Філософські трактати - Григорій Сковорода

бо не мав до то­го на­хи­лу, - не мо­же бу­ти, щоб він ме­не оду­рив. Зви­чай­но, все те прав­да. І чи не піймав­ся я вже звірові то­му: му­чить ме­не щось, і я не мо­жу за­ра­ди­ти цьому. Од­не ли­ше ди­во, що ка­ра­юся тим, чо­го не ба­чу, і від то­го - ко­го не знаю… Не­щас­на заб­лу­да! До­куч­ли­ва тьма! Ти цілиш як­раз у ме­не, в са­му ду­шу мою, пе­ре­ки­нув­ши, як ви­хор, ха­ту, як бу­ря, кедр. Безг­луз­дий світе, при­ваб­ний і зваб­ле­ний! От­ру­та по­рад твоїх - се сім’я смерті се­р­деч­ної, а твій ла­сощ - се най­лютіший звір; він не­ро­зум­них стрічає ли­цем діво­чим, але па­зу­ри йо­го - па­зу­ри ле­ва, що вби­ва­ють ду­шу, і та­ки­ми вбивст­ва­ми кож­не століття, кож­на країна пе­ре­пов­не­на.

Продовжувати не хо­чу. По­чав про­рос­та­ти з фальши­вої іс­то­рійки но­вий і все­ко­рис­ний дух. Доб­рий син, все­ре­дині яко­го зай­ня­лась вже осяй­на зо­ря, ма­ло-по­ма­лу пізнав­ши се­бе, з ча­сом став нас­туп­ни­ком ви­со­ко­го батьківсько­го світу, вмос­тив­шись на храмі нетлінної істи­ни, як ша­ну­ва­ль­ник своїх батьків…

РОЗМОВА, ЗВАНА АЛФАВІТ, ЧИ БУКВАР СВІТУ

Дружня розмова про душевний світ

 ***

…Моя роз­мо­ва сто­сується ли­ше лю­ди­но­люб­них душ, чес­них станів і бла­гос­ло­вен­них видів про­мис­лу, які не су­пе­ре­чать бо­жо­му і людсько­му за­ко­нові, а скла­да­ють пло­до­нос­ний церк­ви, ясніше ка­жу­чи, суспільства, сад, як ок­ремі час­ти­ни скла­да­ють го­дин­ни­ко­вий ме­ханізм.

Мова моя тоді спокійніша, ко­ли кож­на лю­ди­на не ли­ше доб­ра, але і спорідне­ну собі всіма сто­ро­на­ми зна­хо­дить ро­бо­ту. Се і є бу­ти щас­ли­вим, пізна­ти се­бе чи свою при­ро­ду, взя­ти­ся за своє спорідне­не діло і бу­ти з ним у зла­годі з за­гальною пот­ре­бою. Та­ка пот­ре­ба - се бла­годійство і пос­лу­га. Не див­но, що в ста­ро­давніх рим­лян як пот­ре­ба, так і бла­годійство оз­на­ча­ло­ся сло­вом of­fi­ci­um, тоб­то мо­раль­ний обов'язок.

Найдобріша лю­ди­на тим нес­покійніша і не­щасніша, чим більшу по­са­ду во­на зай­має, але до неї не на­род­же­на. Та й як їй не бу­ти не­щас­ною, ко­ли за­гу­би­ла той скарб, що до­рож­чий за все на світі: «Ве­се­лощі сер­ця - жит­тя для лю­ди­ни, і радість людська - є дов­го­денність» (Сірах).

Як же не згу­би­ти, ко­ли замість доб­рих пос­луг ли­ше об­ра­жає друзів і ро­дичів, близьких і да­ле­ких, співвітчиз­ників і чу­жо­земців? Як не об­ра­жа­ти, ко­ли во­на суспільству при­но­сить шко­ду? Як не заш­ко­ди­ти, ко­ли по­га­но ви­ко­ну­ва­ти обов'язки? Як не бу­де по­га­но, ко­ли не­має зав­зя­тості і нев­том­ної праці? Звідки ж з'явиться пра­це­любність, ко­ли не­має ба­жан­ня і ста­ран­ності? Де ж візьмеш ба­жан­ня без при­ро­ди?

Природа - всьому по­чат­ко­ва при­чи­на і рушійна си­ла. Во­на і є матір'ю ба­жан­ня. Ба­жан­ня ж - за­по­чат­ку­ван­ня, схи­ль­ність і рух. Ба­жан­ня, за при­каз­кою, сильніше не­волі. Во­но праг­не до праці і радіє з неї, як зі сво­го си­на. Пра­ця - жи­вий і нев­си­пу­щий рух усієї ма­ши­ни, до­ки не до­вер­шиться спра­ва, що сплітає твор­цеві своєму вінець ра­дості. Ко­рот­ко ка­жу­чи, при­ро­да нас­на­жує до діла і зміцнює до праці, ро­б­ля­чи її со­лод­кою…

Скажу тобі: ко­ли ба­жаєш, щоб син твій охо­че й без­по­ми­л­ко­во ви­ко­ну­вав свої обов'язки, му­сиш спри­яти йо­му під час ви­бо­ру зван­ня, відповідно до йо­го якос­тей. Сто спорідне­нос­тей - сто звань, а всі по­чесні, як за­конні.

Хіба не знаєш, що маєтність - від чес­но ви­ко­на­них обо­в'я­зків, а не обов'язки від маєтності за­ле­жать? Чи не ба­чиш, що низьке зван­ня час­то відна­хо­дить маєтність, а ви­со­ке - гу­бить?

