Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

На більше і сподіватися не сміла. Чи достойна того більшого, коли он яка невдячна була зі своєю гожою і наиласкавішою з усіх ласкавих матір'ю? Годинонько ясна та годинонько щасна! Яка ж то вона є нині, через двадцять щедрих на безліття літ?!

Бігла та й бігла повз мечників, розминалась та й розминалася з мечниками, а обозу не було та й не було. Уже й поселян, що вийшли аж ген куди зустрічати ратників, поминула, уже й путі для неї не стало, геть усю, по самі луки запрудили комонні. Та чи то прикрість для таких, як княгиня Зорина? Йтиме луками, а все ж ітиме. Хай не бігтиме вже, однак ітиме та й ітиме, аж поки не дійде свого.

— Де обоз, вої? Чи далеко до обозу?

— За сею сотнею вже й буде, достойна, — пізнав хтось її та й поспішив із радою. — Стань і жди, зараз надійде.

— До матері поспішаєш, княгине? — не забарився поцікавитись а чи захотів виправдати Зоринип поспіх інший.

— Ано.

— Уже недалеко. Стань, справді, та й жди.

— Спаси біг за раду, — сказала, а зупинятись не зупинялася. Чи до того, коли сама вже бачила: он він, княжий обоз, там її мати.

Питала возниць і доглядалася, доглядалась і знову поспішала та виказувала тривогу свою всім, у кого допитувалась, аж поки не почула нараз: "Доню!"

Стріпнулась та й знялася, гейби налякана пташка, справді не бігла — летіла назустріч маминому поклику.

Возниця перший збагнув, якою буде зустріч старої з княгинею, і з'їхав на обочину. Не встиг ще й зупинитися, як Зорина була вже поруч. Геть забула чи й не хотіла пам'ятати, що їй не личить давати волю серцю, а надто сльозам, обіймалася в своєю матір'ю й плакала, цілувала вид її, руки і знову плакала та дякувала крізь плачі за те, що зважилась і приїхала до своєї Зорини, що не має гніву на Зорину.

Людомила була спокійніша, схоже, що не так розчулилась, зустрівшись, як подивувалася, чого це доня так дуже плаче, чи їй не зле тут за слюбним мужем? Таки правда, подивувалася й стривожилась, бо тут-таки й виголосила свою тривогу.

— Не зле, мамцю, ні. Так забанувала, не видячи вас, така щаслива, що виджу.

Не сідали вже у критий і доволі затишний повоз, ішли осібно від усіх і розпитували одна одну, спинялися, подивовані чи потішені добрими вістями, і знову йшли, та гомоніли, та хилились одна до одної, далебі, й не помічаючи, що діється довкола них, яка радість буяє поруч, надто біля Дитинця, де вої обіймаються уже з кревними та тішаться зустріччю. Тоді аж стямились, як наблизилися до людського виру та вгледіли: князь стоїть на горішньому ганку свого терема й просить у всіх тиші.

— Людове! — почувся його зичний голос. — 3 миром вас, з жаданим супокоєм! Даю три доби на радощі родинні і кличу всіх прийти по тому на тризну по потятих, на княжий пир по січі звитяжній.

Натовп відгукується на той клич зичною згодою, славить князя-звитяжця й вирує вже, поспішаючи кожен у свій слід.

Поспішала й княгиня з матір'ю до свого терема у втікицькім стольнім городі.

IV

Тризна започаткувалася принесенням жертви Перунові. Неподалік від Дитинця, у темнім гаї над Втікичем палало при розлогім дубі багаття, чувся дух щедро пролитої крові, німотно стояв, прикутий помислами до божої оселі в дубі, втікицький люд. А князь простягав руки й зично промовляв, звертаючись до дуплиська бога-громовика:

— Великий боже, громовержцю Перуне! Прийми дари наші, а з ними й доземне схиляння перед ликом і іменем твоїм за даровану звитягу над супостатом, за силу, що послав нам до рук на бородищах і за ясність розуму та міцність серця, якими винагородив кожного в сутужний для родів наших час.

