Байки Харківські - Григорій Сковорода

- Отож-бо ва­ша братія ду­же вже ніжна і ме­ти­ко­ва­на, а я нав­мис­не ка­ла­му­чу: для ме­не ка­ла­мут­на во­да со­лод­ша.

- Вірю,- ска­зав Олень.- Але я на­ро­див­ся пи­ти най­про­зо­рішу во­ду з дже­ре­ла. Сей потічок до­ве­де ме­не аж до своєї го­ло­ви. Ли­шай­ся щас­ли­вий, па­не Гор­ба­чу!

Сила: …Хто верб­люд, той ка­ла­муть по­топ­них слів п'є, не до­ся­га­ючи до тієї дже­рельної го­ло­ви… Сло­во, ім'я, знак, шлях, слід, но­га, ко­пи­то, термін - то є тлінні во­ро­та, що ве­дуть до нетління дже­ре­ла. Хто не поділяє сло­весні зна­ки на плоть і дух, той не мо­же відрізни­ти во­ду від во­ди, кра­сот не­бес­них і ро­си… Опи­су­вачі звірів пи­шуть, що верб­люд, пе­ред тим як пи­ти, завж­ди ка­ла­му­тить во­ду. А олень - лю­бить чис­ту. Бай­ка ця пи­са­на на ве­лик­день після по­луд­ня 1774, в Ба­ба­ях.

БАЙКА "ЗОЗУЛЯ ТА ДРІЗД"

Зозуля при­летіла до чор­но­го Дроз­да.

- Чи тобі не нуд­но? - пи­тає йо­го.- Що ти ро­биш?

- Співаю,- відка­зує Дрізд.- Хіба не чуєш?

- Я співаю частіше від те­бе, про­те од­на­ко­во нуд­но…

- Так ти ж, пані, тільки те й ро­биш, що, підки­нув­ши в чу­же гніздо свої яй­ця, з місця на місце пе­релітаєш, співаєш, п'єш та їси. А я сам го­дую, бе­ре­жу і вчу своїх дітей, а пра­цю свою по­лег­шую співом.

Сила: Ба­га­то хто, за­нед­бав­ши спорідне­ну їм ро­бо­ту, ли­ше співа­ють, п'ють та їдять. У сім гультяй­стві во­ни терп­лять їдучішу нудьгу, ніж ті, хто пра­цює без ос­ла­бу. Співа­ти, пи­ти та їсти - не ро­бо­та, а ли­ше крихітний хвос­тик з го­лов­но­го, приз­на­че­но­го нам діла. А хто для то­го їсть, п'є та спі­ває, щоб охочіше після відпо­чин­ку взя­ти­ся до ро­бо­ти, як до пок­ли­кан­ня сво­го, то­му ні-ко­ли нудьгу­ва­ти: щод­ня він і пра­цює, і відпо­чи­ває, і се про нього при­каз­ка: «Добрій лю­дині щод­ня свя­то». Ро­бо­та на­ша - дже­ре­ло ра­дості. А ко­ли ко­го своя ро­бо­та не зве­се­ляє, той, зви­чай­но, їй не ро­дич, і не її вірний при­ятель, але щось біля неї лю­бить, і як не спо­кійний, так і не щас­ли­вий. Але не­має нічо­го со­лод­шо­го, як спільна для нас усіх ро­бо­та. Во­на є го­ло­ва, світло і сіль будь-яко­го ок­ре­мо­го за­нят­тя… Щас­ли­вий той, хто поєднав лю­бе собі за­нят­тя із за­гальним. Во­но є справжнє жит­тя. І те­пер мож­на зро­зуміти та­ке Сок­ра­то­ве сло­во: «Дех­то жи­ве для то­го, щоб їсти й пи­ти, а я п'ю й їм для то­го, щоб жи­ти».

БАЙКА "ГНІЙ ТА ДІАМАНТ"

Отой са­мий Гній, у яко­му в дав­ни­ну Езопів півень ви­рив до­ро­гоцінний камінчик, ди­ву­вав­ся Діаман­ту і з цікавістю пи­тав:

- Скажи мені, будь лас­ка, звідки увійшла в те­бе ціна та­ка ве­ли­ка? І за віщо те­бе так вша­но­ву­ють лю­ди? Я удоб­рюю ни­ви, са­ди, го­ро­ди і є, влас­не, тво­рець кра­си й ко­ристі, але при всьому то­му ні де­ся­тої част­ки не маю ша­но­би в порівнянні з твоєю.

- Сам не знаю,- відповів Діамант.- Я так са­мо, як і ти, є зе­м­ля і знач­но гірший за те­бе. Во­на є пе­ре­па­ле­на сон­цем жу­жіль. Але в су­хих моїх во­дах ве­лич­ною кра­сою відби­ва­єть­ся блиск со­няч­но­го світла, без си­ли яко­го всі твої удоб­рен­ня на­да­ремні, а рос­ли­ни мертві…

БАЙКА "СОБАКА І ВОВК"

У Тіти­ра, пас­ту­ха, жи­ли Лев­кон та Фірідам, два пси, у ве­ликій дружбі. Во­ни прос­ла­ви­лись і се­ред ди­ких, і се­ред до­машніх звірів. Вовк, від зазд­рості на їхню сла­ву, ви­шу­кав хви­лю і став на­би­ва­ти­ся до них у друзі.

