Бруд - Голота Петро

Згодом із кухні вибіг Вова. Я зайшла до кухні, а там Кароліна. І така червона… Засоромилась і не дивиться на мене. Це неприпустимо. Вова вже людина доросла. Йому, звичайно, про це говорити якось не до речі. Між іншим, Ната говорила, що бачила їх обох біля кіно, в парку… Вова їй купує цукерки… Це нікуди не годиться… Що ти на це скажеш, Котю? Як ти гадаєш? Це ж жах.

— Що тут гадати?

Галан іще густіше затарабанив пальцями по столі, дивлячись в одну точку. Потім нервово схопив з телефонного апарата трубку й довго говорив із швейпромом. Переговоривши, він поклав трубку й повернув своє волосате трикутне обличчя з блискучими окулярами до Лізи Василівни.

— Клич Кароліну.

Дружина прошуміла з кабінету і згодом повернулась із Кароліною.

Кароліна похнюпила голову на груди й заховала руки під фартухом. Галан усім корпусом повернувся до неї.

— Слухай, Карочко… Я тобі знайшов чудове місце, службу. Ти можеш утроє, в чотири рази більше одержувати, ніж у нас…

— І роботи менше, й краща робота, — додала Ліза Василівна, що стояла поруч Кароліни, журно взявшись пальцем за підборіддя, як селянська баба.

— Я ось тобі напишу записочку, і ти завтра можеш іти. Дуже просили, щоб ти прийшла. Це кравецька майстерня. Ти ж і шити вмієш… Добре?

Пауза. Всі троє чогось чекають. Голова Кароліни поволі підіймається на Котю, очі їхні зустрілися. Її очі щось говорять. Котя розуміє, що вони говорять, і тому не може в них дивитись. Він іще раз запитав:

— Так згодна?

Кароліна через силу видушила:

— Згодна.

Взяла записочку, пригорнула її до грудей, нагнула низько-низько до землі голову, аж згорбилась, і тихо переступила поріг кабінету Коті Галана.

IV

— Белю, Белю, — гукає хвора мати з темного кутка, закиданого лахміттям. Беля мовчить. Вона в розпачі припала до столу й ридає. Що їй лишається робити? Повипродувала все з хати. Мати… Беля підвела голову, закрапавши теплими слізьми на стіл, і глянула на матір. Мама, бідна мама. І раптом в уяві Галан. Чорт! Він розчавив її життя, знівечив… він звільнив її з посади за те, що вона не годила йому, як інші, не запобігала так, не вклонялася йому. Йому… так не подобалося. Чорт!

— Белю, Белочка! — Беля знов упала, ридаючи, на стіл. Помсти. Помсти! Вона покаже йому, хто вона така. Вона в його кабінеті бачила письменника, якого він образив, вона розповість йому все, й той напише. Тоді він знатиме. Тоді Галан знатиме… Або ні. Вона бачила в письменника в портфелі револьвер. Попросити або… взяти так, щоб він, письменник, не бачив. Отоді Галан знатиме.

— Белю, Бе-е-елю! — ледве промовила мати з темного кутка. Беля підійшла до матері. Мати вистромила худу, жилаву руку з-під подертої свитки, що була за ковдру, й простягнула її до Белі.

— Белочко, сядь, отут сядь… отут…

Беля помітила, що в матері чорні губи, тоненький восковий ніс і очі глибоко запали. Не очі, а чорні дірки. Белочці було моторошно, вона боязко блимала голубими, що зараз у тіні здавалися за сірі, очима, вишукуючи з чогось підтримки духу, волі, — й губилася.

— Піди, Белочко… до Фатіми… вона позичить тобі грошей… Вона добра… Я ж не хочу вмирати, доньцю… Не хочу!

