Різуни - Франко Іван

— Адже я бачила, як Юльця, тікаючи, впала, а ви скочили за нею в ярок.

— Привиділось вам, панно Маню! — мовив він, усміхаючись. — У ніякий ярок я не скакав, панни Юльці зовсім не бачив, аж коли ми опинилися при огнищі.

"Ов, — подумала я, — щось воно дуже погано, небоже, коли ти аж так здалека починаєш вибріхуватися! Бідна наша Юлька!"

Прийшли ми на кватиру, повмивалися, попередягалися, позашивали, де в кого що пообдиралося вночі по хащах, поснідали, аж чуємо — дзвонять. Се вже скликають богомольців на набоженство. Зараз ми всі рушили. Виходимо на гостинець, а там знов біготня, крик, народ тиснеться, та не в напрямі до костьолу, а в противнім. Позаповнювали придорожні рови, дехто дряпається на дерева, а скрізь лунає гомін:

— Різуни! Різуни! Різуни йдуть!

Учорашнього переполоху ані сліду. Всі цікаві побачити тих різунів, але не бояться їх. Ось проїхали гостинцем два ландсдрагони на сивих конях, у блискучих шоломах, з карабінами за плечима. Народ заметушився. Аж ось показалася внизу на шляху хмара куряви. Чути якийсь глухий гомін, мов стогнання якогось велетня... ближче... ближче... і ось передні могли розпізнати першу лаву людей, що йшли гостинцем, співаючи та зітхаючи. Се були мазури— різуни. Коли наблизилися, всі прочани розступилися, позіскакували з гостинця в рови, зробили їм дорогу, і вони пішли відси аж до самого костьолу поміж двома лавами цікавих глядачів. Ішли купою, стиснені, понуривши голови. У своїх брудних полотняних, насунених на очі магерках вони виглядали, як величезний шмат сірої, малородючої землі, що, зірвавшися з місця, валиться кудись у безодню. їх лиця були також землянистої барви, непривітні; на деяких повиписували вже свої знаки голод і нужда. Ані одного усміху, ані привітання, ані поздоровлення. Коли порівнялися з першими рядами богомольців, то їх гурт зупинився на хвилю, а потім усі вони одним голосом затягли плачливу пісню:

Przed oczy twoje, Panie,

Winy nasze składamy;

A karanie, które za nie odbieramy,

Wyrównywamy*.

Нам ударило морозом по душі, коли ми почули ті голоси, — ті самі голоси, що ще перед півроком ревли: "Bij! Rźnij! Młóć!"* От як швидко прикрутила їх божа рука! Люди не карали їх за їх учинки, уряд ще й нагороджував їх, а проте ось що з них тепер! Ішли всі, як осуджені, як викляті. Коли наблизились до костьолу, суперіор вийшов напроти них у орнаті з хрестом і промовив:

— Люди! Цілуйте хрест, клякайте на землю і моліться тут, перед костьолом, а до костьолу я вас не пущу!

Вони кинулися цілувати хрест, поклякали на землю та все лише благають:

— Припустіть нас до сповіді! Нікого з нас до великодньої сповіді не допустили! Хочемо сповідатися!

— Добре, — мовив ксьондз-суперіор, — будуть вам сповідники, але аж завтра. Сьогодні велике свято, всі священики заняті. Підождіть до завтра.

Так вони й стояли на колінах або лежали крижем на землі весь час, поки правилася сума. Хоч який був величезний стиск богомольців, але до різунів не доторкався ніхто, їх обминав людський стиск, так як розлита вода обминає високий горб.

Сума правиться. Органи грають. Поміж народом, що тиснеться не лише в костьолі, але геть скрізь довкола, протовплюються клерики з пушками, брязкаючи накиданими в них грішми. Грошей кидають люди таку силу, що щокільканадцять кроків пушки наповнюються, їх відносять у закристію і висипають із них накидане до великих кадок. Але до мазурів ніхто з пушкою не наближається: суперіор заказав не приймати від них ніякого датку, ніякої жертви.

