Покажи мені у сні свого убивцю - Чемерис Валентин

Двоє з них нічим не привернули моєї уваги, а ось третій видався знайомим. Наче я десь його бачила. Високий, дебелий, аршин в плечах, голова велика, світловолоса, обличчя теж велике, кругловиде і теж світле. І тут я згадала, де його бачила. Коли я попросила покійну Катю показати мені уві сні свого убивцю і мені приснився сон, що я буцімто опинилася на базарі і стала свідком, як один молодик у чорній сорочці з білими ґудзиками душить кошенятко, то прибіг оцей кругловидий здоровань і скрутив руки молодику.

Розказую полковнику про свій сон. Офіцери переглянулися.

— Дивний збіг, — одказує полковник. — Товариш, якого ви колись бачили у своєму сні, і справді спіймав садиста Мерлізова. До речі, знайомтесь: старший лейтенант Андрій Павлович Довбенко.

Кидаюсь до нього.

— Прийміть від мене, Андрію Павловичу, транзистор.

Але старший лейтенант раптом відсахнувся од мене.

— Що ви, що ви, громадянко! Ніяких дарунків я ні від кого не приймаю. Тим більше, як мені сказали, ви прийшли у справі Мерлізова.

Тоді я розповіла їм все про Катю і про свій дивний сон.

Почали вони радитись. До згоди не дійшли (Андрій Павлович все ще остерігався, щоб мій дарунок хто-небудь не сприйняв за хабар), погукали ще кількох старших офіцерів. Один з них і сказав:

— Олена Іванівна — не торговий працівник, не особа, котра матеріально відповідальна, вона всього лише друкарка. І не зацікавлена, щоб вигородити Мерлізова. Тому прийміть од неї, Андрію Павловичу, транзистор, — він від щирого серця. А ми, на всяк випадок, щоб не виникло бува ніяких непорозумінь, оформимо акт дарунку протоколом і всі його підпишемо.

Так і зробили. Вручила я старшому лейтенантові транзистор, розцілувала його.

— В житті ви, — кажу, — точнісінько такий, яким я вас кілька місяців тому, не знаючи, хто ви насправді, бачила уві сні, як і самого убивцю, хоч до того ваше лице зріти не доводилось.

Офіцери загомоніли.

— Це, даруйте, містика. А полковник і каже:

— Містика містикою, але випадок взагалі цікавий. То чому б нам не провести експеримент?

Я трохи почекала в приймальні, а тоді вони знову запросили мене до кабінету і показали на стіл, на якому були розкладені фотографії різних чоловіків різного віку. Десь штук із тридцять.

Проглянула я фотографії і показала на одну.

— Ось цього, — кажу, — бачила уві сні, коли він душив кошенятко.

— А ви, громадянко, не помилилися? — перепитує мене полковник. — Може, ще подумаєте і ще на фотографії подивитесь?

— Не буду більше дивитися, — одказую. — І думати не буду. Але душив уві сні кошенятко саме оцей молодик.

Вони аж присвиснули з подиву.

— Точно, — вигукнув полковник. — На фотографії, на яку ви показали, і справді той, хто задушив вашу Катю — садист Мерлізов.

… Вампіра судили в червоному кутку міської в’язниці — з одного боку, остерігалися, щоб особливо небезпечний злочинець не втік бува під час процесу з приміщення районного суду, а з другого боку — аби його не розтерзали люди. (У місті вже збиралися натовпи й скандували: "Смерть катюзі!…") Я була на суді, добре роздивилася того перевертня. Він сидів у якійсь клітці, що її охороняли вісім міліціонерів — молодий, двадцяти семи літ від роду, уродженець однієї з кубанських станиць, симпатичний, голубоокий, з елегантними вусиками, із світлим волоссям, що злегла кучерявилось. Суд був закритим (мене пропустили туди з особливого дозволу судді, як представницю однієї з жертв садиста). У перших рядах червоного куточка в’язниці сиділи тридцять сім потерпілих, тих, кому пощастило вціліти і буквально чудом повернутися до життя. Всі вони були зґвалтовані, усім їм, рятуючи життя, зробили операції на шиї — душачи їх, Мерлізов ламав жінкам шийні хребці. Не прийшли на суд лише ті вісім жертв садиста, котрим не пощастило вижити. Як відбувався суд, що кричали потерпілі — не буду розказувати. Тяжко. Не треба. Бо там таке почула, що не доведи Господи, щоб його інші чули.

На суді були присутні і батько та мати перевертня (їх охороняли: боялися, щоб потерпілі не накинулись і на них). Трималися батьки, як мені здалося, спокійно і дещо навіть незалежно.

Під тиском численних доказів убивця змушений був визнати свою вину. Але рятуючи шкуру, намагався вдати з себе неосудного, несамовитого і хворого. Та експертиза визнала його психічно здоровим, таким, який може відповідати за свої вчинки… Його засудили до вищої міри покарання.

