого бога добре.

Іполіт Миколаевич. Нічого ти, марудо, не знаєш. Не варт з тобою й слів втрачати... Марусю! Марусю! ау!..

Маруся {виходить з їдальні). Чого, пане?

Іполіт Миколаевч. Та йди ближче, а то знов не почуєш... Хе-хе-хе... {Підходе й кладе їй руку на плече).

Маруся (соромливо одхиляеться). Безсовістні... Я піду, не хочу.

Іполіт Миколаевич. Ну-ну, горличко. Піди, лишень, поклич мені Гаврила. Та хутко! (Маруся біжить через кон і зникає за осокорами). Так, так... (До Всеволода) Чи подобається тобі, Всеволоде, ця квіточка? (Ввеволод здвигає плечима). Ні?.. А Сержу певне вподобалась: так і пряде за нею очима, стерво собаче.

Всеволод. Чи тобі, тату, знос коли буде? Ти й досі наче поручик.

Іполіт Миколаевич. Хе-хе-хе... Привик, привик, сину, кров дуже гаряча, та й старітись не хочеться... ой, як не хочеться... Старість... брр!.. Чи є що гірше від неї? Смерть за життя, коли в тобі живе одна свідомість, що ти вже вмер... Огонь життя в грудях погас, очі потьмарились, тіло обернулося в руїну і лишилась одна свідомість смерти. Ця свідомість до останнього зітхання даве твоє спустошене серце тягарем розпуки... А то обернешся в такого маньяка, як тато... Ні, ні! живи, кохай, поки ще кохання усміхається до тебе привабною усмішкою!.. А до того ще й жінки мене дуже кохають, сами вішаються на шию. Ні, в мені таки щось є таке... е-е... розумієш?.. (Ляскає пальцями).

Всеволод. Гляди, щоб Серж не став на перешкоді.

Іполіт Миколаевич. Серж? Ну, він ще хлоп'я... Але пильно придивляється до Марусі, каналія. У його є батьків хист.

Всеволод. Яке коріння, таке й насіння.

(Гаврило підходить. За ним Маруся йде в кімнати).

Іполіт Миколаевич. Робочі вечеряли?

Гаврило. Вечеряли, пане.

Іполіт Миколаевич. Так... Ти ось що... Ти ось що... (Розмовляє з Гаврилом).

(З кімнати виходить Ліна, а із саду Серж

з Гектором; нарешті показується

v Ольга з книжкою в руках).

Всеволод (до Ліни). Ти знов сюди? Кортить бабі шко* ринка.

Ліна.' Чого ти прискіпався?.. Це мені подобається: приїхала дихати вільним повітрям, і сиди в кімнаті. Можеш, коли є бажання, а я з Ольгою погойдаюсь на орелі. Олю! хочеш?.. (Сідають на орелі).

Серж. І я. (Сідає меж ними). Тубо, Гектор! (Співає гойдаючись). А-а-а люлі, чужім дітям дулі... (Задирає но-ги; дошка нахиляється назад).

Ольга. Йди, геть... (пхає його в спину).

Серж (встає). Не хочеш?—Ну, чорт з тобою! Гектор, Гектор, ici!

Іполіт Миколаевич. Серж, ти-ж їдеш завтра у-досвіта на жито?..

(Із ідальні виходить Микола Лукич і стає на дверях).

Серж. Коли дозволиш взяти рушницю, то поїду.

Іполіт Миколаевич. Добре.

(Микола Лукич, побачивши Гаврила, хмуриться, підкрадається ззаду до його й піднімає костур, щоб вдарить його по голові).

Іполіт Миколаевич (хапає рукою за костур; грізно до батька). Ну-ну! Знов за своє?

(Микола Лукич, переляканий, шкандибає в кімнату).

Ліна (сміється). Завзятий дідусь.

Іполіт Миколаевич. Куди тобі... (До Гаврила). Гля-ди-ж, Грицька став попереду.

Гаврило (одходить). Та вже-ж не як...

Всеволод. Нічого не видно... (Кладе лобзик на стіл).

Ліна. Ти хоч-би у неділю не пиляв...

Всеволод. А що-ж мені по-твоєму робити? на тебе дивитись?.. Чи вечеря буде сьогодні, чи по неділям у вас не вечеряють? (Бере лобзик і роботу). Годі, а то ще очі повилазять. (Іде в кімнату).

