Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

Сьогодні історики мистецтва налічують заледве три ікони Київського письма, які збереглися до наших часів. Ведуть мову про ікони Новгородського письма, Ростово-Суздальські, Ярославські, Московські, а про Київські жодної згадки. Що ж сталося? Враження таке, ніби все, що творилося упродовж цілих ста п'ятдесяти років, було вивезено кудись (і знищено безслідно!) так само, як, утікаючи з Києва, вивіз Андрій Боголюбський ікону Вишгородської Богоматері, що зветься тепер Володимирською Богоматір'ю і вважається найбільшою святинею Росії (цікаво: за яким правом?). Пояснення може бути тільки одне: у Києві після Ярослава Мудрого, чи то при Ярославовичах (згадаймо, як його сини мерщій стали переписувати славетну "Руську Правду"), чи то при чернігівських Ольговичах, знайшовся якийсь князь, що позаздрив лаврам візантійського імператора Льва Ісавра і взявся нищити ікони, а з ними і їхніх творців-ізографів. Літописи мовчать про це. Історична сором'язливість. Але ціла культурна епоха безслідно зникла з нашої історії – хіба це замовчиш?"

А в статті "Національна ідея" Павло Загребельний підказує ще один цікавий сюжет:

"В середині ХVІІІ століття на крайній півночі Російської імперії, в Олонецькій губернії (береги Білого моря) служивий козак Кирша Данилов почув і записав дивовижні пісні, в яких розповідалося про київського князя Добриню й Альошу Поповича, про Миколу Селяниновича, Вольгу Всеславовича, Дюка Степановича, Чурила Пленковича, Михайла Козарина. 1804 року збірник Кирші Данилова вийшов друком. Протягом ХІХ століття П.Киреєвський, П. Рибников, О. Гільфердінг, інші фольклористи записали ще безліч нових пісень (і варіантів). 1840 року фольклорист І. Сахаров запропонував для цих пісень термін "билини", академік Веселовський написав велику монографію, в якій зіставив "київські" билини з західноєвропейським епосом. Але нікому не вдалося знайти на Україні бодай натяку на існування цих давніх творінь. Як же так могло статися?

Тоді український вчений Михайло Максимович, а за ним і відомий історик Микола Костомаров висловили припущення, що київські билини зникли в народній пам'яті в ХVІІІ віці, коли нові бурхливі події спричинилися до створення іншого героїчного епосу: козацьких дум".

Як у Фрейда: "витіснення". Думи "витіснили" з пам'яті билини. Ось так, взяли всі і враз "забули".

У статті "Великий, славний. Чи не дуже?" Павло Загребельний, говорячи про свій роман "Я, Богдан" пише:

"У книжці своїй я зробив несміливий натяк на те, що всі думи про Хмельниччину склав сам … Хмельницький. Коли йти далі за моїми припущеннями, то можна б стверджувати, що й взагалі всі українські думи складено Богданом Хмельницьким, великим поетом нашого народу, а не тільки великим полководцем і державним діячем. Інакше, чим можна пояснити той факт, що думи як жанр вмирають разом зі смертю Хмельницького? Історія ж не вмерла, але вмер її співець – і ось наслідок. Таку думку історики, фольклористи і "патріотики" нерозумні зустрінуть з диким обуренням і прокляттями , тому я не висловлював її прямо в романі, хоч і переконаний у своїй правоті і знов же таки сподіваюся, що нові покоління і тут дійдуть до істини".

Публіцистика Загребельного різнобарвна і соковита. Здається, з історії, культури, літератури він добуває такі факти, що вже по-іншому ставишся до звичних речей, закарбованих у нашій пам'яті. Павло Архипович гостро критикує дійсність і не може змиритися з бездарністю тодішнього керівництва України. На цьому тлі він не сприймає української ідеї і Біловежських угод, не погоджується зі знищенням пам'ятників Леніну й таке інше. Проте закиди на його буцімто совковість є безпідставними. Щирість Загребельного не викликає сумнівів, його прямота вразлива, але має право на існування. Він ніби намагається створити альтернативний розвиток подій, без усіх цих ленінсько-сталінських руйнувань, більшовизму, що й досі кісткою в горлі сидить у кожному з нас.

Років життя Загребельному не вистачило, аби написати талановиті повіствування про письменників, яких він любив – Гоголя, Шевченка, Чехова. Він малює своєрідні літературні портрети цих майстрів слова, говорить ніби звичні речі, але завжди знаходить родзинку, щоби з нового ракурсу ми могли глянути на того чи іншого письменника. Разом з тим він не милує й тих борзописців, хто підло поступив стосовно нього самого й інших. Особливо дістається на горіхи Борисові Олійнику, і ми дізнаємося про багато негідних публікацій цього письменника, який зараз вершить долю Шевченківських премій.

"Були всякі часи: переважали смерди, панували козаки, мстилися гайдамаки. Сьогодні торжествує смерд. І не важить, як він зветься: голова колгоспу, директор заводу, банкір, міністр, народний депутат, – однаково він зостанеться смердом. А чого чекати від смерда? Порятунок прийде тільки тоді, коли стрепенеться душа народу. Бо не вмерла ж вона. Не могла вмерти", – так сказав Павло Загребельний в одному інтерв'ю, записаному 1997-го року.

