Українська вендетта - Дімаров Анатолій

Тільки дід Ілько, а тоді молодий іще чоловік, не засуджував Уляну і після смерті Миколи кілька разів заходив до неї, щоб помогти по хазяйству: чи сарай підправити, що геть похилився, чи стіжок пометати, бо жінці самій не так легко по хазяйству впоратися, та Уляна сказала йому, що вона й сама якось упорається, і йому, хоч-не-хоч, довелось одступитися. Ти більше, що й жінка, Параска, стала ревнувати його до Уляни,— не те що сваритись чи бігти з качалкою бити вікна розлучниці,— на це Параска зроду не насмілилася б,— а потихеньку плакати в пелену, і ті сльози були Ількові — ніж гострий у серце.

Тож він і перестав навідуватися до Уляни, а вона й не ходила ні до кого, мов ніхто їй не був і потрібен, ніхто, окрім сина Миколи, якого так любила, як рідко яка мати на світі. Бо син геть-чисто вдався в тата: і лицем, і поставою, й голосом, і усмішкою соромливою й тихою, тільки що од матері й узяв, так це її очі синющі, під світлими віями, тож були вони в нього не палкі, як у матері, а ніжні й замріяні.

Й Ілько не раз зупиняв хлопця на вулиці та частував його гостинцем, бо сирота ж, безбатченко, хто його й пожаліє, і Уляна якось йому сказала при зустрічі: "Балуєш ти його. В тебе ж своїх дітей повно",— на що Ілько відповів, що яке це баловство: цукерку дати дитині чи свищика, а своїх дітей він теж не забуває, хай Уляна тим не журиться, і наказував своїм лобурякам дружити з Миколою й не кривдити, бо ж він — сирота, і сини, спасибі їм, слухалися батька...

Я йшов селом, що поступово наче впливало у надвечір'я, а з голови все не йшла дідова розповідь, і перед внутрішнім зором моїм гойдалося суворе обличчя, з синющими, аж моторошними очима, од яких холодок пробігав по серцю. Воно то одпливало від мене, то наближалося, то виринало, наче з туману, то зникало зовсім...

Я йшов звивистою вулицею села, безлюдною й тихою, бо люди ще не повернулися з поля, а череда, мабуть, тільки рушила з паші, і все не міг позбутися відчуття якоїсь втрати, гіркої та безнадійної, мов я сам колись був молодим отим чоловіком, закоханим у красуню Уляну, і мені часом здавалося, що там, на давньому отому пожежиську, я знайду щось таке, що коли мене і не втішить, то принаймні хоч змиє гнітючий цей настрій.

Улянин двір лежав на краю села, над болотом. Узвишшя тут круто западало донизу, воно схоже було на ніс велетенського човна, що колись як урізався з розгону в очерети, так навіки й застиг; звідси навсібіч одкривався такий простір, що аж хотілося ступити вперед, з оцієї високої кручі, ступити й попливти у повітрі, бо й тіло здавалося •легким та прозорим, не підвладним земному тяжінню. Саме на цьому узвишші й тулився Улянин двір, вірніше, те, що лишилось од двору, бо не було ні плоту, ні будов, а лише здичавілі плодові дерева, та бур'яни, та кущі бузини й калини, що розрослися привільно, та на тому місці, де стояла хата, підіймався такий високий бур'ян, що коли б у нього зайшов, то сховався б, мабуть, з головою. Було тихо і сумно, як на всіх місцях, що їх полишає людина, дух якої, колись живий та веселий, тепер доскніває у бур'янах, непотрібний нікому. І як я не силував свою уяву, а так і не міг побачити здичавілий оцей двір іншим, доглянутим та веселим, із біленькою хатою посередині, з протоптаними стежками. Двір віяв такою безнадійною пусткою, що в мене аж стислося серце, і я пошвидше спустився з високої кручі — до води, до болота, де мене зустріли безмежні очеретяні зарості.

