Морозів хутір - Самчук Улас

Тим самим віддячується і Андрій. Для нього тут, у цьому просторі нема ніякої Ольги. Старий Григор уже взяв свою норму. Він щасливий, щасливо втомлений і погідний. Дивиться на всіх, всі йому подобаються. Тепер йому тільки встати, піти до своєї комірки і прилягти. Нікуди він не поїде з тими швидкими молодиками, бо навіть Афоген Васильович, незважаючи на сорок років педагогічної діяльності, в порівнянні з ним ще молодик.

А молодь наглить їхати, їхати! Кудись їхати. Дуже швидко їхати. Вже почали вставати вперемішку, хто коли, переходити, пересідати. Петро став розважати, і все довкруги сміється. Його гумор дуже обережний, завжди дискретний[25]; між іншим, Катерина Львівна відограє в його мові поважну роль. Власне кажучи, вона дає йому найбільше матеріалу. То вона надто заздрісна, то знов надто цнотлива. Вона любить, наприклад, ту, так звану турецьку халву, і один добродій продав їй замість халви зубний порошок. Всі сміються.

— Ну, не видумуй, не видумуй, — добродушно відгороджується Катерина Львівна.

— Катю! Признайся, що я кажу правду, коли я тверджу. що ти найбільше боїшся мишей. І одного разу одна маленька миша звела на ноги весь наш будинок в Києві, — продовжує Петро.

— Ну, не весь. Перебільшуєш.

— Кажеш — не весь? Не прибігав двірник знизу і не дзвонив за поліцією?

— Це, Петре, нецікаво, — закінчує добрим тоном Катерина Львівна.

Гості зайняли всі кімнати. Всі двері нарозтіж. Вітальня наповнена теплом. Андрій світить ялинку. Ольга атакує Івана.

— Іване Григоровичу. Ми тоді не договорили…

— Можемо договорити зараз, — каже Іван, не пам’ятаючи, коли і чого між ними недоговорено.

— Пам’ятаєте? Тоді у нас…

— Ах, тоді. Так, так. Прошу! Дуже прошу.

— А перш за все мушу сказати вам кілька компліментів.

— Кажіть, Олю!

— Можна вас взяти під руку.

— Можна, Олю!

— Ви мали блискучу ідею, коли одягли цей фрак. Я так давно не бачила людей у фраках, а це втрата. Особливо личить фрак вам.

— Це, Олю, не моя ідея.

— Не ваша?

— Андрієва.

— Знаходжу все у вас чудовим. Все. Цей ваш хутір. Яка шкода, що я не була у вас скорше, — швидко заговорила Ольга. — Як прекрасно розвішені картини. Це, напевно, Петро Григорович.

— Ні, Олю! Це також Андрій. В нас усі естетичні ефекти виконує Андрій. Андрій є нашим мотором краси.

— Находжу вашу скромність гідною уваги.

— В чому вбачаєте мою скромність?

— В усьому. Всі свої гарні вальори[26] переносите на інших.

— Як це розуміти, Олю?

— Я переконана, що ви в основному даєте всьому тон.

— О! Дякую. Не в усьому. Я — тільки господарка. Я хазяїн! Я матерія. Петро, Андрій і Таня — душа нашого хутору. Навіть не так Петро. Петро — Київ. Він весь час поза обрієм. А хутір живе своїм життям. Це наш, чисто наш хутір. Огнище. На чолі з нашим батьком і Танею, нашим серцем.

— А як ви дивитесь на мене?

Іван трохи заскочений. — Дуже просто. Ви прекрасна панна!

— Я вам подобаюсь?

— Певно.

— Дуже?

— Олю! Ви мене підводите. Я не маю відваги сказати повну правду.

— Чому?

— Тому. Дуже просто — чому. Я, ви знаєте… Я вже людина старша. Ви, Олю, молода, гарна, своєрідна, і я ніяк не маю права втручатись у ваші чисто, я б сказав, інтимні, ваші дівочі… ну, переживання.

— А як я дозволяю?

— Глибоко вам зобов’язаний, але я сам… Ви знаєте.

— Я нічого не знаю. Я хочу знати.

— Не раджу вам, Олю, знати всі речі нараз.

