Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Та нічого: ось доберемося до санбату, там тебе одразу відремонтують. Ти полеж, відпочинь, а я тим часом у розвідку змотаюся.

Андрій покірно поклав голову на м'яку люцерну, попросив лише товариша, щоб той не заходив далеко: над усе боявся лишитися наодинці.

Трохи мовби полегшало. Лише там, де була рана, болісно смикало, віддавало по всій руці. Змучене тіло впивалося прохолодою; стрілянина вщухла, тільки здалеку докочувалося важке гупання гармат, та час од часу гуло в небі. Приколисуючи здоровою рукою поранену, Андрій тихенько стогнав і чекав на товариша.

Потім вони довго йшли. Андрій ледь переставляв ноги, їм стрічалися військові, колонами й поодинці, вони, перш ніж

7*

195

підійти, довго до них приглядалися,— чи не німці, але тих, на щастя, ніде не було. Один сержант їм пояснив, що ворог повернув на північний схід, там тепер і точиться бій, а тут усе спокійно. Він же й показав, як потрапити до санбату, і оддав їм баклажку з водою, коли Василь спитав, де б тут напоїти пораненою. Після зустрічі з сержантом вони вже пішли веселіше, не ховаючись, і таки добралися до санбату.

Тут вони й розлучилися: Андрія одразу ж забрали в операційний намет, а Василеві наказали вертатися в свою частину.

Василь не заперечував. Та куди ж йому вертатися, коли од тієї частини не лишилося й сліду?

Тим часом Андрія завели до намету, посадили на стілець, наказали покласти праву руку на стіл. Гостро пахло йодом і кров'ю, у великому тазу червоніла купа закривавлених бинтів. У лікаря, який підійшов до нього, халат був червоний од крові, і очі його були червоні од безсоння та втоми. Лікар примовляв підбадьорливо:

— Нічого, молодий чоловіче, нічого, все буде гаразд,— а тоді гукнув, щоб принесли півсклянки спирту.

— Спиртус-винус, доводилося пробувати?

— Ні,— кволо усміхнувся Андрійко.

— Розбавте водою! — гукнув знову лікар, і коли інший чоловік у халаті приніс склянку білої рідини, сказав до Андрійка: — Пий, тільки до дна. Одним духом. Ну!..

Андрій слухняно приклався. Рідина вогнем обпекла піднебіння, горло. Андрій задихнувся, закашляв, так і не допивши до дна. Лікар, підхопивши спритно склянку, оддав санітарові.

— Зараз тобі полегшає,— сказав, і Андрій відчув, що йому й справді полегшало. Щось гаряче й приємне потекло по жилах, у голові зашуміло, а перед очима попливло, як на гойдалці.

Став звиватися од нестерпного болю лише тоді, коли лікар узявся оддирати присохлі до рани бинти.

Санітарний поїзд, на який посадили після санбату Андрія, більше тижня повзав по Україні, не знаючи, куди приткнути оббинтований, закривавлений, що марив, стогнав, кричав і лаявся, свій вантаж. Зупинився спершу у Вінниці, потім у Кіровограді, врешті поповз на Дніпропетровськ, але й там його не змогли прийняти, і він покотив без зупинок все далі й далі на схід, аж. у Сталінград.

їх розмістили у чотириповерховому готелі, обладнаному під військовий шпиталь. Все аж сяяло новизною і свіжістю, у і

високих палатах — по три, по чотири ліжка, в коридорах — довгі килимові доріжки, фікуси й пальми, важкі плюшеві штори на вікнах. Не шпиталь, а рай. ІТрранені, в свіжій білизні, в довгих халатах і в м'яких, на босу ногу, капцях, щойно з-під гарячого душу, захоплено оглядали всю оцю розкіш, і, змучені дорогою, висотані болем, обличчя їхні втішно рожевіли.