Очеретом заросла й колись прокошена вузенька водяна доріжка, по якій виводила Уляна свого човна,— на чистоводдя, на Сулу чи Зарів'є, щоб кинути сітку на рибу чи привезти сіна для своєї корови. Дід Ілько мені сказав, що там десь догниває й Улянин човен, але скільки я не товкся на березі, як не розгортав рогіз та вдивлявся, так нічого й не знайшов, бо дошки, мабуть, устигли зогнити зовсім або їх поступово засмоктало болото. Натрапив лише на стовп із геть поїденим іржею кільцем,— до нього, мабуть, і припинала човна Уляна, і, коли натиснув на нього ногою, він одразу ж упав, струхлявілий, а кільце легко висмикнулось із дерева. Не знати для чого я прихопив кільце з собою, хоч долоні мої почервоніли одразу, так наче взялися іржею, і сховав його потім у рюкзак, і ось воно лежить на письмовому моєму столі, я дивлюся на нього і думаю, як мені розповісти найкраще про те, що ж сталося з Уляною, з її сином Миколою, хлопцем навдивовижу соромливим і тихим, з самим дідом Ільком, молодим ще тоді чоловіком.

Почну, мабуть, із того, що невдовзі після відступу наших у Рогозівці об'явилися три поліцаї. Спробую одразу їх і змалювати, бо поліцаї ті відіграли неабияку роль у наступній трагедії.

Усі троє були місцеві, з Рогозівки: тут народилися й виросли, а один з них, найстарший, тут же й одружився, жінку взяв із рогозівських дівчат, і встиг за два роки нажити двійко дітей, бо чоловік був не ледачий і не давав своїй жінці вилежуватись. Нажив би, мабуть, і більше, аби не війна: другого ж дня разом із багатьма іншими рогозівцями його мобілізували. Чоловіки пішли на фронт із туго набитими сидорами, де лежали й харчі, й запасна одежина, Гордій же (так звали цього чоловіка) поніс майже порожню торбу, бо розмірковував так: раз беруть до армії, то армія повинна його всім і забезпечити, вистачить їй і того, що він підставлятиме лоба під кулі, та й те збирався робити порідше. Коли вб'ють, то лише добро пропаде, а дасть бог, не вб'ють та прийде час повертатися додому, то він уже знайде, чим поживитися,— порожнього сидора не принесе.

Гордій недалеко, мабуть, і зайшов, бо не встиг за ним і слід прохолонути, як він і об'явився в селі: цілий-цілісінький, ще й з отакенним Сидором за плечима. Поніс того Сидора одразу ж до комори, на дверях якої висів найбільший на всю Рогозівку замок,— не пустив навіть жінку. Що він там діставав, куди ховав, ніхто так і не довідався, тільки вийшов Гордій уже з порожньою торбою і аж тоді підійшов до дітей, які стояли тут же, біля комори, чекаючи од тата гостинця.

— Одвоювавсь, слава богу,— сказав своїй жінці Гордій, коли умився непоспіхом та сів до столу — поїсти з дороги.— Хай дурніші тепер повоюють. А нам треба жити.

Як збирався жити Гордій, рогозівці невдовзі й дізналися. Коли нова влада стала наставляти на селах старост та поліцаїв. Отоді й очолив Гордій рогозівську поліцію: він та ще двоє, ще не одружених, обоє й Гордієві родичі,— один двоюрідний брат, а другий — племінник, синок його найстаршої сестри, яка жила через двір от Гордія.