… Розстріляли вампіра у в’язниці, в одній з підвальних камер. Розповідали, що коли до нього зайшов виконавець вироку і подивився на нього, засуджений закричав:

— Ти чого, гад, дивишся мені в очі?!

Кілька пострілів і все було скінчено. Лікар підтвердив смерть, труп кинули в ящик і забили його цвяхами. Вночі ящик з трупом вивезли за місто, де є, оточена колючим дротом, спеціальна ділянка для поховань тих, кого суд засудив на смерть. Ящик з трупом у світлі автомобільних фар опустили в заздалегідь вириту яму, бульдозер її загорнув… Так закінчилася історія двоногого звіра з роду хомо сапієнса — людини розумної.

В перший же після суду вихідний я взяла свого сина і ми, накупивши гладіолусів, поїхали на міське кладовище. Я дуже хотіла, щоб мій син відвідав Катіну могилу, адже він знав її, бо не раз приходив до мене на фабрику. Оскільки на територію фабрики впускали тільки по перепустках, то син стукав мені у вікно — машбюро знаходилося на першому поверсі і вікна його виходили на вулицю. Частенько замість мене до вікна підбігала Катя. І мій шибеник, червоніючи (Катя йому подобалась), часом смішно кривлявся перед вікном, робив гримаси і вони весело сміялись — син на вулиці, а Катя в кімнаті. Я, спостерігаючи за їхніми сміхотливими личками, в душі раділа і навіть прохала Бога, щоб вони засимпатизували одне одному… До того йшлося. Але — не встигли. Бо не судилося.

Катю поховали у 28-му секторі, а я того разу чомусь шукала її могилу в двадцять четвертому. Шукала з півгодини, а знайти не можу. Ніби ж ось вона, а ближче підійдемо — ні, чужа. Досадно мені стало. Аж до сліз. Докоряю собі: як ти могла її могилу забути?.. Присіла на лавочку і тихо заплакала. Така мене обида взяла, що я Катіну могилу у своїй пам’яті не зберегла. Куди не погляну — рівними рядами горбики, сектор за сектором — аж до обрію. І зовсім мені тяжко стало. Від сліз в очах якийсь туманець мерехтить. І раптом зникло кладовище. Наче його й не було. А від моїх ніг і вперед простяглася запилена доріжка шириною метрів зо два — невідь де взялася. Закінчується вона біля плакучої верби. Ту вербу мені наче хто показав. Видіння стояло переді мною якусь скороминувшу мить. І зникло. А натомість знову з’явилися сектори, рівні ряди могил, яким немає кінця-краю. Я схопилась і крикнула сину:

— Згадала, згадала! Катю поховали біля плакучої верби, а це в іншому секторі. Ходімо!

І ми швидко знайшли те, що шукали. І я сказала Каті:

— Дівчино моя, ти показала мені уві сні свого убивцю — у чорній сорочці з білими ґудзиками. Твого мучителя вже немає на землі — закон його покарав смертю. Спи спокійно, земля тобі пухом, дівчино моя!

У банку з водою опустила гладіолуси і поставила її на могилу. А під банку підсунула примірник обласної газети, в якій була надрукована стаття "Перевертень" — про Катіного убивцю.

А Катя весело сміялась до нас із кольорової фотографії. Така гарненька, сміхотливо-безтурботна, рожевощока блондиночка з оченятами кольору фіалки.

І було в мене дивне відчуття, ніби задоволення. А ще я відчувала, що й Катя задоволена. До того (до суду над її убивцею) я двічі відвідувала її могилу і кожного разу почувалася незатишно, ніби мене хто проганяв з кладовища. І я залишила його, несучи в душі якийсь осадок невдоволення, наче вини перед кимось. А тільки того разу, коли я сказала Каті, що убивцю спіймано і засуджено, вперше біля її могили я відчула себе спокійною. І на душі стало якось урівноважено — з легким присмаком суму. І ще мала таке відчуття, що аж тепер я прощаюсь з Катею назавжди. І ми повернулися з сином додому обоє притихлі й здивовані. А тому були задоволені, що повернулися з кладовища з відчуттям душевного спокою. Мабуть, не лише живі, а й мертві заспокоюються, коли у світі білому відновлюється справедливість.

І звідтоді (хоч уже й минуло багато літ, і стара я стала, і давно на пенсії, живу самотня і, здається, всіма забута), ні, ні, та й задумаюсь, як погляну на Катіну фотографію, що висить у мене над столом: невже й справді мученицька душа її через три дні після загибелі приходила до мене у сон і показала свого убивцю в чорній сорочці з білими ґудзиками?.. Інакше як би він міг з’явитися у моєму сні? То, може, щось і справді є… Ні, ні, не з розряду чудес. Бо чудес таки немає. В цьому я твердо переконана. Просто ми багато чого не знаємо — у світі білому, у людській душі… А що не знаємо — те й за диво сприймаємо.