— Нараз? Хто каже — нараз. Ступнево. Знаєте, що мене цікавить? Філософія!

— Прекрасно! Яка саме?

— Позитивізм.

— Що під цим розумієте?

— Пізнання істини в реальному. Ви, я, світ. Я трохи п’яна, і я не можу як слід висловитись.

— Я, Олю, майже нічого не розумію в цій ділянці.

— В філософії?

— В філософії.

— Ви — чудовий об’єкт. Ви модель. Ви душа! І цим саме ви для… вартісні для філософських, дозвольте сказати, виявів. А філософія дає загальне тло. Ви не думаєте? В філософії можна знайти все, і почуття, коли ми його маємо, без філософського німбу тратить половину на вартості. Вас дивує, що я це кажу?

— Дивує, Олю. Я не сподівався.

— А прочитайте ви Башкірцеву. Вона у дванадцять років краще ці справи знала. Я повторюю чуже, вичитане.

— Про це можете говорити з Андрієм. Він..

— Філософія, — поспіхом говорила далі Оля, — дає мені силу, і тому я нею цікавлюся.

— Правильно, — каже Іван, але його перестає цікавити ця тема. Він дивиться понад голови — де інші, де Мар’яна, де Андрій. Цей час запланований для відпочинку, але чи запряжені коні, чи все готове…

— Ми їдемо зараз до Гісина, — каже Іван підкреслено.

— Що це таке?

— Це наш ліс.

— Ліс?

— Так. Там будемо спускатись. Ви вмієте на лижвах?

— Ні.

— На санчатах?

— Так. І на ковзанах.

— Там є все. Ліс, луг, гора, лід. Накладемо багаття.

— Прекрасно! Чудово! Укладаймо план.

— План має Андрій!

— Я з вами!

— Я якраз на лижвах. Це мій улюблений спорт.

— А на ковзанах?

— Я затяжкий на ковзани.

Іван шукає поглядом Андрія. Даремно. Він у себе, власне у кімнаті Петра. Він і Мар’яна. Між ними жива, затята суперечка. Андрій говорить, як коса.

— Так, так… Власне так, Мар’яно Миколаївно. Ви знаєте ці речі, не перечу, але в одному ви не добачаєте. Саме в цьому найтоншому. Ви кажете — тон. Так, тон. Наше ухо це вичуває. Ми настроюємось. Але любов мусить бути трагічною. Вона цього вимагає. Любов саме тому любов, що вона вимагає жертви, інтриґи, живого м’яса. Вона драпіжна, і я знаю з тисячі романів, що її драпіжність і є тією ціллю, до якої вона стремить. Я спостерігав інколи, Мар’яно Миколаївно, що люди, які не мали ніяких злих намірів, що є добрі, м’які, зненацька стають деспотами. Придивишся: що сталося? Виявляється — вони закохались, і така вам чудова маленька жіночка, таке ніжне єство стає деспотом, тигром. Ні?

— Є різні вияви, — каже Мар’яна.

— Без сумніву. Я говорю про породу, близьку нам.

— А взагалі?

— Взагалі? Любов? Ну, певно. Для мене це майже все. Вибачте. Після цього ви будете мене зневажати.

— Чому? Андрію? Чому?

— Мені так здається.

— Це помилка. Власне ви маєте відвагу так казати.

— Маю небагато відваги, але люблю правду. Так думаю і так кажу, Наш Іван — людина мужня. Я, дозвольте, більше правдива.

Іван — міцна людина. Він має залізну душу. Не хочу сказати, що вона не вражлива. Навпаки. Міцна душа — міцно вражлива, але він до всього чудово узгіднений в собі. Всі його почуття на місці, і ні одне не переважає. Це повна гармонія. І я переконаний, що він витримає. Все, що б не прийшло. Він був незамінний артилерист. І коли б він не попав у полон, він уже, напевно, був би генералом.

— Думаєте?

— Безперечно. Тільки він не для військової кар’єри. Він — господар. Але скажу вам — Іван буде скрізь на місці, і без нього ніде не можна буде обійтися. Ті, що мають розум і хочуть щось робити, мусять спілкувати саме з Іваном. Я… Хм… Ані я, ані Петро, незважаючи на всі наші таланти, не можемо зрівнятися з характером Івана. Він викапаний батько, плюс освіта і досвід. А я — мама. Наша мама була поетом.