Беля, бризнувши срібними намистинками, встала, вкрила щільніше матір, пообіцяла піти до Фатіми. Стала біля віконця, трохи подумала. Покручені брови чорненькими червачками закрутилися на переніссі. Вона взялася трьома пальцями за високе пукатеньке чоло, й голубі очі туго повернулися до матері. Беля пригадала двоюрідну сестру Фатіму. Серйозну, пишну, з чорними круглими очима, Фатіму, з трохи подовгастим смаглявим обличчям, із красивим і гордим, трохи горбатим пташиним носом. Беля пригадала Фатіму, високу, струнку, з пругкими міцними грудьми, з вивірливим чорним поглядом. Як до неї піти? Вона не бачила Фатіми півроку. Фатіма так чудово одягається, вона має коло багатих знайомих. Як його йти… Тепер, як нещастя? А колись Фатіма була непотрібна? Ну як його йти?.. Ні, ніяк — незручно. Вона, мабуть, не піде до Фатіми. Беля сіла на табуретку й сперлась задумано біля столу на лікті.

— Бе-е-елю!..

Беля схоплюється на ноги й зиркає боязко білками очей. Рука материна безсило звисла додолу.

— Белю… ти ще не пішла?

— Іду, мамо, йду. — Беля швидко накинула на себе біленьку хустку, ще раз глянула на матір, глибоко зітхнула й вибігла з хати.

Густо плуталися Беліні думки, дзвеніли, крутилися одна біля одної, кудись далеко забігали, зникали так, що Беля не тямила себе, а тоді знову вертались на старе місце. Беля не відчувала під собою тротуару, кам’яного бруку… Вона незчулася, як опинилася в кімнаті у Фатіми. Якось це трапилося миттю… Ось вона в теплих обіймах Фатіми. Зацілована, в сльозах від радості й горя, вона не знає, що робити, як розпочати свою розмову, і разом із цим вона не знає, де подітись. Соромливо й ніяково блимає своїми голубенькими кружалками з-під біленької хустки, а на кругленьких гарячих щоках вогкість од тільки що витертих сліз. Фатіма всадовила її в кріслі, оббитім зеленим сукном, сама лягла на чорній канапі з папіросою в зубах, спершись на лікоть, і радо усміхається до Белі, поблискуючи своїми білими, як сніг, зубами. О, яка вона рада бачити Белю. Як це нарешті вона згадала свою сестру й зайшла до неї? Ах, нехай Фатіма не подумає про Белю нічого поганого. В неї просто нещастя! Отаке й отаке. Ах, у неї таке нещастя, таке нещастя. Чи не допоможе Фатіма? А взагалі вона дуже рада завжди бачитись із Фатімою, а як вона хоче, то й дружити, й що тільки хоче Фатіма. Допомогти? З великою охотою. Фатіма дуже рада допомогти сестрі й давній приятельці.

І чого Беля не зробила це зразу? Було б зразу прийти, Фатіма завжди до її послуг. Ах, яка ж вона, оця Беля. Однаковісінька, як і була раніш. Нітрохи не змінилася, ні характером, ні на обличчі. Таке саме пишне дитяче личко з покрученими задиркуватими брівками, з очима, як небо в чисту, теплу погоду. Ой, чого це вона так забалакалась? Може, Беля їсти хоче? От тобі й на! Плакати не годиться. Ну, годі.

Фатіма встає, кидає в попільничку недокурок і придушує кнопку на письмовому столику. За стіною почувся дзвін, наче дрібно розбилося тоненьке скло й розсипалось. Входить кругла, червонолиця дівчина, від якої пашить весною, свіжою білизною й милом. Дівчина покірливо стояла перед Фатімою, тримаючись руками за краєчки свого біленького фартушка. У Фатіми на переніссі збіглися складочки, обличчя шоколадного кольору стало наче темніше і випукліше — гордий ніс. У неї серйозний вигляд. Вона дивиться дівчині в ноги й наказує, що робити. Треба приготувати отаку й отаку страву, вина, і це все хутко, миттю. Дівчина легенько вклонилася, блиснувши білками своїх великих очей, і зникла.