Двоюрідного брата звали Корнієм. Він був усього на рік молодший за Гордія, але ще не одружений: перехворів у дитинстві віспою, і на його обличчі чорти горох змолотили — було воно кругле й плескате, мов сковорода, і дівчата щось не дуже квапилися за нього заміж, хоч він і не пропускав жодних досвіток, а до клубу, в кіно чи на танці завжди приходив перший. І зодягався відповідно: крамничний піджак, і штани галіфе, і хромові чоботи, й новенький картуз із козирком полакованим. Усе на ньому аж блищало, жоден парубок тут не міг би з ним позмагатися, а от не щастило Корнієві: до якої не сватався, ні одна його рушником не пов'язувала. Однак він не втрачав надії і в свої тридцять літ уперто ходив на вулицю та видивлявся маленькими й на диво терплячими очима дівчини, од якої ще не мав гарбуза.

А може, ще й тому не знаходилося охочої побратися з Корнієм, що дуже ж бо він був якийсь сірий, мов на прокислому тісті замішаний. І віяло від нього такою нудьгою, що світ довкола темнішав, як тільки появлявся Корній.

Корній і в поліцію записався в потаємній надії, що це підвищить його акції серед дівчат. Тим більше, що й брат йому сказав те ж саме:

— Телерички візьмеш яку тільки захочеш. Отепер тебе кожна дівка полюбить.

— А як не полюбить? — все ще сумнівався Корній.

— Полюбить. А не полюбить — заставимо! Племінник же Гордія, Пилип, записався в поліцію, бо

дуже захотілося мати гвинтівку. Не для того, звісно, щоб лякати людей,— про це він спершу й не думав,— а щоб полювати на лісову дичину: на зайця чи на лисицю, а трапиться, то й на кабана. Ішов йому в той час сімнадцятий рік, як і Миколі Уляниному, і вітру було в його голові хоч одбавляй! Тож він спершу й не думав, що робить, коли погоджувався служити в поліції,— бачив лише гвинтівку й блискучі набої до неї.

В перший же день, пригадують у селі, набив отими набоями кишені та й подався з кількома хлопцями до лісу — на полювання. Що вони там полювали, по кому стріляли, біс один знає, тільки шелесту наробили такого, що наполохали все село. Гордій, звісно, нам'яв племінникові чуба, ще й відібрав усі набої, залишивши порожню гвинтівку. Отут, мабуть, Пилип і задумався, та вже було пізно: назад, як то кажуть, раком не лазять.

Іще треба розповісти про дівчину Галю, яка мала найближчу причетність до цієї сумної історії. Яка живе нині на Донбасі, бо ще в сорок шостому році вийшла заміж за шахтаря, рогозівського хлопця.

Я довго питав її фото, щоб роздивитися, якою вона була в ті роки, але так і не знайшов, бо Галині батьки померли і вона продала свою хату, для того з Донбасу й приїхавши. Після цього вона жодного разу не навідувалася до села, бо не мала ні сестер, ні братів, прислала тільки своїй одинокій тітці листа, запрошуючи її до себе на Донбас: у Галі діти і треба було їх комусь доглядати. Тітка не погодилась, і Галя більше листів не писала, так що я не дуже й сподівався узнати її адресу: стільки років відтоді минуло, навряд чи той лист і зберігся.

Лист, одначе, знайшовся одразу: тітка належала до тих людей, у яких не пропадає ніщо.

Я списав Галину адресу і вже подумував злітати на Донбас, щоб стрітися з нею, а потім роздумав. Я боявся зустріти замість юної дівчини, якою вона була двадцять літ тому, літню вже жінку, у якої й обличчя помережане зморшками, і сиве волосся, і збляклі вуста. В якої вже й діти набагато старші од тієї колишньої Галі, що кохала в щасливу ту пору, коли все — відкриття, не бачене й не знане ніким і ніколи. Коли хочеться сміятися й плакати разом, а очі в тебе такі осяйні, такі променисті, що ти й сам не знаєш, куди їх подіти, аби вони тебе не зраджували кожної миті.

Тож хай пробачить мене сучасна донбасівська Галя, Галина Іванівна, якщо я не наважуся описати її молодою, бо скільки не розпитував людей, які її знали, так нічого і не допитався.