— Прийми, боже! — вторив князю люд.

— Будь і надалі милостивий до нас, Перуне. Множ нашу силу, підтримуй звитяжний дух і остри меча, та паче всього одведи від нас наміри супостатські.

— Одведи, боже, злі наміри!

— Стань на сторожі землі нашої і люду нашого! Оборонв від зла і напасті!

— Від зла і напасті борони, Перуне!

— Уповаємо на те і воздаємо дань, уповаючи! Князь бере до рук срібну таріль із жертовною кров'ю й вихлишу кров у вогояв. Полум'я сколихнулося, зашипіло, здавалось, пригасло на мить. Та по тій миті возбуяло враз, і з такою силою, що люд відхлинув з несподіванки й сколихнув околії злитим воєдино голосом світлої втіхи.

— Перун прийняв нашу жертву. Радійте, люди! Веселіться, люди! Перун прийняв нашу жертву! Він з нами, він за пасі!

Галас людський, радість людська заглушили голос князя, та неспроможні були заглушити злагоджений спів тих, що воздавали хвалу богу-громовику піснею. Вона возносилась над усіма й оповіщала своїм вознесениям усіх: жертвоприношення увінчується світлою сподіванкою, а та сподіванка живить віру: люд не самотній в ділах і помислах своїх, у нього е високий і надійний заступник.

Розходилися поволі і не всі одразу, зате по всіх видно було: ідуть від капища потішені, а ще певні: тепер і потятим можна воздавати дань. Воістину правду сказав князь: бог з нами, бог за нас.

Тризна мала відбутися не десь там — одразу при гаї, на зеленій поляні між Дитинцем і гаєм. Молодці ще вчора подбали, аби досталь було хмизу для багать, аби височів перед вистеленими по всьому безліссю полотнищами стіл для князя і тих, хто стоїть близько біля князя, а сьогодні купно з вогнищапами дбали та й дбали про яства та питва на столах. Тож коли люд надійшов від капища, усе було напоготові. Горіли жертовні багаття, ждало кожного щедре застілля: хліб і сіль, печеня з яловичини і печеня з вепрятини, засмажена дичина й варені яйця, меди та сита у жбанах і корчагах. А ще парувала перед кожним столом-полотнищем опаниця зі свіжою стравою, яку не встигли приготувати, одначе бігали-метушилися, готуючи, а ще йшли на тризну зі своїми яствами та питвом жони полеглих на боролищах — у них своя повинність перед кревними і своя данина кревним.

Сідали де хто бачив, одначе без зайвої метушні і галасу. Тож і всілися швидко.

Князь Богданко діждався того й підвівся за столом.

— Содруги і сородичі мої, мужі і жони. Ми повернулися з обводів землі Троянової, окрилені звитягою. Та чи були б такими і чи мали б її, переяту в супостата змогу, коли б не ті, що йшли пліч-о-пліч з нами та пе є зараз серед нас, впали на боролищах, яко мученики боролищ? Воздамо їм шану і прославимо імена їхні на віки вічні!

Князь бере куманця й наливає в свою братницю хмільного, затим підходить до вогнища й вихлюпує напій у вогонь.

Те саме роблять і поселяни, передусім ті з них, чиї мужі не повернулися з походу.

— Поділімося з ними і яствами вашими, — зично промовляє до всіх, гейби в сурму сурмить, князь, — най мають що з'їсти на путі до вираю.

Бере хліб, печеню, віддає, як і перше, вогню. Пождав, доки упораються з даниною потятим всі інші, й знову подав голос.

— А тепер виповнім медом братниці та випиймо за здоров'я живих. Хміль посланий богами для веселощів, тож будьмо, як і належить бути, веселі. За ваше здоров'я, сородичі мої!

Князь високо підніс виповнену медом братницю, і люд не забарився воздати належне князеві і випити за своє здоров'я.

