Солодка Даруся - Матіос Марія
Лишилося одне тіло, нібито й не Дарусине, не зболене і не зчорніле, а чиєсь чуже, незнане холодне тіло, по якому весело снують мурашки. Вона сидить, завмерла, майже не дихаючи, із заплющеними очима, ніби боїться, що ось-ось душа вернеться назад в її тіло, але вже без татового голосу. А голос пливе звідусюди, як призахідне сонце, —лагідне, недокірливе, терпляче. І Даруся схиляє таку ясну тепер, покірну голову, сама не знаючи перед ким: чи перед сонечком, чи отим голосом, що пеленає з ніг до голови, ніби хоче зігріти, чи налюбити, чи нажаліти… Нарешті налюблена поволі зникаючим татовим голосом, із повернутою у тіло душею, Даруся ліниво розплющує очі, підводиться із землі і аж тоді роззирається довкіл. Як вона давно тут не була! Як безвстидно запустила татову оселю! Надламані вітром, жовтіючі пасма густої трави кивають голівками: давно, ой давно, доню… Даруся обриває пожухлу травичку, виносить її за ворітця залізної огорожі із слідами не так давньої фарби, як уже більше — іржі. Бере наждак, зчищає рудий накип, обтирає ганчіркою залізне пруття. Тоді іде до тата у голови. Прихиляється до верхівки хреста — і знову довго стоїть, завмерла, лиш раз по раз хитає головою, нібито на знак згоди на голос, лиш їй чутний і зрозумілий. Вона розводить руками, обнімає хрест, і знов надовго приростає до нього. Тоді здуває з хреста порохи, обтирає його марлечкою, по черзі торгає усі чотири стовпці огорожі і нарешті сідає в ногах давно осілої, майже рівної із землею могилки. Даруся повільно прикладає вухо до землі — але за якусь мить раптово схоплюється. Метушливо шукає довкола, потім б'є себе долонею в чоло, скидає із плечей потерту половинку ліжника і накриває нею нижній краєчок могилки, ніби вкриває мерзлі татові ноги. Хіба йому, такому перемерзлому, такому перетрудженому на своєму віку, зігрітися лише травою чи землею? Коли Даруся заходить по пояс у воду чи стає у викопану по крижі яму — вона не шукає тепла, вона шукає рятунку на свою голову. Заходить у воду чи в землю ненадовго — лиш доти, поки вогонь не покидає тім'я. Але якби вона отак пролежала в холодній землі роки, як тато, мусила би шукати тепла. Ось і зараз татовий голос сказав, що йому таки холодно, то вона його трошки зігріє. Отак погладить крізь холодну глинку худі його груди, перебере холодні пальці, зачеше волосся. А тоді дасть уже й побаювати. Бо навіть найлюдніший храм у селі не є такий веселий, як Дарусин бай отут із татом. Добре, що сьогодні є з чим баювати! Даруся викладає з кошика припасене добро довкруг хреста, розгортає з марлечки сир, масло, відщипує пучечком по маленькій дрібочці, кидає в рот. Довго пережовує. А тоді схиляється близько до хреста і ніби щось нашіптує в його чорну верхівку, мовби у людське вухо. Губи ворушаться так виразно, що, коли б до неї нахилитися, можна б розбірливо почути слова. Даруся шепче довго, гаряче, палко, лиш коли-не-коли відривається від хреста, озираючись навкруг, обшарює поглядом усе довкола, і знову припадає до землі, і шепче швидко, ніби боїться, що хтось почує її страшну мову. Вона ніколи не палить тут свічку. Бо свічка горить-горить та й випалює все, що є довкіл людського. Вогонь свічки виганяє не тільки злий дух, але й дух людини, яка не завжди була мертвою. А як зникає дух — тоді за вмерлою людиною тужиш все менше і менше, поки не перестаєш тужити зовсім. Тому Даруся не любить людей, які світять на могилах свічки. Вони