Наша компанія звільна протискається до костьолу; при боковім вівтарі направо мав ксьондз-капуцин правити мшу на нашу інтенцію і запричащати нас усіх. Тривало то зо дві години, поки ми крізь те море людських тіл дотислися на своє місце і повитискали звідси інших, що вже вислухали свойого набоженства і запричащалися. Компанія за компанією йшла по черзі, і ось уже прийшла черга на нас.

Стали ми в боковій наві костьолу, ждемо. Ксьондз-капуцин іще в сповідальниці, кінчить сповідати. Скінчив, перехрестив пенітента, стукнув тричі до кратки, встав і йде до закристії. А втім, із середини нашої компанії чути проразливий крик:

— Хочу до ксьондза! Хочу до ксьондза!

Всі озирнулися. Що таке? Ах, се Юлька! Вона, що досі йшла, порушувалася, мов непритомна, і не говорила нічого, тепер нараз відзискала мову. Кричить і тиснеться до закристії.

— Що тобі, Юльцю? Чого тобі? Як тобі? — розпитують її зо всіх боків, але вона байдуже, кричить усе своє:

— Хочу до ксьондза! Хочу до ксьондза!

Пустили її. Пішла до закристії. Я зирнула на пана Броніслава, бачу: поблід панич, скулився, очі втупив у землю, рад би, бачиться, залізти в мишачу діру, та ба, годі!

Ждемо ми, ждемо, аж ось відчиняються двері закристії, ксьондз-капуцин висуває голову, кличе пана Вінцентія, паню Гжехоткову, кличе пана Броніслава і нарешті мене. Входимо, а наша Юльця клячить на колінах перед вівтариком, заплакана, хлипає і обтирає очі хусткою.

— Пане Броніславе, — обертається ксьондз-капуцин до нього, — тут отся панна призналась мені, що вчора вночі, користуючись із загального переполоху, в лісі ви знасилували її. Правда се?

— Ні, — відповів сміло пан Броніслав. — Я не бачив її в лісі й ні про яке насильство не знаю. Вона була зомліла... вона хора... сама не знає, що говорить.

— Хлопче, не бреши! — крикнув остро ксьондз-капуцин. — Хочеш, я зараз покличу лікаря, і коли покажеться, що панна каже правду, то я віддам справу до кримінального суду.

— А Маня посвідчить, що, коли я, втікаючи, впала в ярок, пан Броніслав скочив за мною, вхопив мене на руки і замість винести на дорогу заніс далі в хащі.

Ми аж здивувалися. Се все промовила наша Юльця зовсім ясно та розумно, мовби ніколи й не була непритомною.

Пан Броніслав пробував усміхнутися. Не звертаючи уваги на Юльцині слова, він обернувся до ксьондза-капуцина:

— Я не маю нічого против того, щоб лікар оглянув сю панну. Але коли у неї що не теє, то се ще не доказ, що я се зробив. Я ні про що не знаю.

Тут ксьондз-капуцин розсердився.

— Блазню! — крикнув і, вхопивши пана Броніслава за вухо, поволік його перед круцифікс. — Ось тут! Приклякни! — А сам усе держить парубка за вухо та гне додолу. — І присягни мені на свою душу, що ти нічого не винен! Говори за мною: Присягаю богу...

Пан Броніслав мовчав.

— Говори: присягаю...

Пан Броніслав ще мовчав.

— Присягай! — налягав ксьондз-капуцин. — А ні, то зараз пишу донесення до суду і віддаю тебе в руки ландсдрагонам. Крім злочину насилування, будеш мати ще злочин збезчещення святого місця. А знаєш, чим то пахне? Чував про Шпільберг та Куфштайн?

Не знаю вже, чи страх перед присягою, чи страх перед арештуванням зламав Броніславову відвагу. Досить, що він таки признався, що пожартував з Юльцею, але зовсім не в злім намірі, бо він хотів оженитися з нею.