Публіцистика є не лише продовженням романів Павла Загребельного. Без неї важче зрозуміти художні твори письменника. У багатьох своїх статтях він ніби розшифровує те, про що хотів написати. І просто змушений це робити, бо за життя його романи піддавались нищівній цензурі, так що зараз стоїть питання про повне видання творів Павла Загребельного, але в первісному, не спотвореному виді.

Під письменницькою мужністю Павло Загребельний насамперед мав на увазі незалежність розуму. Цієї найважливішої риси, на жаль, бракує нині багатьом письменникам.

21 січня 2015 року

Ігоря Калинця можуть висунути на Нобелівського лауреата з літератури. Сам він, як раніше Оксана Забужко, пропонує кандидатуру Василя Голобородька. З огляду на сумні реалії, навряд чи сьогодні зможе пройти будь-яка з цих кандидатур. Нобелівська премія, в тім числі й з літератури, містить у собі значний відсоток політичної складової. Україну розцінюють як слабку державу, що знаходиться в стані війни з Росією. Нобелівський комітет ще здатний підтримати дисидентів чи опозиціонерів у диктаторських країнах, ніж патріотів, які вболівають за незалежність. Європі більше смакують Андрухович і Жадан з їхніми космополітичними візіями, але час навіть цих письменників ще не настав. Ідеальною кандидатурою від України на Нобелівську премію з літератури була би Ліна Костенко, але тут спрацьовують інші фактори, зокрема, кількість перекладів її творів на інші мови. Можна говорити про Оксану Забужко, на підході Маріанна Кияновська – тобто маємо вже своєрідну конкуренцію серед українських письменників на здобуття Нобелівської премії з літератури. Проте навряд чи Нобелівський комітет зважиться визнати українського письменника лауреатом з огляду насамперед політичної складової, закладеної в цю премію.

23 січня 2015 року

ДЕТЕКТИВНИЙ КУРКОВ

Андрій Курков. Ігри по-дорослому. Приятель небіжчика. Смерть чужого.

Коли все життя виховуєш і викохуєш себе на класичному детективі світового зразку, важко читати українських письменників, які вважають себе детективниками. Як на мене, Андрій Курков іронічно ставиться до кращих зразків світового детективу. Але саме це допомогло йому не сліпо наслідувати когось із когорти знаменитих, але витворити щось своє. Мабуть, цим і цінний кожний письменник.

"Ігри по-дорослому" (гра друга) – про нишпорку, який одночасно є власником ресторану. Цей приватний детектив розслідує справи людей, яким за загадкових обставин виривають зуби, аж поки сам не стає жертвою зловмисників. Звісно, історія надумана, і злочинець вимальовується в нашій уяві відразу зі з'явою ефектної блондинки з голлівудською усмішкою. Розв'язка теж запрограмована, бо головному героєві допомагає давня подруга, яка працює не в СБУ, а в якійсь іншій "секретній організації". З'ясувалося, що вона не просто кохається з власником ресторану й одночасно приватним детективом, а розслідує, власне, цю справу. Одним словом, звичайне кримінальне чтиво для невибагливого читача, коли автор грає у власні ігри з претензією на перемогу.

"Приятель небіжчика" – річ більш серйозна. Головний герой переживає розлучення з дружиною і замовляє власне вбивство, але врешті-решт сходиться з дружиною того, хто мав його вбити і загинув сам. Автор ніби ставить три крапки, бо ж рано чи пізно доведеться розповісти, як через твою нехіть до життя помер чоловік цієї жінки. Тут уже маємо певну психологічну напругу, шлях від злягання з повією до кохання, несподівану розв'язку, коли головний герой сам стає своєрідним убивцею. Водночас дивно, чому головний герой, який читає глибокодумні книжки, не відміняє власного вбивства, а "кавниця" Валя не повідомляє Толику, що Костя, який його розшукував, і є тим "однокласником" (треба читати роман, аби зрозуміти, про що я). Подібних ляпсусів є ще чимало, але Курков, продовжуючи свої ігри з читачем, цього разу, здається, перемагає.

У вашій квартирі не жив пінгвін? Ви не писали некрологи на ще живих людей? Зрештою, ви самі, ховаючись від убивць, не летіли замість пінгвіна, якому пересадили серце дитини, до Антарктиди? Значить, роман "Смерть чужого" – для вас. Несподіваний фінал, хоч і на тлі затягнутого сюжету, вказує на добротний детектив. Головний герой після сотні смертей, до яких він був причетний написаними заздалегідь некрологами, врешті розуміє, що є своєрідним "санітаром", який очищує суспільство від негідників. Він сам мало не став жертвою, вийшовши на свого наступника. Як і у попередніх творіннях Куркова, маємо розлогу любовну історію, секс без кохання. У цьому романі чорний гумор автора аж зашкалює. Тут і вбитий письменник-депутат Якорницький з його мафіозними структурами, і дільничний інспектор Фішбейн, який насправді є Сергієм Степаненком, спалене у крематорії тіло якого надсилають у вазі із Москви. І скажіть, що після цього письменники люблять Куркова.

Ні, таки Андрій Курков іронічно ставиться до класики світового детективу.

25 січня 2015 року

Якось Павло Загребельний писав, що Петро Перший страчував своїх супротивників: "Сам Петро стояв на лобному місці і сокирою відрубував голови. Навіщо йому було рубати ті голови?! У державі, звичайно, знайшлися б охочі… Ні, відрубував сам!".

Російські тирани успадкували жорстокість Петра Першого.