Не ди­вись, хто ви­ще і хто ниж­че, хто видніше і нез­на­т­ніше, ба­гат­ше і убогіше, але ди­вись на те, що з то­бою спо­рі­дне­не. Вже ми ка­за­ли, що без спорідне­ності все ніщо…

Коли во­ло­дар маєтків жи­ве щас­ли­во, не то­му він щас­ли­вий, що во­лодіє ни­ми: щас­тя до маєтків не прив'яза­не.

Коли ка­за­ти про во­лодіння за спорідненістю, слід ро­зу­мі­ти і ви­ди всіх зовнішнос­тей. Зовнішнє те, що ле­жить по­за лю­ди­ною: грунт, рід, чин то­що. Шу­кай, що хо­чеш, але не за­гу­би світу. Шля­хет­ний спи­сок ле­жить по­за то­бою, а ти по­за ним цілком мо­жеш бу­ти щас­ли­вий. Він без світу ніщо, а світ без нього - щось, без чо­го не мож­на бу­ти щас­ли­вим і в едемськім раю.

Кіт із пасіки, за давньою друж­бою, зай­шов у се­ло до сво­го при­яте­ля і був щед­ро по­ша­но­ва­ний. За ве­че­рею ди­ву­ва­в­­ся ба­гатст­ву сво­го дру­га.

- Дав мені бог по­са­ду,- ска­зав гос­по­дар,- від якої я маю що­­до­би по 20 ту­шок добірних ми­шей. Му­шу ска­за­ти, що в се­лі я нині - ве­ли­кий Ка­тон.

- Саме то­му я й прий­шов по­ба­чи­ти­ся з ва­ми,- відка­зав гість,- довіда­ти­ся про ва­ше щас­тя і, окрім то­го, потіши­ти­ся ло­вит­вою. Чу­вав, що у вас з'яви­ли­ся гарні па­цю­ки.

По ве­чері за­ляг­ли спа­ти. Гос­по­дар уві сні по­чав кри­ча­ти і збу­див тим гос­тя.

- Вам щось страш­не сни­ло­ся? - спи­тав той.

- Братику! Зда­ва­ло­ся мені, на­чеб­то я вто­пив­ся у прірві. А бу­ла се зви­чай­нісінька ло­вит­ва. Ви­да­ло­ся, що я спіймав чи­с­ток­ров­но­го сибірсько­го па­цю­ка.

Гість зно­ву зас­нув, вис­пав­ся і про­ки­нув­ся. По­чув, що гос­по­дар тяж­ко зітхає.

- Вже вис­па­лись; па­не Ка­то­не?

- Ні, я опісля то­го страш­но­го сну і не спав.

- Отакої. Се ж чо­му?

- Таку вже маю на­ту­ру, ко­ли про­ки­ну­ся, більше не зас­ну.

- Через віщо ж? Яка то­му при­чи­на?

- Маю таємни­цю… Гей, дру­же мій! Не знаєш, що я виз­вав­ся бу­ти ри­бал­кою для всіх котів на селі. Отож, як зга­даю чо­вен, сітку та во­ду, тяж­ко стає на душі…

- Нащо ж ви взя­ли­ся за те ри­бальство?

- Аякже, брат­чи­ку! Тре­ба ж якось хар­чу­ва­ти­ся. Окрім то­го, я і сам до ри­би смак маю.

Гість, по­хи­тав­ши го­ло­вою, відка­зав:

- О ша­нов­ний! Не знаю, якої си­ли для те­бе сло­во при­ро­да. Але ко­ли б ти ро­бив те, що да­но нам при­ро­дою, яку без­не­вин­но зви­ну­ва­чуєш, був би цілком за­до­во­ле­ний однією ту­шею на до­бу. Про­ща­вай із твоїм щас­тяч­ком! Мої злидні ліпші.

І кіт по­вер­нув у свій лісок.

Звідси пішла от­ся прит­ча: Ca­tus amat pis­ces, si­mul odit fru­men aqu­arum - «Кіт охо­чий до ри­би; та во­ди боїться». Се ли­хо пе­реслідує кож­но­го, хто ла­сий не на зван­ня, а до при­бутків. Чи не не­щас­не осе суд­жен­ня - люб­лю від гос­по­да­ря платіж, а ви­ног­рад ко­па­ти не охо­чий? Зви­чай­но, той не охо­­чий, хто не зрод­же­ний до сього. Справжньому мис­лив­це­ві більше ра­дості дає ло­вит­ва та пра­ця, ніж сма­же­ний за­єць на столі. На ви­шу­ка­ний жи­во­пис кож­но­му лю­бо ди­ви­ти­ся, але до ма­лю­ван­ня охо­чий той, хто лю­бить день і ніч вис­лов­лю­ва­ти свої дум­ки в кар­ти­нах, поміча­ючи про­порції, пи­шу­чи і насліду­ючи на­ту­ру.

Ніхто не пож­не твер­дої сла­ви від будь-яко­го мис­тецт­ва, ко­ли пра­цю­ва­ти­ме без на­со­ло­ди і нахт­нен­ня. Той най­ві­р­ні­ший при­ятель зван­ню своєму, ко­ли і при­бутків мальст­во, і злидні, огу­да, гоніння не мо­жуть при­га­си­ти йо­го лю­бо­ві. Але без при­ро­ди пра­ця ніяк не мо­же