— Маєте її портрет?

— Розуміється.

— Покажіть.

Андрій відчинив шухляду свого столу. В прекрасному бронзовому альбомі хоронилось кілька родинних фот. Одно з них Андрій вийняв. З нього дивилась висока, міцно збудована, струнка жінка, в селянськім убранні з дуже гарним обличчям.

— Ось! — каже Андрій, і вперше на його обличчі появився вираз гордості.

— Чудооова! — проговорила Мар’яна. — Чудооова! Які в неї прекрасні очі!

Вона підняла свій зір і глянула в очі Андрія. Андрій спустив повіки.

— Мала карі очі?

— Так.

— Вони дуже любились?

— Так. Ви знаєте їх романтичне одруження?

— Розкажіть! Розкажіть, Андрію!

— То довга історія. Іншим разом. Але прекрасна… Просто казка.

— Як це сталося?

— Мама! — раптом вирвалось в Андрія, і він підніс фото до своїх уст.

— Дайте також мені, — сказала Мар’яна і також поцілувала портрет. Хвилинка зворушливої мовчанки. І саме в цей час до кімнати ввійшов Іван. Він побачив зворушених і схвильованих Мар’яну та Андрія і зупинився.

— О! Я вас обох шукаю, — виговорив він.

— Зайди, — сказав Андрій.

— А! Мама! — вирвалось у Івана. Він взяв до рук портрет і подивився зором теплим і мужнім. — Прекрасна була господиня, — сказав Іван. — Прекрасна! Але час їхати, Андрію!

В цей час у їдальні залунав голос Петра:

— А, хто з нас, браатця, буде сміяааться — Того будем бить!

— Хто там бушує? — гукає Іван.

— Бо він каже, що я… що я… п’яний, — лепече, перехиляючись з боку на бік, Петро з пляшкою в правиці.

— І де це ти встиг напитись. — питає його Андрій, що вийшов до їдальні.

— Як то напитись. Де напитись. Що це значить. Афогене Васильовичу! Виручайте. Оці, пробачте, п’яниці, ображають чесну, порядну людину, громадянина Української Народної Республіки!

— Петя! — викрикнув з другого кінця столу Афоген Васильович. — Что я слишу!. Петя!

— Бо він каже… Він… Власне він, Сопрон… Що я п’яний.

— Так! Ти п’яний! І не маєш потреби перечити.

— Хто п’яний.

— Ти п’яний!

— Я. — Петро розгублено, дуже поважно і дуже комічно дивиться на всіх. Перед ним зібралися всі — за винятком старого.

— Неправда! — викрикнув Петро. — Я, панове, коли хочете знати, художник! Я переповнений барвами! Я хочу малювати вас усіх барвами! Я! Ви знаєте, який сьогодні день. Різдво! Тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року. Затямте, панове, цей день. Він вам ще не раз… О, не раз пригадається. Я вам кажу! А ви, Афогене Васильовичу, ходіть зо мною. Поїдемо! Я вас люблю!

— Ти самостійник! — викрутнувся Афоген Васильович з обіймів Петра.

— Самостійник? Що це, панове, за таке ідіо… О! Вибачте! Я не хотів… Я не хотів! Я… Вип’ємо ще одну і їдемо, панове. Олю! Ви! Дівчино чудова! Ходіть зо мною… Шубу мені! — крикнув Петро до сіней, але ніхто не вийшов йому зі шубою, він сам поплівся до сіней і сам натягнув свою шубу.

А весь цей час, майже без перерви, Микола Степанович і Сопрон пристрасно і соковито дискутували на тему великої російської революції. Хто переможе? — ось питання, що їх цікавить, і Сопрон дає на нього ясну, недвозначну відповідь: — Переможемо ми! Большевики!

Ніхто їх не слухав. Микола Іванович — з Танею; дами держалися своїм гуртом, і їх темою були торти, звичайні торти.

Всі вивалюють надвір, на сніг, на легкий приморозок. Всім дуже тепло, і дехто навіть збирається їхати, як є. Андрій виловлює таких відважних і напинає на них кожухи.