Серзк. Ба... треба-ж рушницю обдивитись зХведором, бо завтра не встану. (Іде в кімнату. Через хвилину виходить з рушницею й зника за осокорами).

Іполіт Миколаевич. Чудовий вечер. Такими вечорами...

Творогин (виходить з правою боку, він зодягнений парадно). Та й швидкий же...

Ліна (зхоплюється з Ольгою з орелі). Як-же-ж ви налякали мене, Михайло Івановичу!

Творогин... Я до його: "Чи є хто вдома?" А він, як куля поуз мене. (До Ліни). Вибачте, вибачте, голубко, я не навмисне... Добривечір! Заїхав, вельмишановная пані, щоб засвідчити вам своє пошанування. Не втерпів, побий мене Бог! не втерпів, щоб не заїхати, хе-хе-

Х6 • • •

Іполіт Миколаевич. Що це ти вирядився, наче до шлюбу?

Творогин (підходить до його й стискує йому руку)-Вгадав, побий мене Бог, вгадав. Зараз їду... як би вам сказать... з весілля: позавчора ввечері вінчали. Та ко-ли-б не пильне діло, то й сьогодні гуляв-би цілу ніч, побий мене Бог! Давно вже не гуляв я на такім бучнім весіллі. Повіріте,—самих дам було мабуть душ сорок...

Іполіт Миколаввич. Та у кого-ж це? Чи не у Довба —ша часом?

Творогин. У його-ж, у його, А жалко, що ваших нікого не було... Хіба... як-би вам сказать... вас не закликано?

Іполіт Миколаввич. Хе-хе-хе! Де-там... Він гнівається на мене за те, що я якось в дворянськім зібранні сказав, що.прадід його був простий мужик.

Творогин. Жалко, жалко. А хрещениці не заважило-б розважитись трохи, побий мене Бог!.. Там женихів, Олю, —як рій гудуть. Забула-б і про Шаха... хе-хе-хе! (Йде на веранду до Іполіпіа Миколаевича). Повіриш,—шампанського хоч залийся, а музики^з міста, двадцять чоловік, побий мене Бог!

(Ліна і Ольга знов сідають на орелю)

Іполіт Миколаеапч. Він таки за Кущівського видає дочку? зійшлись?

Творогин. Душе любезна! як-же не зійтись, коли сам Творогин, Михайио Іванович, взявся за це діло? Це якби вам сказать... сором був-би на ввесь повіт... А кумушка де?

Іполіт Миколаввич. В кімнаті. Заходь!

• Творогин (/ Іполіт Миколаєвич ідуть в кімнати). Треба... як би вам сказать...

Ліна. Що це він про Шаха молов тут, Олю?

Ольга. А-а, не питай хоч ти, не край мого серця.

Ліна. Хм... чудно...

Ольга. їм сміх... Тато глузує навмисне... жорстокий чоловік!.. А цей думає, що своїми > словами розгонить мій смуток...

Ліна. Ти кохаєш Шаха?

Ольга (хвилюючись). Ну... кохаю, люблю, вміраю за ним... Що вам усім до того? Навіщо ви розворушуєте мої рани? Навіщо ви мучите мене?..

Ліна (образившись). Хм... божевільна... (Встає і йде в горниці).

(Ольга сидить хвилину непорушно. Із саду виходять ЛусЯу Шах і Леонид).

Дуся (до Ольги). Здрастуй, Олю. (Цілуються). Що, приїхали ваші?

(Шах і Леонід привітаються). Ольга. Приїхали. Вони в кімнаті. Там і пан Творогин.

Леонид. А-а, той... "як-би вам сказать", вічний сват.

Дуся (озирається до Леонида): Цсс. Треба піти привітаться. Матвіє Львовичу, ходімо. (Шах і Дуся йдуть в кімнати).

*

Леонид. А ви чому-ж це на самоті?

Ольга (одсовується на один край дошки). Сідайте. Ні ,я не одна була: зараз зо мною гойдалась Ліна.

Леонид (сідає коло неї). Так може підемо до гурту?

Ольга. Ні, не хочеться... (Мовчать)). Чого-ж ви мовчите?

Леонид. Як?.. А-а... чого мовчу?

