Щоб світився вогник - Гончар Олесь

"О ні, ні, нам не треба твоєї відповіді!" — з пафосом вигукнув він і закрив книжку.

Марія підвелася. М'яко плескалося море біля ніг, з шелестом розгортаючись по піску сліпучим своїм мереживом. Чайки-реготухи, великі, білі, бентежно в'ючись поблизу, раз у раз то сміялись, то плакали зовсім по-людському.

— Чого це вони крутяться над нами? — кивнув Дьома вгору, на білу чаїну метелицю.

Дівчина не відповіла.

Мовчки повернулись на маяк, мовчки пообідали. За столом кожен почував якусь незручність перед іншими.

Після обіду Дьома зібрався у виселок, до рибалок на волейбол. Марія раптом вирішила, що вона теж піде з ним: їй, виявляється, треба поміняти в бібліотеці книжку. Батько не став заперечувати.

Дівчина швидко переодяглася, принарядившись у модельні туфлі з високими каблуками, у любиму свою білу батистову блузку, що так пасувала до чорної спіднички. Не знала, брати їй чи не брати блакитну сумочкуг яку вона привезла з міста, і повагавшись, вирішила, що можна не брати. Накинула на плечі легеньку газову косинку і, збуджена, вибігла до Дьоми.

— А книжка? — навздогінці кликнула мати.

— Ага, ще книжка!

Взявши з материних рук потертий, зачитаний томик, дівчина кивнула Дьомі:

— Ходім!

Опинившись на стежці, що побігла узбережжям на далекий виселок, Марія помітно пожвавішала. Легко, дрібно ступала попереду хлопця, виблискуючи на сонці засмаглими тугими литочками.

— Ти коли повертаєшся, Дьомо?

— Як звичайно... Світити прийду.

— Не кидай же мене там саму. Я — з тобою.

— Гаразд... А щодо бібліотеки, то, між іншим, вона сьогодні вихідна.

— Ах, так! Ну, нічого! Попрошу Любку, вона мені відчинить...

Палила спека. Іскрилися піски узбережжя, кришталеве марево струмувало над травами в глибині острова.

Незабаром Марія змушена була зняти свої модельні, взяла їх у руку. .

— Пальці як напекла... Були ніби нічого, а це потісні-шали...

— Ростеш!

— Росту? Мабуть, туфлі зсохлися, давно взувала...

— Давай я нестиму,— запропонував Двома свою послугу.

Дівчина заперечливо крутнула головою:

— Не важкі.

Мріє в сонячній імлі далеке селище, дедалі чіткішими стають ажурні антени радіостанції.

Збираючись у путь, Марія й сама була певна, що йде вона лише в бібліотеку, і нікуди більше, що раптове рішення її податись у селище зовсім не зв'язане з отим промовистим Вовиковим жестом, яким він, уже відпливаючи, ніби запросив її на побачення. Та ще хоч би він був сам, без свого вертепу... —Зустрітися з ним наодинці було б щастям, а яке може бути побачення на людях, перед усіма отими дамами, пересудливими, мабуть, та надміру цікавими до всього! Таким подай, між такі тільки попадись, Маріє, із своїм вилицюватим, раз у раз ніяковіючим обличчям та гарячими рум'янцями, що плямами виступають на щоках!.. Все, що хвилює тебе, розгадають, все, що зріє в душі для одного, пожинатиме поглядом кожен...

Ні, не пустить вона нікого стороннього в свої почуття, в свої найніжніші дівочі таємниці! Птиця й та відкидається від гнізда, коли стороннє око в нього загляне, а їй, Марії, там заглядали б у саму душу... Краще потерпить, краще вона дочекається Вовика на маяку! Так вирішила йдучи. Однак примружені від повноти світла очі її самі весь час шукали чогось попереду, шукали напружено, неспокійно. Коли ж нарешті побачила в затоці знайомий силует "Боцмана Лелеки", одразу зупинилась і, весело стинаючи зубенята, сміючись від болю, знов одягла свої модельні.

— Хай печуть!