Якийсь час чувся лиш гомін на поляні. Хтось смакував яствами та хвалив князя за щедре застілля, хтось пригадував під хмелем, як заслонив його собою сусіда Стемид, коли вторгнулись у комонні лави кутригурів, стинав та й стинав супостатів, що зарились на нашу землю і на наші статки, доки й сам не впав, потятий, а комусь не терпілось похвалитися, як сам він міг би бути потятий, коли б не явив спритності, та як заслоняв собою слабших.

— Випиймо, братіє, — угомоняв його котрийсь із сусідів. — Князь правду сказав: лише питіє й пособляє скинути з себе брем'я втрат, як і брем'я січі,

— Ани. Чи на долю гих, що Сули на бирилиїдах і uoвернулися живими з боролищ, менше випало. Пой, заздрити нема чому. Видите, як знівечив мені обрин руку? Як я ходитиму тепер за товаром, як оброблятиму ниву?

Йому підтакують, а тим часом ідуть між люд і вклоняються захмелілому люду жони та діти потятих.

— Випийте, сусіди, і з наших корчаг, — в них меди вітця нашого. Випийте, та пом'яніть його добрим словом, та не забувайте, що був такий.

Ті, що сидять за столом, мовчки підставляють братниці, і жона та діти не баряться виповнити їх медом.

— Доброго вітця мали, діти, — каже котрийсь, — а ви, сусідко, мужа. Най буде вічною і світлою пам'ять по ньому.

В іншому місці чути те саме, хіба додавали ще обіцянок та напучень.

— Ваш вітець заслонив нас від меча і стріли лютого обрина. Ми в довічнім боргу перед ним, а відтак і перед вами. Довіку пам'ятатимемо те. І ви пам'ятайте та ростіть достойними вітця свого. Община подбає, аби не відали, що таке безліття. Ано, одним родом живемо.

І пригощались, і пригощали, доки не захмеліли всі, а захмелівши, прогнали на бескеття сум, гризоти свої та й заспівали усім застіллям. Лише поодинокі, співаючи чи дослухаючись, як співають інші, схиляли раптом на руки голову й заходилися ревним плачем. На них не зважали, а коли й зважали, то в дивний, як для людей, спосіб: гупали в спину десницею й спонукали до співу та потішались, спонукаючи, гейби казали тим: вдарте лихом об землю; п'єте-гуляєте з усіма, то будьте такі, як усі.

Ошуюю, ближче до ріки, озвалися, кличучи до себе, сопелі, за сопелями — бубон, пипели, перегудниці, і молода пагінь Дитинця, прилеглих до нього весей умудрилася залишити стариню в застіллі й податися на той клич. Йшли окремо дівки, окремо молодці або навпаки: дівки котроїсь із весей старалися триматися молодців своєї весі і через те правились купно з молодцями, їх збиралось та й збиралося, бо кликали не лише музики, кликали й обіцяні ігрища.

На узліссі, де був уже й князь, мужі з княжої дружини, стояли в комоннім строю отроки, зокрема ті з них, що набули під наглядом дядьків ратних навиків і мають переходити тепер у молодшу княжу дружину. Свято переятої змоги — одна з ліпших нагод показати князю, його мужам та й люду втікицькому, хто на що здатний. Тому така цікавість до ігрищ, через те стільки перестороги серед тих що являтимуть себе на ігрищах.

Першими вийдуть і покажуть вправність лучники. Розпорядники ігрищ вимітили їм місце, звідки мають стріляти, виміряли й відстань та поставили там, на крайніх обводах стрельбища, набиті клоччям людські подобизни. Тоді вже, як показали та впевнилися,; що показали правдиво хто в яку подобизну цілиться, дали кожному з десятьох по п'ять стріл та й оголосили всьому, присутньому на ігрищах люду: дві з п'яти стріл лучник мав пустити в груди подобизни, дві — у живіт і одну — в лик.