Катамаран - Давидов Анатолій

А самі підемо лісом.

ЛІСОВІ ПРИГОДИ

Ігоря вкусив вуж. Озеро. Як полюють черепахи. Зеленухи живуть на деревах

Ліс густішав. Почали стрічатися ялини, під ногами зачавкала волога.

— Отут стережіться гадюк,— попередив Анатолій Борисович.— А щоб почуватися певніше, давайте виріжемо палиці з ліщини. Гілочку вибирайте таку, щоб рогачик на кінці був.— Анатолій Борисович швиденько обстругав кору на рогачику і вручив Ігореві.

— А це тобі, Віро. Ви, хлопці,— до Олега й Пилипка,— самі виріжете, я навчу вас, як користуватися цією зброєю. Передусім знайте, що гадюка сама не нападає на людину, навпаки — намагається бути від неї подалі. Коли ж наступите на неї — начувайтеся, гадюка одразу ж зреагує. Ось тоді, коли вона намагатиметься згорнутися в кільце, щоб спружинити й кинутися на вас, не гайте часу і рогачиком притисніть її до землі. А зараз — уперед!

Проминули густі зарості папороті, натрапили на непрохідну стіну бруслини, обплутаної колючою ожиною. Вона ще цвіла, лише подекуди виднілися зелені плоди.

— Прийти б сюди принаймні через місяць,— зітхнула Віронька,— досхочу б наїлися ягід і на варення назбирали б!

— Моя ти хазяєчко! — погладив Віру по голові батько.— А он те дерево бачите? Як воно називається!

— Дика яблуня!

— Сюди пташки занесли колись зернятко. її плоди — ласощі для ліс івих мешканців.

— Гадюка! — Ігор прожогом метнувся вбік від куща і навіть про рогачик забув. Олег кинувся братові на поміч. Мить — і він пришпилив плазуна до землі.

— Тримай її, Олежику, міцно,— поспішив йому на допомогу вчений,— а ви всі будьте обережні!..

— Анатолію Борисовичу,— подав голос Олег,— це не гадюка, а вуж. Я зопалу не роздивився.— Хлопець узяв вужа в руки.— Дивись, братику, ось жовті плями по боках голови і темна зигзагоподібна смужка вздовж спини,— таких ознак гадюка не має.

Ігорьок обережно підійшов до брата.

— Дай-но і я потримаю його! Вужику, гарненький,— погладив вужа і враз скрикнув: — Ой! Він укусив мене! — Вуж випав з рук.

На великому пальці відразу з'явилася крапля крові. Ігор замахнувся палицею.

— Стривай,— зупинив його вчений,— вуж не винний, ти його притис, а твоїх лагідних слів він не зрозумів, от і захищався. Нехай собі повзе, а я змажу пальця йодом, І все минеться.

Натуралісти заглибилися в ліс, у якому майже зовсім зникли сосни, а натомість все більше стали траплятися черемха, горобина, ліщина й вільха.

— Десь близько має бути вода,— мовив Анатолій Борисович.

І справді, невдовзі перед мандрівниками з'явилося дзеркало лісового озера. З-за хмари блиснуло сонце, вода в озері стала синьою-синьою.

— Глибоке!

Підійшли до берега. Колись озерце, мабуть, зовсім сховане було великими деревами, а зараз від них самі пеньки лишилися.

— Ось і гадюка! —— Вчений притис рогачиком гнучке звивисте тіло.— Олежику, подай-но мені ще й свого патичка!

Хлопець подав Анатолію Борисовичу рогачика, той притис ним гадюку до землі майже біля самої голови, а свого рогачика вивільнив. Гадюка відразу ж обвилася навколо патичка, намагаючись вирватися. Вчений двома пальцями міцно взяв її біля голови й підніс над землею. Тіло гадюки враз обвисло.

— Йдіть сюди, діти,— покликав Анатолій Борисович.— Бачите, який у гадюки язик роздвоєний. А це — отруйний зуб! Погляньте, який — він гострий, і на кінчику блищить коричнева краплина. То отрута, яка від спеціальної залози канальчиком усередині зуба виходить на його поверхню. Укус гадюки смертельний для багатьох тварин, особливо невеликих. Для людини він теж небезпечний, однак рідко закінчується смертю. А що треба робити, Віронько, коли вкусить гадюка?

