Великі надії (дилогія) - Гжицький Володимир

Всередині Росії йде боротьба партій. Там, здається, захопить повну владу в свої руки партія більшовиків на чолі з Леніним, але, я думаю, їй буде не до нас, вона буде зайнята громадянською війною в себе вдома. Зараз, розумієте, солдати російські всі до одного покидають фронт, розправляються зі своїми офіцерами і генералами.

— А в австрійській армії які справи? — перебив оповідача Микола. Цю тему вже давно не порушувано, і він радий був, що про неї заговорили.

— У нас ще такого стопроцентного розкладу армії нема, але й нема такої дисципліни, яка була на початку війни,— сказав Мороз, не забувши своєї звички вживати майже в кожній фразі слово "розумієте".— Багато, розумієте, помогло братання, яке почалось після революції в Росії. Ми ходили в окопи до росіян, росіяни, розумієте, до нас в бліндажі заходили, в гості, клялися, що не будуть стріляти в нас, а ми клялися, що в них не будемо стріляти. Там же такі люди, як і в нас, і говорять по-нашому.

— Ми їх бачили і знаємо,— сказав Микола.

— Правда, ви бачили їх більше і ближче, ніж ми,— погодився Мороз.

— Ми їх бачили у себе вдома, тут, у цій кімнаті. Микола розповів про перебування у них солдатів-лі-

сорубів, про революціонера, який заходив недавно перед приходом австрійців, говорив їм про революцію в Росії і кликав його, Миколу, з собою.

— І ти не пішов?

— Коли б сам, мабуть, пішов би, — сказав Микола.

— І вбили б там зразу, як шпика,— промовила раптом мати, що досі мовчки прислухалась до розмови.

— Чого зразу й вбили б?

— А ти думаєш, що революцію роблять у рукавичках? — спитав батько.— Ти забув французьку революцію? Я не знаю російської, але уявляю, що вона мусить бути в десять раз кривавішою, ніж французька.

— Й що б ти там, у Росії, робив? — перебила мати.— Чужа людина, з чужої держави.

— Я жартував, матусю!

— Знаю твої жарти. Коли б не втримали,— пішов би і потім, певне, прокляв би своє життя.

— А може, благословляв