Андрія помістили до легкопоранених: один стрибав на милицях, другому куля прошила ліву долоню. Він і досі лаяв ту кулю, а вірніше — німця, який ухитрився так його підстрелити, бо замало не попав під трибунал: молоденький лікар санбату, який робив перев'язку, запідозрив, що він самостріл. І коли б не поранений командир його ж таки взводу, на очах якого він і впіймав дурну оту кулю, йому б таки добре перепало.

їх у той же день тювели на перев'язку та огляд, і вони верталися зблідлі й одразу ж лягали на ліжка.

Андрієві дісталося, мабуть, найбільше: одне з поранень було сліпим, куля застряла десь у м'якоті, і, поки її зондували, він двічі непритомнів. На ніч дали якийсь порошок, і він міцно спав аж до ранку.

Після тривалої перерви Тетяна отримала знову од сина листа: Андрійко повідомив, що лежить уже в госпіталі — аж у Сталінграді, що його поранено в праву руку й праве плече, що цей лист пише товариш по палаті, але хай мама не тривожиться: рана легка, кістку лишень зачепило, і він незабаром знову піде на фронт.

З листом у руці, не гамуючи сліз, метнулася Тетяна до Колядка: вона мусить негайно їхати до сина! Колядко не став відмовляти, лише сказав, що сам відпустити не може, а треба спитати в райвідділі, і Тетяна не відходила од нього, аж поки він не подзвонив у район.

Прямо з сільради Тетяна побігла додому. Хотіла в той же день і виїхати, але господарі вмовили почекати до ранку. Все одно ж сьогодні не встигне, бо поїзд на Харків іде лише вранці, тож пощо сидіти всю ніч на вокзалі? Тим більше що Васильович обіцяв дати підводу вдосвіта й одвезуть. А Данилівна — напекти пиріжків. Бо як же без гостинця?

До півночі збиралася в дорогу Тетяна. Помагала Данилівні, вкладала у кошик ще пиріжки гарячі, глечичок меду, два шматки сала. Кошик важкий, бо довелося покласти ще й харчів на дорогу: час же воєнний, хто його зна, де вдасться поїсти.

— Як же ви й дотягнете? — журилася Данилівна.

— Дотягну! — відповіла Тетяна. Була вже думками в дорозі, молила Бога, щоб швидше минула ніч, в яку — знала — не зімкне й очей. Просила Данилівну приглянути за Івасем, який, почувши, що мама збирається до брата, спершу ревів, щоб узяла і його, а потім став нахвалятися, що він теж поїде — слідом за мамою, а ні, то піде на фронт.

— Ось візьму лозину, я тебе навоюю! — врешті розсердилась Тетяна.

Син умовк нарешті. Тетяна, як була зодягнена,— прилягла на ліжко.

Та їй так і не судилося ту ніч заснути: обережно прочинилися двері, почувся тривожний шепіт Васильовича:

— Олексіївно, не спите? Вийдіть, послухайте, як німці летять. Тетяна схопилась, вибігла надвір.

Небо було високе і чорне, все у зірках. Васильович, простоволосий, у білій сорочці, стояв посеред двору, задираючи вгору обличчя, до нього налякано тулилася Данилівна. Вона часто хрестилася, як хрестяться баби перед грозою або ще перед якимось стихійним лихом, од якого нема порятунку. А Васильович стояв мовчки й напружено, наче хотів прозирити тьму, що нависала над головою.

Тетяна теж завмерла, прислухалась.

Спершу не почула нічого. Та згодом, коли повернулася обличчям до заходу, вловила неясний вібруючий звук. Він то виникав, то згасав, мов он там, на заході, хтось поснував павутиння і в павутинні отому дзижчала зав'язла муха. Ось вона врешті видерлася.

— У-у-у! — заспівали її звільнені крила.

Звук усе наближався, все наростав, виповнюючи небо, аж поки над головою залунав натужний, переривчастий гул. Щось жорстоке, хижо націлене було в тому гулі, щось зле і нещадне. І тоді не тільки гул, а й небо ставало ворожим, немов якась люта сила взяла та й підмінила його на чуже й страхітливе.

