Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Лише розглядалася довкруж та являла вдоволення своє, розглядаючись. Обшир, дорідність уходженого оощиною поля тішили її чи та одміїїа, що різнила уходжене поле від неуходженого, того, що лежало ближче до лісу свідком минувшини й нагадувало про минувшину? І те і друге, мабуть. Он яке буйпотрав'я було на місці поля донедавна, як щедро засівалися доли квітом замість збіжжя, червленим, жовтим, білим, синім, знову червленим і знову білим та синім. Чи немає чому тішитись княгині що не стоїть осторонь від общинних турбот мужа свого^ що лишилася замість нього привідцею всієї Втікичі і дає лад як общинним, так і ратним ділам на Втікичі?

Муті гнали та й гнали услід за Зориною комоней, аж поки знову не опинилися в лісі, а там — і над рікою.

— Переправимося на супротивний берег, — повеліла княгиня, — Звідтам підступимо до Закутської вежі.

— Що ти, достойна! — силився угомонити її сотник, — То улипький берег, там нас можуть визнати за супостатів і повестися яко з супостатами. Та й свої подивляться на нашу з'яву чи не так само.

— Нічо. Зате удостовіримося, як пильнують на вежах знаючи, що йде брань, що супостат завжди може об'явити-1 ся на обводах нашої землі, і об'явитися неждано.

Княгині та ще привідці раті в князівстві не випадає перечити. Тож і не сперечались комонні. Мовчки погодилися а нею, мовчки й подалися через Втікич. Ріка не така вже и широка, одначе неспокійна, бистро й потужно несе свої води в ту, що звали на пониззі Синюхою. А бистрина зносила комоней, зносила й комонників, набігала невблаганно й не давала дрібними, на лихо частими хвилями перевести подих. Гаразд, що тривало це не так уже й довго. Та й супротивний берег у тому місці, де переправлялися, не був^ такий крутий, як вище по бистрині. Доправились до нього й одразу ж вибралися на твердь, а вже на тверді познімали з себе чадиги, викрутили, як тільки могли викрутити, не знімаючи, вдяганку.

Княгиня хоча й одійшла далі від мужів, зробила не більше, ніж мужі.

— Доста, — повеліла. — В путі, під стрілами Хорса сохнутимемо. Літо-бо є, пе зима.

До найближчої, Закутської вежі не така вже й далечінь. Одначе їхати треба було пеходжоним лісом. Доки пробилися крізь нього та зблизилися з путтю, що вела на вежу з боку уличів, і самі змучились, і комоней змучили до краю. Одне, петляли заростями, гоіїби лис по шкоді, а друге, мусили прокладати собі в них путь мечами. А те пе лише поту, і крові нерідко коштувало. Той був необережний і подряпав, пробираючись між химерно сплетеним гіллям, вид свій, той руки, а вже що строям дісталося!.. Справді, на татой-волоцюг стали схожі. Зате княгиня он яка потішена була. Як же, ціла ватага комонних людей зблизилася з вежею, чули-сьте, надійшла до неї з боку чужої землі, а на вежі і вухом не повели. Ті спали після нічних чат — і спали, ясна річ, сном праведників, — ті варили страву і менш за все думали про появу княгині та ще з землі уличів.

— Ми не далі як позавчора були в них, — виправдовував себе і чатових своїх десяцький. — Казали, утигурів потято на полуденних обводах землі їхньої, обрів також погромлено й відкинуто пріч. Коли і йде зараз січа, то десь при Дунаї, а се, достойна княгиня й без мене знає, оп як далеко.

— І ви поспішили повірити й увірувати в те, що сказали поселяни-уличі. А що казала я, ваша княгиня, коли посилала на сю вежу? Про те забули? Те пустили на вітер?

Десяцький мовчав і тим ще більшої додавав княгині злості.