І ось Беля сидить із Фатімою за столом. Розчервонілась од вина, очі весело бігали, голубіли, хустка спала на шию, вона розв'язала її, взявши обидва кінці в руки, й шарпала їх, захоплено розмовляючи. Де ж це Фатіма працює? Чи, може, чоловік багатий, що і гардероб із дзеркалом, і ліжко — нікелеве, і килими, і радіо на столі? Фатіма простягла руку до попільнички, задумано струшуючи попіл з цигарки, і мовчить. Потім вії швидко здіймаються вгору, і на Белю глянули чорні два лакові кружальця. Фатіма сідає поруч із Белею, відкидає рукою з її пукатенького чола волосся, зазирає їй у лице так, що в її очах побачила себе, як у кругленьких голубих дзеркальцях. У Фатіми туго, журно зійшлося перенісся, брови знялись угору, наче крила чорного ворона, а губи кругло, тонко рухались од розмови. Хай Беля не лякається. Нічого, правда, страшного й немає — вона, Фатіма, просто собі повія. Так, звичайна, повія. Ага, Беля лякається. Нічого дивного й лячного немає. Це така ж сама професія, як і інші, як і Галана, і його синка Вови. Хіба вона їх не знає? Хіба вона не знає, що ці людці із себе являють? Та хай Беля п'є та не сумує. Отак, отак. Беля журиться? Ах, чого вона журиться?..

Беля схилила голову Фатімі на груди й ніжно обіймає її. Вона чує, як гупає серце у Фатіминих грудях, як Фатімина рука торкається її голови, розправляє волосся, і чує тиху, теплу та лагідну розмову. Збуджує її серце, то тривожить, то радує, то лякає. Голова од вина важчає, якийсь незрозумілий настрій, то надто весело, хочеться реготатись, а то лягає на душу сум і хочеться плакати, хочеться обіймати, щось стиснути руками… А Фатімина розмова над головою як володар, як гігант.

Чи Беля кохає кого-небудь? Ні, не кохає? Нема нікого, чи Беля не вміє кохати? Вміє? А хоче Беля мати гарного-гарного чоловіка? Так, чоловіка. Просто взяти та й одружитися. Згодна? Ну й гаразд. Там же ж чоловік! Беля як побачить, так зомліє од його погляду. Хай Беля прийде завтра ввечері, і він буде. А зараз — мати… допомога… До побачення.

Фатіма обіймає Белю, цілує, і вона з плачем від радості залишає Фатіму.

V

Кароліна ніяк не зрозуміє свого становища. Сталося все несподівано, раптом. Ось наче щойно вона була в Галана, а зараз у величезному помешканні майстерні мануфактурних виробів. Аж дві стіни майстерні з самих лише вітрин, і від цього надто світло. О, як світло. І не добере Кароліна, чи приємно їй від цього простору, чи ні: якось байдуже все… Навколо неї сила ножаних машин, а над ними позгиналися молодиці, дівчата — сотні веселих, добрих, суворих, серйозних облич. Сотні жіночих голівок то синіють, то червоніють, то біліють своїми хустками, то без хусток, як чорні, брунатні, або світло-русі, аж золоті, кущики. Та тихенько співає, та замріяно щось до себе мимрить рожевими стьожечками своїх губ. Машини ритмічно, мірно вистукують. Ходором ходять ноги в спідницях, моторно рухаються руки коло голок, повертаючи шмат матерії. Утворюється такий шум, наче це величезний вулик, у якому безперестанно гудуть, дзвенять бджоли… Кароліна теж рухається в цьому шумі. Їй поки що дали пришивати рукави до солдатських сорочок. Згодом буде підвищення. Вона про це не турбується. Пришити рукав — це не так уже й важко. Вона сама сорочки шила. Вона може й блузку пошити. Ай, одна голка зломилась. Хруснула, аж дзенькнула. Це, правда, неважно, але цього в її житті не було ніколи. Це тому, що вона ще не зосередилась, не віддалася цій справі, вона ще одною ногою в Галана. Плита, стіл накритий цератою, над плитою висять ополонички, друшляки, мідні каструльки, посуд… Пахне їжею.