— Так? — остро відповів ксьондз. — А пощо ж ти тепер відпирався? То так роблять чесні кавалери? Фе, стидайся! Та ні! В тебе стиду нема. Тебе треба, як того вола, брати на воловід. Зараз мені тут присягни перед отсим розп’ятим і в присутности отсих свідків, що, скоро лише вернеш до Львова, посватаєш сю панну. І зараз маєш дати на заповіді і просити ксьондза-пароха, щоб написав мені посвідчення про се, а як ні, то я передам сю справу криміналові. Се зневага для нашого святого місця.

Бідний Броніслав мусив присягти. Ксьондз в додатку відмовив йому причастя, і він, вирвавшися з костьолу перед кінцем богослуження, зараз забрався до Львова. Як побачиш його де, то кланяйся йому від мене, але борони боже сказати, що знаєш усю отсю історію!

А до нас по богослуженні ксьондз-капуцин мав дуже красну науку і за те, що в нашій компанії сталася така немила пригода та зневага святого місця, велів нам з поворотом іти до Самбора і там поклонитися чудотворній матері новосамбірській, а потому наймати службу в кождій церкві, яку здиблемо по дорозі, і, наймивши службу, вислухати її самим і йти пішки аж до самого Львова. Отсе ж ми й вертаємо та, вертаючи, стали на нічліг у Фельштині. А завтра будемо в Самборі, де думаємо забавити цілу добу.

І подумай собі, що за хитра бестія та Юлька! Доки ми не вийшли з Кальварії, вона весь час плакала, ні до кого ані слова не говорила, — ну, попросту, дівчина як зарізана ходила. А як прийшли до Фельштина та розташувалися на ніч і я взялась потішати її, а вона як не зарегочеться, як не кинеться мені на шию та давай мене цілувати!

— А що! — каже. — Мудро я спіймала того вітрогона? Не бійся, я все обміркувала! Я знала дуже добре, що роблю. А він падлюка! Чи бач, відпиратися почав! Але я йому задам! Я його тепер маю в руках. Буде він у мене тонко свистати!

Ну, чи подумав би хто, щоб така свята та божа та мала такий жидівський розум? Я ще не стямилася гаразд, а вона знов мене стискає та цілує...

— І тобі дякую, Манюсю! — мовить до мене. — Я знаю, ти хотіла мені наробити скандалу, а щонайменше зав’язати мені світ з непотрібом. Але маю в бозі надію, що твої лихі думки вийдуть мені на добро. А тим часом спасибі тобі! Як будемо справляти весілля, запрошу тебе на першу дружку. Не відмовиш, Манюсю, правда?

Ну, прошу дивитися на таку гадину! Хто би то по ній подумав!

Ну, досить! Маєш цілу історію, тілько прошу тебе, не говори сього нікому. Головно, задля поваги святого місця. Якби так наші старі довідалися, як воно все діялось, то готові би не позволити паннам ходити на ті відпусти. Правда, і се небагато помогло би, бо, як казав старий дяк від святих п’ятниць, коли між панною й кавалером появиться "поползновеніє", то не відкропиш його ніякою свяченою водою.

Бувай здорова! Цілую тебе,

твоя

Маня.

_____________________

1 Сердечна мати (польськ.). — Ред.

* Зірко гарна, велична, Маріє з Голгофи! (польськ.). — Ред.

* Щасливий, хто собі патрона Йосифа має за опікуна (польськ.). — Ред.

* Чотири роки пас я худобу у цій долині і ніколи не чув про цю новину (польськ.). — Ред.

* "Золотий вівтарик" (молитовник) (польськ.). — Ред.

* "З духу побожності" (польськ.). — Ред.

* Почув я чудесний голос,

Як Марія кличе нас:

"Йдіть до мене, мої діти,

Кличу вас, ах, кличу вас"! (польськ.). — Ред.

* Моя провина! (лат.). — Ред.

* Перед очі твої, пані,

Складаємо наші провини;

А кару, що за них одержуємо,

Відкуплюємо (польськ.).