Молодість брала своє: вже за тиждень Андрій весело ходив по палаті. Рани потроху затягувались, перев'язки щораз були легшими. Навіть двічі побував у кіно.

Оживши, Андрій знову пригадав чорняву дівчину, яка стрічала його на пероні і все не приходила, хоч і пообіцяла на прощання,— напевно, знайшла когось сміливішого. Він, може, і не згадував би її, аби не сусід, отой поранений у долоню, який назвав себе Льонькою і прізвище якого було

Вєтлугін. Непосидющий, веселий] він з першого ж дня став малицятися до молоденької сестрички, а коли дістав одкоша, завів собі дівчину з міста. Дівчина майже щодня провідувала його, Льонька уже мав її фото й похвалявся.перед товаришами, що хай тільки видужає — обрв'язково, хоч на кілька днів, утече до неї:

— Далі фронту не пошлють.

Він же й став липнути до Андрія:

— А ти чого гав ловиш?

— Не встиг познайомитись,— відповів зніяковіло Андрій і :іпову пригадав чорняву дівчину.

— Так чого ж ти, чудак-чоловік, ждеш у моря погоди? Пішли на СП!

Так Андрійко дізнався про "спостережний пункт".

І Іункт цей містився на другому поверсі, на великому балконі, що нависав над тротуаром. На ньому завжди товпилося повно поранених. Одні роздивлялися перехожих, інші, перехилившись через перила, щось гукали донизу, треті для чогось тримали в руках трикутні конверти.

— Бачиш, скільки дівчат мимо проходить,— показав донизу Вєтлугін.— Вибирай: котра сподобається, з тією й знайомся.

Внизу й справді часом проходили дівчата. Але як же з ними знайомитись? Не кричати ж на всю вулицю.

— Пішли писати листа,— розвіяв Андрійкові сумніви Льонька.— Без листа, брате, справа не вигорить. Почнемо так: "Чарівна незнайомко..."

— Чому чарівна?

— А ти що: відьмою її хочеш одразу назвати? Слухай мене і пиши, що кажу.

Діставши олівець і папір, Вєтлугін став писати лист, бо Андрій правою не міг, а лівою не навчився.

"Чарівна незнайомко! — спритно виводив Вєтлугін.— Ось уже тиждень я про вас тільки й думаю..."

Склавши лист у трикутник, Вєтлугін великими літерами надписав: "Вам особисто",— і поволік знову Андрія на балкон.

— Бачиш оту поштову скриньку навпроти? Як вибереш дівчину, кидай лист і проси, щоб однесла до скриньки.

— А як візьме і вкине?

— Не вкине. Ти що: жіночої цікавості не знаєш? Обов'язково прочитає адресу! Це вже, браток, діло провірене.

Вони довго висіли на перилах: Андрій усе не наважувався гукнути незнайому дівчину. Врешті Вєтлугін, якому набридло підбадьорювати товариша, одібрав у нього лист.

— Оця подобається? — І не встиг Андрій головою кивнути, як він покликав: — Дівчино, дівчино! Вкиньте, будь ласка, в скриньку ось цього листа!

Лист упав їй до ніг. Дівчина нахилилася, підняла, понесла його через вулицю (в Андрійка серце так і тьохнуло), та одразу й зупинилась.

— Клює! — штовхав Андрія у бік товариш.

Так і не дійшовши до скриньки, вона обернулася, пильно подивилася на балкон: хотіла, певно, роздивитися того, хто їй кинув лист.

— Махни рукою! — сичав Льонька.

Андрій несміливо махнув. Дівчина усміхнулася, потім, не витримавши, розсміялась, кивнула головою й пішла. Ще раз оглянулась на балкон, коли завертала за ріг.

— Став могорич,— плескав по здоровому плечу Леонід.— Не дівчина — казка! Хочеш мінятися? Я тобі свою і цей ось командирський ремінь у додачу.

Андрій лише всміхався.