— Завтра прийде на ваше місце інша сторожа, — пообіцяла і тим, здається, вдовольнила себе. — Ви ж станете перед княжим судом і будете судимі за недостойні воїв і оборонців землі своєї вчинки.

Пригрозила і рушила з вежі, сувора й невблаганна, рішуча в намірах своїх, а в тотій рішучості зовсім байдужа до того, що двічі купалася в Тікичі сама, купала воїв, котрі супроводжують її. Так ніби се он яка приємність, ніби не можна було залишитись на якийсь час біля ве?кі й обсушитися.

"Крута норовом, — стає на думці сотенний. — Бігме, набагато крутіша, аніж сам князь. Така справді судитиме, коли що, ні па мить по завагається".

Траплялись па путі скотарі, по розминалася так собі, не цікавлячись, чиї вони, як ся мають, траплялися весі, теж завертала й допитувалася, чи лаштують усе, що слід лаштувати перед жатвою, чи пожнуть і звезуть збіжжя до овинів, коли мужі не прибудуть із боролищ вчасно?

— Будьте старанні, — радила, — та не будьте жалісливі. Отроків ставте до діла — і на жатву, і на веректу. Най знають: у відсутність мужів ее найдосгойшша їхня повинність, та, що дорівнює ратній повинності.

Одні обіцяли та й розкланювались, інші жалілися: як пожнуть та звезуть із поля збіжжя, коли рук обмаль, а комоней ще менше.

— Кажіть про се релейному старості, най подбав, аби упоралися і з тим, і з другим, а бачитиме, що не впораєтесь, до сусідів мусить удатися, не допоможуть — до мене. Хліб — наші найбільші статки, твердиня здоров'я і життя. Зародив він сього літа щедро, не упустіть божих щедрот, вберіть і зсипте до житниць, наступного літа може й не зародити.

Певно, усю землю мала намір об'їхати, про все довідатися і всіх напутити — не поминала жодної верві, а в верві — жодної общини. Тоді аж угомонилася, як досягли крайніх на захід сонця, а серед тих крайніх — і сторожової вежі, що стояла на путі, по якій відселенці прийшли сюди з Тивері.

Її зустріли тутки як належить і, що найбільше здивувало сотенного та його сотню, — якось незрозуміле потішено.

— Як добре, достойна княгине, — освідчилася сторожа, — що ти нагодилася: є втішні вісті з боролищ.

— Отак? Які ж саме?

— Обрів і їхніх соузників кутригурів погромлено на Тиверській землі. Укладено ряд, за яким обри обіцяють піти чи й пішли вже за Дунай, а в Придунав'ї правдиво в незайманщині лишаються самі кутригури.

— Хвала богам!

— Ано, слава й хвала!

— Хто ж приніс сі втішні вісті?

— Гінець із Тивері, від князя Богданка.

— Явіть мені його.

Княгиня Зорина пе була вже як перед сим, сувора й невблаганна. В одну якусь мить скинула з себе прибрану на обводах суворість, стала не привідцею — просто собі жоною, а ще рівнею усім і содругом для всіх. Угледіла гінця та пересвідчилась, що він таки гінець, й зраділа не знати як, питала та допитувалася, як допитується в такій оказії кожна жона: де князь, що з князем і його раттю, як довго ще буде там, па місці недавніх боролищ, а допитавшись та удостовірившись: раті слов'янські переяли в супостата славу і переяли змогу, настав жадапий мир, а з миром повернеться під кожну втікицьку крівлю благодать, — перевела дух і прикрила в солодкій замрії вічі.

— Принесімо жертву добрим богам. Тут-таки, на сім щасливім місці, сієї втішної для всіх миті.

Знову була владна й урочиста, яко всяка жриця, і вдячна богам за здобуту над супостатом звитягу. Славила Перуна, Хорса, Дажбога і обіцялась, знову славила і знову обіцялась: люд землі Троянової не забуде їхнього заступництва, воздасть належне сьому заступництву і воздасть достойно. Повернеться з боролищ рать — по всій землі задимлять капища, уся земля явить сонцеликим свою щедроту і свою вдячність.

