Його останній уклін - Артур Конан Дойль
- Я мушу оглянути це тіло.
- Ніколи! Я не дозволю!
- То я вас і не питатиму.- Холмс рвучко відштовхнув Пітерса вбік і вийшов до передпокою. Просто перед нами були прочинені двері. Ми увійшли туди. То була їдальня. На столі, в світлі газових ріжків, стояла труна. Холмс підкрутив пальник і підняв віко. Глибоко на дні труни лежала маленька висохла постать. Яскраве світло впало на старече, змарніле обличчя. Ні хвороба, ні голод, ні найжорстокіші тортури не могли перетворити красуню леді Френсіс на цю немічну людську руїну. Холмсове обличчя відбило радісний подив.
- Дякувати Богові! - вигукнув він.- Це не вона!
- Так, цього разу ви прикро помилилися, містере Шерлоку Холмсе,- підхопив Пітерс, що увійшов слідом за нами.
- Хто ця мертва жінка?
- Якщо це так вас цікавить, я розповім. Це стара нянька моєї дружини, на ім’я Роза Спендер; ми взяли її з Брикстонського притулку. Привезли її сюди, запросили доктора Горсома - він мешкає на Фірбенк-Віллас, 13,- не забудьте записати адресу, містере Холмсе! - й доглядали її, як порядні християни. Третього дня вона померла від старечого маразму, як сказано в свідоцтві,- але це лише думка лікаря, бо ви, звичайно ж, краще на цьому знаєтеся! Ми замовили її похорон у компанії Стімсона на Кенінґтон-Роуд,- похорон відбудеться завтра, о восьмій годині ранку. Чи можна тут до чогось причепитися, містере Холмсе? Доброго ви дурня вдали, еге ж! Я чимало дав би дещицю за фотографію вашого обличчя в момент, коли ви кинулися до труни й замість леді Френсіс Карфакс побачили в ній бідолашну дев’яносторічну бабусю!
Холмс, як і завжди, незворушно слухав кпини свого супротивника, лише кулаки його люто стиснулись.
- Я продовжую обшук,- сказав він.
- Подивимося! - скрикнув Пітерс, почувши жіночий голос і важкий тупіт на сходах.- Сюди, джентльмени! Ці люди силоміць вдерлися до мого дому, і я не можу випровадити їх. Допоможіть мені, будь ласка.
Сержант із констеблем зупинилися на порозі. Холмс дістав свою візитну картку.
- Ось моє ім’я та адреса. А це мій друг, доктор Ватсон.
- Та що ви, сер, ми ж чудово вас знаємо,- мовив сержант,- але без ордера вам тут залишатись не можна.
- Звичайно. Я розумію це.
- Заарештуйте його! - вигукнув Пітерс.
- Ми знаємо, де шукати цього джентльмена, якщо він знадобиться нам,- гордовито сказав сержант.- Але вам усе-таки доведеться звідси піти, містере Холмсе.
- Так, Ватсоне, нам доведеться піти.
За хвилину ми знов опинились на вулиці. Холмс, як і завжди, був спокійний, а я весь палав від образи й гніву. Сержант пішов з нами.
- Пробачте, містере Холмсе, але закон є закон.
- Так, так, сержанте, ви й не могли вчинити інакше.
- Я розумію, що ви недаремно прийшли туди. Якщо я можу стати вам у пригоді...
- Пропала жінка, сержанте, й ми гадаємо, що її переховують у цьому будинку. Щохвилини може надійти ордер.
- То я їх так просто не випущу, містере Холмсе. Як щось трапиться, одразу дам вам знати.
Була лише дев’ята година, й ми з Холмсом, не марнуючи ні хвилини, вирушили в дорогу. Спершу ми поїхали до Брікстонського притулку, де дізналися, що справді кілька днів тому туди прийшло якесь добросердне подружжя, що побажало взяти до себе немічну стару жінку, яка колись була в них служницею. Діставши дозвіл, вони відвезли її додому. Ніхто не здивувався з того, що вона врешті померла.
Наступний наш візит був до лікаря. Він розповів, що напередодні його покликали до немічної старої жінки; на його очах вона померла, й він одразу склав і підписав свідоцтво. «Можу вас запевнити, що смерть цієї жінки була цілком природна, тож будь-які підозри не мають підстав»,- сказав він. Нічого незвичайного в домі він не помітив, хіба те, що такі заможні люди живуть без прислуги. Це було все, про що ми довідались від лікаря.
Нарешті ми подалися до Скотленд-Ярду. Виявилось, що під час оформлення ордера виникли деякі труднощі. Справа затримувалася. Підпис судді можна було одержати не раніше, ніж завтра вранці. «Якщо містер Холмс прийде завтра о дев’ятій, він зможе поїхати з інспектором Лестрейдом і бути присутнім під час арешту». Так скінчився цей день, якщо не брати до уваги нічного візиту нашого приятеля-сержанта, який розповів нам, що в темних вікнах будинку на площі Полтні кілька разів блимало світло, але ніхто туди не входив і звідти не виходив. Нам залишалось хіба що набратись терпіння й чекати до ранку.
Шерлок Холмс був надто засмучений, щоб розмовляти, й надто схвильований, щоб спати. Я залишив його у вітальні, коли він смалив сигарету за сигаретою, сидячи в кріслі, насупивши густі чорні брови й нервово тарабанячи пальцями по бильцях,- мій друг, як тільки міг, шукав ключ до таємниці. Кілька разів уночі я чув, як він ходить кімнатою. Нарешті, вранці, коли я вже прокинувся, Холмс вбіг до мене. Він був у халаті, але його бліде обличчя з запалими щоками промовисто свідчило, що ця ніч була для нього безсонною.
- На котру годину призначено похорон? На восьму, так?! - нервово заговорив він.- Зараз уже двадцять хвилин на восьму. О Боже! Ватсоне, де той розум, який Господь дав мені? Мерщій, друже, мерщій! Ідеться про життя або смерть - і сотня проти одного на користь смерті! Якщо ми спізнимось, я ніколи собі цього не подарую!
Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже мчали в кебі по Бейкер-стріт. Але коли ми проїхали Біг-Бен, було вже тридцять п’ять хвилин на восьму, а на розі Брикстон-Роуд вибила восьма. Проте ми були не єдині з тих, хто запізнився. Десять хвилин на дев’яту наш візник зупинив змиленого коня біля будинку, з дверей якого троє чоловіків виносили труну. Холмс кинувся вперед і перетнув їм шлях.
- Назад! - вигукнув він, упершись рукою в груди одного з носіїв.- Негайно несіть це назад!
- Якого дідька вам тут треба? Де ваш ордер? Покажіть негайно! - розлючено заревів Пітерс, чиє розчервоніле обличчя виднілося з-за труни.
- Ордер уже підписано. Поки його не принесуть, труна стоятиме тут!
Владний Холмсів голос справив на носіїв належне враження. Пітерс