— Треба швиденько перев'язати руку чи ногу вище від укусу, вичавити з ранки якомога більше крові й промити ушкоджене місце марганцівкою.

— Правильно, дочко! Ігорьок, то що ми зробимо з гадюкою?

— Вб'ємо!

— А ти як вважаєш, Пилипку?

— Я згоден з Ігорем!

— А ти, Олежику?

— Я проти.

— І я проти,— подала голос Віронька.— Кусає гадюка лише тоді, коли її зачепиш. А скільки вона шкідливих тварин знищує!

До того ж, любі хлопчики, гадючу отруту використовують для виготовлення ліків. Отож нехай живе! А зараз дивіться: кидаю гадюку в озеро!

Гадюка впала у воду й відразу ж попливла, вистромивши голову. Усі затихли, спостерігаючи за нею. Раптом неподалік почувся сповнений відчаю крик якоїсь тваринки.

— То передсмертний крик жаби,— пояснив Анатолій Борисович,— напевно, її вхопив якийсь хижак. Ходімо глянемо!

Облишили кущ верболозу.

— Так і є. Вуж, бачите, поласував зеленою, тільки ніжки стримлять із рота. Запізнилися трохи, а то подивилися б, як жаба сама вужеві в пащу лізе. Раніше вважали, що вуж гіпнотизує жаб. Насправді річ ось у чому: жаба дуже погано бачить і кидається лише на рухомі предмети. Ось вуж і піддурює її: помахає перед носом жаби роздвоєним язиком і сховає його, а та — все ближче й ближче до страшної пащі. Коли ж збагне, що небезпека невідворотна,— встигає лише крикнути.

— Може, визволимо нещасну? — мало не плакав Ігор.

— Пізно. Жаба, напевно, мертва. Таке життя, Ігорьку. Щоб продовжити своє існування, хижі тварини мусять поїдати інших.

— Анатолію Борисовичу,— озвався Олег,— треба, мабуть, риби на юшку наловити!

— Я не заперечую, однак тут уже є рибалка.

— Де? — озирнулися на всі боки діти.

— В озері,— засміявся вчений.— Бачите, що плаває на поверхні води?

— Якісь шматочки білясті...

— То риб'ячі плавальні міхурі. А коли маєте терпіння, можемо й мисливця побачити. Давайте причаїмося ось за цим кущиком.

— Не туди дивитесь,— промовив незабаром учений,— погляньте, хто он там вилазить на пісочок.

— Черепаха!

— Тихше! Це — дуже обережна тваринка.

Черепаха вилізла на берег. Стало видно темно-зелений панцир, плоску, ледь видовжену голову. Тваринка рушила у зарості трави.

— Спіймати? — прошепотів Ігор. Вчений заперечливо похитав головою:

— Краще дізнаємося, чого вона туди подалася.

Черепаха повернулася, тримаючи в щелепах жабу, й одразу ж залізла у воду. Невдовзі знову вилізла на пісок, стала грітися на сонці.

— А тепер спробуй її впіймати! — наказав Ігорю вчений.

Той обережно пішов до берега. Черепаха дрімала. Ігор був од неї за кілька кроків, як під ногою тріснула галузка. Черепаха шмигнула до води, Ігор стрибнув за нею. Однак спізнився — черепаха вже пірнула. тільки бульки на поверхні лишилися.

— А що, не так легко її спіймати? — засміявся Анатолій Борисович.— Поглянь краще, як вона по дну мандрує.

Крізь прозорінь води було добре видно черепаху, яка досягла зелених водоростей і сховалася в заростях.

— А як ви думаєте, чого вона жабу потягла у воду? Не знаєте?

— Щоб, розтерзавши її, проковтнути шматочками. Без води ставкова черепаха цього зробити не може. Ого, та тут черепах багато! Гляньте, що вони виробляють!

Посеред озерця збурилася вода, й на поверхню випірнула черепаха, а потім риба.