V

Рибзаводці розташувались по цей бік селища, на дикому пляжі, і Марія не могла їх обминути: стежка стелилася по узбережжю яхраз мимо їхньої стоянки. На відкритих просторах Чаїного людина вид-ніється за кілометри, і там, на пляжі, мабуть, ще здалеку помітили Марію та Дьому, що наближалися від маяка.

Як і сподівалася дівчина, Вовик перестрів її на стежці. Відділившись од своєї компанії, бігцем вискочив з пляжу на піщаний пагорок і став, чекаючи, посеред стежки з мисливською рушницею на плечі. Був у білих, старанно випрасуваних штанях, без кітеля, в самій лише шовковій майці, густо загорілий, золотий... Коли Марія з Дьомою наблизились до нього на відстань якихось десятка кроків, Вовик з удавано лютою міною перекинув рушницю з плеча на руку точнісінько так, як допіру проробив це Маріїн батько, відганяючи непроханих гостей із забороненої зони маяка.

— Стій! Зона! Хто такі? — вигукнув Вовик, викликавши голосний регіт внизу, на пляжі.

Дівчина пробачила йому цей жарт, а Дьома раптом насупився. Спідлоба блимаючи на капітана, ішов просто на нього.

— Ти знову з рушницею на острів? Сезон, до твого відома, ще не відкрито!

— Для доброго стрільця завжди сезон, коли дичина летить!

— Думаєш, для директорських синків закони не писані?

— Чого ти до нього сікаєшся, Дьомо? — не втерпівши, вступилась Марія за капітана.— Він же птахів не б'є!..

— А чого він з рушницею?

— А чого мені не бути з рушницею? — спокійно посміхнувся Вовик.— Може, я на дуель тебе викликати хочу?

— Дуже ти легкий у вазі для дуелі зі мною... Почувалося, що наростає сварка, і, щоб не допустити

цього, Марія підштовхнула Дьому на стежку:

— Іди, я зараз тебе дожену. Чекай, на ось книжку мою заміниш...

— Що тобі взяти?

— "Сина рибака" абощо...

— Гаразд,— буркнув олімпієць і почвалав далі своєю дорогою, а Марія, усміхнена, обернулась до капітана. В око їй впала голуба, витатуйована в нього на грудях русалка з розпущеними косами і такий же голубий напис над нею: "Кого люблю — того цілую". Почуття, схоже на ревнощі до тої голубої русалки, на мить ворухнулось Марії в душі і знову розтануло.

— То що, девіз?

Вовик весело стріпнув своєю чорною, кучерявистою, ще мокрою після купання чуприною:

— Може, й девіз...

Як небо, як море, що ніколи не втомлює зір, таким був зараз для неї оцей довгожданий капітан. Не зводила з нього очей. Ніщо, крім Вовика, не існувало для неї в цю хвилину, вірніше, все, що було навкруги, було тільки для того, щоб доповнювати його, бути для нього ясним ореолом. Підступив зовсім близько до Марії, посміхнувся, і такою жагучою ніжністю війнуло від нього на дівчину, що, здавалось, скажи він слово, і вже вона кинеться йому в обійми, припаде, як ота русалка, на груди.

Потім, мовби схаменувшись, дівчина помітила, що стоїть з ним на пагорку, на очах у всіх. Пляжани — то хлюпаючись у морі, то смажачись на піску — майже з неприхованою цікавістю поглядали сюди, на оцей щасливий, видний, мабуть, всьому острову пагорок.

Марія не впізнавала себе: при всій своїй природній соромливості не почувала зараз ніякого сорому. Аж ніякісінького! Стояла, вільно випроставшись, і було їй тільки гарно, була тільки радісна гордість, що стоїть вона поруч з ним, з коханим своїм капітаном. Справді, чого їй соромитись, з чим їй критись? Хай скільки завгодно дивляться, як голубить вона його своїм поглядом, як сяюча відкрита усмішка не сходить їй з розпашілого лиця... Не те що перед пляжем, перед цілим світом ладна була зараз стати із чистим своїм почуттям, з безоглядним першим коханням!