- Прошу ме­не лю­би­ти та жа­лу­ва­ти, па­но­ве мої,- ка­зав Вовк з уда­ва­ною чемністю.- Ви ме­не надз­ви­чай­но вщас­ли­ви­те, ко­ли доз­во­ли­те мені бу­ти третім ва­шим то­ва­ри­шем. Вва­жа­ти­му це собі за ве­ли­ку честь.

Потім по­на­роз­ка­зу­вав їм про слав­них і ба­га­тих предків своїх, про модні на­уки, в яких ста­ран­ня­ми батьків був ви­хо­ва­ний.

- Коли ж,- до­дав Вовк,- ро­дом та на­ука­ми хва­ли­ти­ся се­ред ро­зум­них вва­жається за дурість, то маю кращі гідності, щоб ви ме­не оціни­ли і по­лю­би­ли. Я на обох вас схо­жий, а го­ло­сом і во­ло­сом - на па­на Фіріда­ма… В од­но­му ли­ше не кри­юся, що маю хвіст ли­ся­чий, а пог­ляд вов­чий.

Левкон відповів, що хоч Тітир на них зовсім не схо­жий, од­нак є третім для них дру­гом, що він без Фіріда­ма ніяко­го діла не по­чи­нає. Тоді Фірідам ска­зав та­ке:

- Голосом і во­ло­сом ти справді на нас схо­жий, але сер­це твоє да­ле­ко стоїть. Ми сте­ре­же­мо вівці, за­до­во­лені вов­ною і мо­ло­ком, а ви з овець шку­ру зди­раєте і їсте їх замість хліба. Най­більше ж не по­до­бається нам дзер­ка­ло душі твоєї - хит­рий пог­ляд твій, що ско­са на ба­ран­ця по­зи­рає, який он­де хо­дить не­по­далік.

Сила: І рід, і ба­гатст­во, і чин, і споріднен­ня, і тілесні при­на­ди, й на­уки не спро­можні ут­вер­ди­ти друж­бу. Ли­ше сер­ця, дум­ка­ми єдині, й од­на­ко­ва чесність лю­дя­них душ, що у двох чи трьох тілах жи­вуть,- ось де справж­ня лю­бов і єдність…

БАЙКА "КРІТ І ЛІНКС"

З ка­зок, звір Лінкс має настільки гост­рий зір, що зем­лю на кілька ар­шинів прог­ля­дає. За­ба­чив він якось у землі Кро­та і по­чав насміха­тись над йо­го сліпо­тою:

- Коли б ти, нікчем­на тва­рин­ко, мав моєї про­зор­ли­вості хоч со­ту част­ку, то міг би про­ник­ну­ти крізь са­мий центр зе­млі. А те­пер усе ма­цаєш, сліпий, як тем­на ніч.

- Будь лас­ка, не хва­лись вельми,- відповів Кріт.- Зір твій гост­рий, та ро­зум - зовсім сліпий. Як­що тобі да­но те, чо­го ме­не поз­бав­ле­но, то і я маю те, чо­го не­має у те­бе. Ко­ли хва­лиш­ся своїм гост­рим зо­ром, не за­бу­вай про мій не менш гост­рий слух. І я дав­но мав би очі, ко­ли б бу­ли во­ни мені потрібні. Вічна прав­да бла­жен­ної при­ро­ди ніко­го не крив­дить. Во­на, рівну в усьому нерівність роб­ля­чи, у гост­роті мо­го слу­ху вмісти­ла си­лу очей.

Сила: Дурість у ба­гатстві пи­шається і лається, а в злид­нях осідає і впа­дає у відчай. Во­на в обох до­лях не­щас­на. Там біснується, як у га­рячці бо­жевілля, а тут з ніг ва­ли­ть­ся, як стер­во… Сліпа дурість од­не ли­ше зло в усьому ба­чи­ть. Для сього століття над століттям підно­сять, на­род ви­ще на­ро­ду. Нев­до­во­ле­на ні своїм ста­ном, ні країною, ні ві­ком, ні спорідненістю, ні до­лею, ні хво­ро­бою, ні здо­ро­в'ям, ні смер­тю, ні жит­тям, ні старістю, ні юністю, ні лі­том, ні зи­мою, ні ніччю, ні днем і, як уда­ча, то підно­ситься до не­бес, а то спус­кається в роз­пачі до бе­зодні, поз­бав­ле­на як світла і ду­ху віри, так і най­со­лод­шо­го світу з ду­шев­ною рівно­ва­гою, і спа­люється по­лум'ям влас­них своїх пе­ча­лей­…

БАЙКА "ЛЕВ ТА МАВПИ"

Лев спить