Золота росинка (збірка) - Бурбело Олександра

Ось руки – широке розкрилля,
А синява неба над Россю глибинно густа!
Тут погляди сяють, тут людність – як птаха стокрила!
Здолає усе, бо козацький цей край неспроста!

Тут Корсунь горів, він палав аж до неба стіною,
І військо Богдана ішло визволять земляків.
Тож Різаний Яр – оберіг незабутнього бою.
Ровів не зрівняли потоки минулих віків.

Та Корсунь постав із пожарів, як Фенікс крилатий.
Кипіла ріка у котлах кам’яних берегів!
А далі пісок, ще за ним – чорноземи багаті.
Потік росьовий не змінився з тих пір, не змілів.

В гранітах нуртує, у піну пірна леопардом,
Аж ген спочиває у тінях високих беріз.
І знову в тисках кам’яних африканським гепардом
Зринає і падає іскрами радісних сліз!

Довкола священна земля у садах і дібровах,
Немов самоцвіт біля стрічки красуні-ріки.
Таке Понадросся, рум’яне, ясне, чорноброве,
В нім долі людські – край Росі повноводі струмки!

Шевченківський край, де історії світлі джерела!
Прозора вода у Росі, наче, справді, сльоза.
Кружляє над лісом, мов спогад легенди, орел, а
На кінчиках трав у лугах розцвітає роса!

Острозька академія

Острозька академія! О, диво:
Воскресла пам’ять глибини століть!
І я стою, зворушена, щаслива,
Сльозинку змахуючи мимохідь.

Яка будівля – гарна, ґонорова!
Яка у ній бездонна таїна!
Стократно відчуваю силу слова:
Тут правив мир – все рушила війна!

Ховалися тоді у підземелля –
Вони, як кажуть, в кілька ярусів!
Та чи могла порятувать оселя,
Що наче корабель без парусів?

Тут прихистили, мабуть, найцінніше
Монахи: книги – мудрості овид.
За ці скарби що може бути більше?
Спускаємось під землю. Міцність плит

Вражає і вселяє нам надію,
Що предковічні збереглись скарби.
Тож мудрість предків і для нас зоріє,
Історії величної карби!

Храм академії, святі ікони.
Молитва відкриває небеса!
Коли лунають споконвічні дзвони,
Минуле тут неначе воскреса.

Ось Сагайдачний, України слава,
Смотрицький, знаменитий граматист,
Та Наливайки – мови вчили, право,
І кожен з них відкрив талант свій, хист

У стінах цих, де мудра книгозбірня,
Де чулись настанови вчителів.
Хоч, може, в них була і думка спірна,
Та пошук тут, як вогнище, горів!

Минулось лихо вікової смути,
І знову академія жива.
Тож віримо, що їй тут вічно бути!
Вона прадавня, і вона нова!

Хронометр весни

Мірилом часу з безлічі секунд
У сяйві золотого надвечір’я
Він випірнув із тисячі облуд
І запалив нове ясне сузір’я.

А був то ніжний яблуневий цвіт,
Сріблясто скрізь розсипався, як зорі!
Гірляндами яскрився серед віт
В ефірно-часовім бездоннім морі,

За вітром плив, минаючи віки!
Щаслива мить зринала поза часом.
На кронах яблунь весняні вінки!
Над ними пролітали ми з Пегасом.

А якось у краю календарів,
Куди зібралися роки і дати,
Розсипали поезії посів,
А урожай не встигли ще зібрати.

Пегас спішив між яблунь до ріки,
Де час летів потужною стрілою.
Зірчасто розцвітали маяки
Потоків, що відомі глибиною.

У річці часу місяць кораблем.
У квітах мріли корабельні реї.
Фантаст-письменник, незрівнянний Лем,
Спиняв і зачаровував бореї.

А ми уже у часу на крилі
Пливли на незвичайнім кораблі!

Географічне диво

Феєрверк – географічне диво,
Барвоцвіт таємний уночі!
І на мить усі стають щасливі,
Мов від щастя в нього є ключі!

В другому столітті у Китаї
Феєрверком заяскрів бамбук,
Зрубаний в бамбуковому гаї.
Вибухнув у полум’ї! Той звук

Мав відводить пошесті і голод,
І стихійні лиха, неврожай,
Посеред весни раптовий холод.
Феєрверк, всі біди нажахай!

І горів бамбук, а в нім селітра,
Деревне вугілля зазвичай
Та ще сірка, що вогнем розквітла,
Відганяли демонів! Стрічай

Щедрі дні при добрім урожаї!
Епідемії пощезли враз!
Феєрверк лиху біду жахає
Й постає найкращою з окрас!