На пляжі тим часом, видно, йшла мова про них. Краєм вуха Марія вловила сказане кимось із жінок: "Гляньте, яке славне дівча! Вовикові нашому всюди щастить!.." Приємно було це почути Марії, і люди на пляжі були вже їй приємними, бо всі вони, певне, також любили Вовика... Одні, ставши кружма, перекидаються м'ячем, інші накручують на килимку патефон, а сам директор товариш Гопкало, в підтяжках, в накинутій на лисину жіночій панамі, сидить над кошиком, потрошить рибу для юшки. Директорша гукає йому, щоб він накинув щось на плечі, бо спечеться зовсім, а він і в ус не дме, хоч незвичні до сонця плечі його вже стали рожевими, як у немовляти.

Помітивши на собі Маріїн погляд, товариш Гопкало привітно помахав їй ножем, затиснутим у руці:

— Як там старий твій? Великі громи на мене креше?

— Та було...

— Мабуть, і з трибуни грозився ославити?

— А хіба й не слід?

— Звісно, самі винні... Розперезались, зайшли не в свої води, то й витурив...

— Вовику,— пролунало з гурту жінок,— чи довго ти там триматимеш свою полонянку? Веди вже її сюди!

Вовик якось мляво запропонував дівчині:

— Підем до наших?

— А тобі дуже хочеться?

— Не дуже.

— Ну, то ходім краще — проведеш мене трохи... Вони рушили стежкою в напрямі до рибальського

селища.

— На юшку ми вернемось! — гукнув на ходу Вовик до своїх.— Без нас не починайте!

— Та ти на готове любиш,— прогув услід йому батько.— Гляди отам стріляти не здумай.

— Єсть, товаришу контр-адмірал! — бадьоро відгукнувся Вовик і засміявшись, підхопив, дівчину під руку.

Пляжани скоро зникли за пагорком, і Марія зосталася з Вовиком віч-на-віч.

— Куди ми йдемо? — здивовано запитала вона раптом, коли висока трава вже зашуміла під ногами, сягаючи їй до колін. Лише тепер Марія помітила, що вони, звернувши зі стежки, йдуть кудись у відкритий степ, в глибину острова.— Куди це ти мене ведеш, капітане?

— А ти боїшся?

— Ні, не боюсь... Веди, куди хоч!

— Оце я люблю,— засміявся хлопець і вів її далі.

— А нащо ти й справді рушницю взяв? — запитала згодом Марія.

— Як нащо? — здивовано звів тонкі свої бровенята Вовик.— Може ж, яку-небудь жар-птицю там для тебе підстрелю! Хочеш, щоб я тобі жар-птицю до ніг поклав?

— Хіба на жар-птиць сезон уже почався?

— На жар-птиць, Марійко, сезонів не буває: коли летять — хапай!..

VI

Сухим духмяним повітрям пашів на них степ. Відцвітались трави, красувались востаннє, перед тим як вступити в пору красного літа й разом пожух-нути на сонці. Зрушений вітром ковил сріблясто хвилювався довкола, задумливо, стиха бринів, так, як бринів він, мабуть, і в сиву давнину при яких-небудь скіфах.

Там, де вони йшли, сполохане птаство здіймалося з трав, з пронизливим криком ширяло в повітрі. Все тут змішалося: морські й степові чайки, кулики і жайворонки, баклани й лелеки. Все клекотіло, все виявляло неспокій.

— Ага, зачули вже, що браконьєр іде! — весело жартував Вовик.

Кілька разів він поривався стріляти, але Марія щораз хапала його за руку, стримувала:

— Прошу тебе, не треба... То вони за свої гнізда тривожаться!..

В степу майже не було людей. Мріли десь аж на обрії дві дівочі постаті, і Марія, вдовольняючи Вовико-ву цікавість, пояснила, що то, мабуть, знову приїхали студентки практикуватись у степу з ботаніки.

Де-не-де бовваніли колгоспні пасічники, самотньо вештаючись серед своїх фарбованих вуликів, що ледь видиілися дашками з трави...