швидше хочуть позбутися болю, що дихає з-під сумної могильної глини. Люди втікають від туги, яка заходить зашпорами в душу, як тільки очі вихоплюють хрест. Люди не люблять тужити. Вони взагалі нічого не люблять. А Даруся не хоче не тужити за татом. Бо для неї тут не туга — тут, коло тата, лиш стільки її справжнього життя. Усе лихе минулося, поблідло, втратило ясність, а туга за чимось далеким лишилася в Дарусиній голові такою гострою, що від того вона болить її. І якщо не розрадить тато — то вже ніхто не поможе Дарусі. Ото вона й не палить свічку: боїться, що прийде сюди котрогось разу — а голос, який завжди пливе звідусюди, як сонце, що й не знаєш звідки, більше не зустріне її. Що вона тоді робила б? Нема барабуль, лишається жменька мукички, довго ні з чого збити татові масельця — все можна перетерпіти. Навіть довгий не-прихід сюди. Усе можна. Але щоразу, коли Даруся наближається до могилки, душа її також згортається равликом від страху, що її зараз зустріне мертва — без татового голосу — тиша. Якщо не буде його голосу — не стане і її. Без голосу нащо їй жити? Ніхто, жодна душа у світі не знає, що Дарусі лиш тут розв'язуються уста. Іноді вона думає, що й сама не знає про це. Коли вона вперше спробувала заговорити з татом, страшенно перелякалася власного голосу. Тоді їй здалося, що його почув і увесь світ, а ще гірше — все село, таким він був звучним, голосним. Даруся твердо знала, що сказала лише одне слово: "Тату…", а голос сам ішов собі з горла, ніби й не пропадав ніколи, і витворював якісь дивні чудеса, дражнився, грався, і розтікався, і утікав поміж дерева і могили, і знову вертався, срібний, до неї — аж вона хотіла ловити його руками, щоб сховати в пазусі, чи в кишені, чи будь-де інде, звідки його можна буде брати, але так, щоб про це ніхто у світі не знав. Настрашена, вона довго озиралася, ніби шукала істинного господаря голосу, ходила між сусідніми склепами, зазирала під плити, обмацувала дерева. На цвинтарі панувала якась особлива тиша, лиш оте її "тату" все іще вібрувало в кронах, у траві, горлі. І вона повторила: "Тату…" — тихо, самими губами, заганяючи звуки в горло, у найглибший закуток свого нутра. А тоді почула татову відповідь. Так близько, поруч, ніби він сидів отут, коло неї, і вона чула його тепло. Вона ніколи не вміла радіти, але тогочас якась сила підняла Дарусю на ноги і закружляла поміж могилами, похиленими хрестами, аж напнулася спідниця… – … Чуєте, Марійо, роками нікому це не казала, а тепер вам скажу, бо можуть мене скоро віднести поза Йорчиху, то так з гріхом і лишуся… Якось то вже буде з пара років, несу молоко до невістки, тої псячої кістки, най шляк її трафить, як вона дитину по-нехлюйськи обходила, немала би приплоду більше ніколи… Іду вздовж цвинтаря, а вже вечоріє, а я зроду боялася цвинтарів, іду борзенько, під ноги дивлюся та отченаш напровсяк кажу. Аж чую — від Довбушевої могили, а ви знаєте, вона якраз у самому кутикови, при самій дорозі, нечиста сила говорить, людським голосом говорить, та страшним таким, та грубим, таким, як би ведмідь крізь малини дерся. Слухайте, жінко добра, я, як ішла, — так і звалилася на стежку, сила мене лишила, ні встати, ні крикнути… та й то ще не все… А поміж: могилами, аби так здорова була, гуляє мара у людській подобі. Бігме Боже, нібито на весіллю "гуцулку" гуляє, крутиться, руки тримає широко, спідниця догори підфітькується. А голос, Боже милосердний, такий, якби з