Ольга. Дивно мені... Підійде куди Ліна, і зараз починаються розмови, сміх, милощі, змагання,—де що й береться у вашого брата. А за мною здебільшого мовчать, ось як ви зараз. Чому воно?

Леонид. Чому?—не знаю. Але про себе скажу, що я скрізь однаковий.

Ольга. Ні, ні, не кажіть, я гаразд помітила...

Леонид. Ну, нехай буде так. Але тепер я вас запитаю: чому воно так?

Ольга. Мені здається, що инші мають хист вносити з собою усюди жизність, радість. В їх вдачі одбивається наче саме життя своєю ясною частиною, своїми веселощами й радощами. Для таких людей смуток, сльози— це щось наноснеє, хвилине, що, як хмарки на яснім небі літньою добою,—випливуть і розтануть в злотистім сояшнім сяйві, не зоставивши по собі ніякого сліду. Ось як, наприклад, тато, Ліна, або Михайло Іванович... Другі-ж, це—живі малюнки для другої частини життя, сміх і радощі не про цих. Коли-ж і вибереться иноді яка хвилина, що сміх скривить... ну-да, скривить їх вуста, то це схоже на те, як у дощовий день сояшний промінь розірве на мить густі хмари й засміється до землі соромливою усмішкою... Нудно жить на світі такім людям, Леониде Платоновичу.

Леонид. Хм... дуже проста клясіфікація для душ людських, і тим, що дуже проста, тим і не вірна. Житі тя людське, Ольго Іполітовно, не їака проста. річ, як ви думаєте; тому й душа людська, в котрій одбивають-ся всі його вияви, як ви вдатно підмітили, • дуже мудрий утвір. Певне, багато залежить' і од вдачі, од темпераменту, котрий має здатність приймати і одповідати тільки на ті вияви, що роблять на душу приємні вра-жіння. Але життя не складається з самих веселощів та радощів. Бувають майже в кожнім людськім житті години, що коли не зовсім, то на довгий час ламають і переінакшують усяку вдачу.

Ольга. Не знаю за других, але моя душа здатна мабуть одкликатись тільки на яви смутні, бо ще зроду не сміялась вона так, щоб другім од того сміху стало весело.

Леонид. Життя ваше не красне,ато чому-ж воно так? Ольга. Може.

Леонид. Коли ви промовили ^,можеа а не "ні, не те", то виходить, що я трохи одгадав причину болю, який опанував душею вашою. Ви нещасливі?

Ольга (трохи згодом). Видно, щастя не для такихъ, як я.

Леонид. Чому? Ви читали Короленка?

Ольга. Читала.

Леонид. Пам'ятаєте там у його є; "Человекъ создан для счастья, как птіца для польота"?

Ольга. Це—фраза, і більш нічого.

Леонид. Ні, не фраза тільки, єсть іще вираз: "Чоловік сам коваль своєму щастеві". Коли довго і уважно порозміркувати над цими фразами, то можна знайти в них глибокий і правдивий змисл. Чоловік, котрий бажає щастя, а проте, нічого не робить, щоб досягти його,—ніколи не дістане його, та він і не варт щастя. А чоловік, в душі которого повстануть живі поривання і,

зо

повставши, перейдуть у боротьбу за щастя, такий чоловік наперед смакує його, він уже на-пів щасливий.

Ольга. Хто-ж винен в тому, що* все. в житті складається не так, як бажається.

Леонид. Ніхто не винен: люде сами роблять з життя помийну яму, зо дна якої їм ледве-ледве помітно, як світять дорічні зорі справжнього щастя. Коли ці зорі часом спалахнуть, в їх серці мимоволі .з'являються невимовні поривання кудись у вічність. Отсі хвилини поривання я й назву потягом до справжнього щастя. Не треба давати їм вгаснуть, піддержуйте цей святий вогонь душі, і ви здобудете щастя, будете . сміятись таким сміхом, од котрого усміхнеться сама ніч... Погано тільки те/що більшість людей мучиться в ямі, дихає її важким повітрям, дочуває себе нещасним, а, коли побачить, як спалахнуть далекі зорі щастя, то нічого иншого не вигадає, як тяжко зітхати: "Ох, горенько! ох, я нещасний! і живуть же десь щасливі люде!" І це всё тоді, коли треба тільки захтіти, щоб самому досягти до щастя...