Вертаючись до Дитинця, Зорина втішала себе певністю: нарешті позбудеться брем'я княжих повинностей, даватиме лад вогнищу та дітям. А не сталося того — повинностей і зовсім побільшало. Князь не об'являвсь та й не об'являвсь, а князівство перейнялося добрими вістями та й захмеліло не тим, що сподівалася, хмелем. Гадала, жони не покладатимуть рук, дбатимуть, аби мужі, повернувшись, вдоволені були ними і тим, що уготували для дітей, общини, а тоті жони взяли та й обезуміли на радощах; не про жатву піклуються, про веселе застілля з мужами-звитяжцями. Те й роблять, що шлють у Дитинець слів та питаються в княгині: "Де ж рать? Чому є замирення, а мужів немає?.."

Як будеш спокійною та доброю з такими? Мусить напускати на себе он яку суворість, а ще бувати в верв'ях та доглядатися до ладу, яким воліє потішити князя, давати устави тим, котрі самі собі не годні дати їх.

Повертаючись одного дня з таких одвідин та мізкуючи в путі, їхати вже до княжого Дитинця чи завернути ще в одну вервь, нагледіла нараз: з узвишшя в діл звільна рухався вервечкою ратний люд — попереду комонники, зй комонниками обози, знову комонники і знову обози.

"Таки йдуть... — скинулася серцем. — Таки полишили Тивер і йдуть!"

Приострожила огира й погнала напереріз воям. Знала: це не втікичі. Були б втікичі, давно звернули б до стольного Дитинця. Л все ж не могла не поспішити і не поцікавитися: хто? звідки?

Так і запитала, коли над'їхала та осадила перед обозом нажаханого своїм неспокоєм огира:

— Хто будете, люди?

— Поляки, сестро гожа, та роси.

— З боролищ правитесь?

— А так.

— Що ж несете звідтам?

— Переяту змогу, супокій.

— Слава богам! І вам слава, мученики боролищ!

— Мученики залишились на боролищах, достойна. Ми — ті, що взяли гору над супостатом і знаменують собою славу боролищ.

— Кожному своє, ано. Чи рать втікицька, князь Втікичі теж правляться слідом за вами?

— Ба ні, втікичі на праотній землі, при князі Тивері залишились. Пізніше будуть.

Казали те, що й Богданків гінець, а он як тішили своїм казанням серце: таки правда, що сталось замирення, що її муж і князь, живий, не на цій, то па наступній, не на наступній, то аж на тамтій седмиці, а буде вдома.

Така усолоджена була цими добрими вістями чи передумала, впевнившись, — не поїхала того дня ані на недалеку звідси вервь, ані ще кудись, спрямувала огира до княжого оседку і своїх кревних у тім оседку. Діти її, не полишені, ясна річ, самі на себе. Старші — Славомир, Радогост — отроки вже, віддані в молодшу княжу дружину набувати ратних навиків, молодших лишає, коли їде з Дитинця, на руки наставниці. А все ж наставниця е наставниця, а мати в мати. Мусила б бути і вдень і вночі з дітьми, дивитись за кожним та чути, що кожному треба, що в кожного болить. Гаразди тоді навідують вогнище, коли е в ньому дбайлива вогнищанка. Ано, не вогнищани і не челядина тим паче — таки вогнищанка, продовжувачка роду й ревнива охоронниця родових поконів. А що буде в її оседку і що — з оседком, коли й далі отак складатиметься: муж — у походах та на боролищах, вона — повелителька Втікичі замість мужа? Чи тоті покони будуть знані й дотримані, ба злеліяні й вознесеш превище всього? Має утішитися іншим — що пильнує, аби був лад та супокій в усій землі? І про те комусь слід дбати, ано.