пивниці виривався. Та все "тату" каже, "тату"… Я вже думала, що розум мене покидає навіки, то як почала поклони бити, та хреститися, та хреститися… Аж тут з цвинтарної брами виходить солодка Даруся і така якась чудна та дивна, і така похожа на оту мару, що я, кажу вам правду, Марійо, уже й не зрозуміла ні дві-ні три: хто з нас дурний, а хто розумний. Якби не знала, що вона не вміє говорити, то согрішила би на неї, Марійо… най Бог мені простить прегрішеніє моє. – А все від того, Варварко люба, що ви не сповідалися цегороку… та й на невістку грішите… Ото Бог вам посилає знаки. – Ая-ая, Марійо… що не сповідалася — то не сповідалася, так мені ся получило… – А солодка Даруся уже хіба що поза Йорчихою заговорить. Гріх на каліку грішити, Варварко срібна…
***
…ВОНА ТАК старанно приховувала, що вміє говорити, що часом сама не вірила у протилежне. Замикала двері, завішувала вікна, двома пальцями витягувала язик, брала дзеркало і дивилася-дивилася, ніби чекала, що слова самі підуть з горла пішки. Язик був довгий, червоний. Даруся сіпала туди-сюди — ні звука. Якось серед ночі силою пробувала говорити. Щипала себе за шкіру. Шкіра боліла. На ній лишався синець. А мова не верталася. Навіть "гукати" як колискова дитина не могла. Тоді вона своєю слабою головою зрозуміла, що мова їй вертала у рот лиш тоді, як вона провідувала тата. Та вона боялася ходити до тата часто. А раптом хтось вислідить?! Донесе, що вона і не німа, і не дурна, і не солодка?! Для Дарусі це страшніше, ніж напади болю. Хай дурна її довбня болить, розколюється, але мову не вертає нізащо. Вона не вміє жити між людьми із своєю мовою. Люди самі її й відучили говорити. То хай терплять німоту. Вона ж терпить їхнє дуренство? А тут, на цвинтарі, тато розумів Дарусю і розказував їй, розказував. Як жити, терпіти, не згадувати, перед людьми не соромитися, прощати навмисне і ненавмисне зло. Вона тут усе розуміла. Геть чисто все, до найменшої дрібнички, а вертала домів — і все розліталося, ніби висохла соснова шишечка, — і великий чорний сум знову побирав її голову. І тоді вона сумнівалася: а може, й справді дурна. Не солодка, а лиш дурна?… Бо як тільки вертала додому, тато приходив у сни і мучив Дарусю несамовито. Цілу ніч стояв на дверях, не переступаючи порогу, чорний, неголений, обдертий, з простягнутою рукою і просив молока. Вона хотіла казати, що все молоко, всю сметану, і сир, і масло, яке прятала місяцями, вона віддала йому вчора, — але язик був німий, лиш руки літали над ліжком у відчаї, як ворони, так що на ранок сама не розуміла, хто їй так переколошматив постіль. Розбита, із запаленими очима, Даруся на ранок бігала від хати до хати, носила порожнє горнятко із слідами молока на денці, показуючи його перед очі ґаздиням. – Почалося… — хрестилася мовчки Марія, до якої Даруся завжди приходила першою. – Треба було думати… — варнякав Славко, якщо був удома. А коли був удома — то завжди п'яний. – Заткайся, заткала би тя лиха година! Не видиш, ледя жива ходить…
***
ВОНА ВСЕ те чула і все розуміла. Але як їй сказати, що вона невинна? Що, закликати їх усіх на цвинтар і сказати?! Та Даруся знає: окрім як з татом, вона вже ні з ким у житті не заговорить. І навіть не висповідається перед тим, як буде збиратися поза Йорчиху. …Несла молоко, кисляк, сметану, сир — усе зсипане і збите в одну трилітрову банку — клала коло хреста і дивувалася несказанно: від учорашніх її попоїдків справді мале що лишилося.