— Вони що, б'ються? — здивувався Олег.

— То — смертельний поєдинок. Черепаха напала на лина.

— Так він же великий!

— Черепаха прокушує рибі черево й чекає, поки та знесилиться.

Лин знову з'явився на поверхні. Діти закричали, щоб сполохати черепаху. Коли хвилі розійшлися, все заспокоїлося.

— Будемо ловити рибу? — перепитав учений.

— Якось не хочеться,— відказав Олег.— Може, іншим разом, га?

Знову попали у зарості ліщини. То там, то сям виднілися горіхи.

— Добрий урожай буде! Ви сюди ходите, Пилипку, по горішки?

— Усім класом. Назбируємо їх по кілька мішків.

— На всю зиму вистачає? — позаздрила Віроиька.

— Та ти що! Ми в лісництво їх здаємо! А на зароблені гроші влітку їздимо на екскурсії. Минулого року, приміром, були в Асканії-Нова, а цього разу до Москви збираємося.

— Анатолію Борисовичу,— покликав із-за куща їгорьок,— погляньте, скільки тут жабенят на кущі зібралося!

— Це не жабенята, а дорослі жаби. їх називають древесницями, або ще зеленухами. Вони вміють прудко лазити по деревах і присмоктуватися до їхніх листочків. Цікаво, що колір зеленухи дуже мінливий. Звичайно вони бувають зверху ясно-зелені, під колір листя, а знизу сріблясто-білі. Ці кольори розмежовані, придивіться, чорною смужкою з жовтою оторочкою. Після того як древесниця полиняє, а це відбувається що два тижні, вона стає попелясто-блакитною, потім блакитно-зеленою, а тоді знову набуває кольору листя.

— Анатолію Борисовичу,— озвався Пилипко,— а зеленухи увесь час на деревах живуть?

— Влітку, як гарна днина, вони сидять, вичікуючи здобич, на листках; у дощ ховаються; коли негода триває довго, залазять у воду. Як надходять холоди, зеленухи зариваються у мул і засинають на всю зиму. Прокидаються навесні раніше од усіх жаб.

— А як їм вдається так добре лазити по деревах?

— Присоски, що на лапках, допомагають. Еге,— глянув на годинник Анатолій Борисович,— з такими допитливими натуралістами, як ви, довго будемо добиратися до перекату. Як ти думаєш, Пилипку, сьогодні встигнемо туди?

— Мабуть, ні. Ще довго йти треба.

— Тоді, друзі, заночуємо тут. Вода недалеко, курені зробимо з гілок.

— Ой, Анатолію Борисовичу,-— затурбувався Пилипко.— я ж обіцяв увечері вдома бути!

— Не журися, хлопче, коли ти спав, я був у дідуся і домовився, що протримаємо тебе стільки, скільки знадобиться для справи.

— Ох, і заздритимуть мені Ромця й Павло!

ВЕГЕТАРІАНЦІ

Салат з кульбаби. Планарія. Цвіт папороті. Паляниці з німфеї

— Татку,— промовила Віра,— ми ж їсти не брали з собою...

— У лісі, дочко, з голоду не пропадемо!

— Анатолію Борисовичу, може, кабана вистежимо, у вас же рушниця є! — загорілися очі в їгорька.

— Ну хто ж кабана б'є без ліцензії, та ще й улітку! Я вас збираюся, друзі, перевести на вегетаріанське харчування!..

Знову підійшли до озера. У тому місці в нього впадав невеличкий струмок, і вода була чиста-чиста. Неподалік росли лілеї. Анатолій Борисович довгою палицею підчепив одну з них і потяг з води довжелезне, вкрите темними плямами кореневище. Вчений мало не впав у воду, бо кореневище відірвалося, в руках у нього залишився тільки великий листок німфеї.

— Погляньте, друзі, який він гарний: росте у воді, а завжди сухий. І знаєте чому?

— Бо зверху вкритий восковим нальотом!

— Правильно, Олег. А знаєш, чим іще цікавий листок лілеї? Дай-но сюди ніж!

Анатолій Борисович відрізав кінчик черешка, занурив листок у воду і подув через отвір.