Марко Поло диво попідхмарне
У Європу землякам приніс.
Знаємо, що це було не марно!
Тож вогнистий попідхмарний ліс

Поставав щасливим знаком Божим,
Як благословення навіки!
Вірилось, що біди переможем!
Вогники у небі – маяки

Щастя, благодаті і удачі,
Вірності, любові, доброти!
Розквітає райський сад неначе,
Як далекі зоряні світи!

Зорепад той, що летить на щастя,
Вісник ще й славетних перемог!
Все задумане, напевне, вдасться,
Збудемося суму і тривог!

Осипають цвіт троянди саду
І зринають знову зусібіч.
Розсипає феєрверк відраду
Протягом секунд – стрімких сторіч.

Із пелюстки визирає сонце
У веселці ніжній навкруги,
Виринає в голубім віконці
Озера, де з хмарок береги.

Осипаються тюльпани білі,
Стелиться рожевий портулак!
Спалахом срібляться заметілі,
В багреці вітрильник, наче мак!

Мерехтять над ними зорепади.
Це мистецтво – феєрверка мить!
Для сердець знаходимо відраду
В сяйві, що назустріч нам летить!

ПЕРГАМЕНТ ВОД ОМАНЛИВО БЛАКИТНИЙ
Мертве море
Перлиною серед пустель розлогих,
Де сонце повну силу набира,
Між берегів солончаково-голих,
Це море наче з пекла визира.

Його глибини грязево-солоні,
Цілющі, наче вранішня роса.
Немов дитина в батьківській долоні,
На хвилях – неба синього краса!

Пергамент вод оманливо-блакитний,
Вітрило біле – давніх літ перо.
В поезії є свій закон несхитний:
Людських сердець прославити добро.

Тих, хто наповнили природну чашу
Сльозами щирими у давнину.
Біди ж людської страхітливу сажу
Закинуто у саму глибину!

Та, кажуть, висихає Мертве море,
Не б’ють джерела сліз сердечних ран.
Йорданію минає зло і горе.
Під небом квітне сонячний Амман!

Амман

Я до тебе прийду, як паломниця, знову,
Де хрестився Христос у священній воді.
О, Амман! У арабському світі обнова,
Що розквітла у мирі, любові, труді!

Виноградник на ґрунті червоно-шорсткому.
Для поливу розтануть у горах сніги!
У Аммані нема місця помислу злому,
Тут все добрі та світлі і люди, й боги.

Розквітає ірис – пелюстки-оксамити –
Край осель і доріг, у пустелях глухих,
Ожили, ніжним сонцем весняним
зігріті,
Де ще сніг у підгір’ях сховався, притих.

А верблюди скубуть собі першу травицю,
Запасають поживу на літо жарке,
Із струмків на узгір’ях п’ють чисту водицю
І вдихають повітря, від цвіту п’янке.

О, Аммане, столице Йорданського краю,
Що на горах у білім хітоні ряхтить!
Вітер з моря будівлі твої омиває.
Час в Йорданії – наче зупинена мить!

Жар-птиця Мертвого моря

На Мертвім морі ранок, мов жар-птиця,
Пливе по хвилях іскрами вогню,
Веселкою барвистою іскриться,
Здіймається в блакить, назустріч дню!

Бархани солі попід берегами
Всі барви відбивають водночас,
І ті пливуть у море разом з нами,
А берег сяє біло, як алмаз.

Удалині, край узбережжя, траса,
Вночі рухливих сповнена вогнів.
Попід горами море – як окраса,
Як справджений найкращий з-поміж снів!

Святкова п’ятниця

Прокинувся вогненний змій, і вечір
Яскравою зорею запалав.
Позолотивши гір далеких плечі,
Звір кинувся у Мертве море вплав.

І запалив оці тремтливі свічі
Довкруж басейну, біля мушмули,
Що обвивають, наче стріли, двічі
Наїдками заставлені столи.

Зернистий плов, гранати, апельсини
І винограду ґрона запашні.
Таке буває, звісно, не щоднини –
Щоп’ятниці, сказали так мені.

Бо за Кораном п’ятниця священна –
Святковий день, вечеря гомінка!
Смакує виноград? Тоді іще на,
Не забідніє щедрості рука.

А танцівниця в золоті браслетів
Звивається у проміжках столів.
Волосся хвиля водоспадом злетів
Виразніша від різномовних слів.

Прозоре покривало відхилила
І посміхнулась, кличучи в танок.
О, східна музика – велика сила
Під срібним сяйвом лагідних зірок!

Всіх радує вечірня прохолода –
То дихає пустеля в темноті, –
І дівчини, що так танцює, врода,
І як бряжчать браслети золоті.

Димить кальян, а музика іскриста
Вже багатьох привабила в танок,
І танцювали, скільки стало хисту,
У жриці танцю беручи урок.

А поряд хлюпотіло Мертве море.
Та хоч вода у ньому і гірка,
Під місяцем у цю вечірню пору
Медово грала хвиля гомінка!