Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Часто бралися співати пісень, і тоді вся казарма стихала, слухаючи тужні й низькі чоловічі голоси. Андріїв земляк, на п'ять років старший од нього, рядовий Гнат Шевченко, зворушено водив бровами й кивав головою:

— Гарно співають!

Андрій подружився з Вано відтоді, як узявся вивчати грузинську мову. З мовою нічого не вийшло — бракувало на це часу, але невдала ця спроба зблизила Вано й Андрія. Згодом він став помічати, що й інші грузини прихильно поглядають на нього. Й одного разу, коли з Андрієм сталося нещастя: украв хтось пілотку, дружно взялися йому помогти. І коли помкомвзводу наступної неділі поліз на турнік, поклавши перед цим новеньку пілотку на лаву, то її одразу ж не стало.

А Вано того ж вечора таємниче одкликав Андрійка, подав йому новеньку пілотку:

— Носи на здоров'я!

— Помкомвзводу ж упізнає! — завагався Андрійко.

— Та не впізнає! — аж розсердився Вано.— Ми що, дурні, помкомвзводову пілотку давати?

Вано, коли гарячкував, завжди збивався із правильної вимови на ламану, трохи кумедну.

Андрій догадувався, чого цього разу затримав його Вано Барташвілі: завтра тому сповняється дев'ятнадцять років. Протягом місяця одержував посилки з дому: у високих, не бачених досі Андрієм пляшках біле й червоне вино, сушені фрукти, домашнє печиво. Приклацуючи язиком, показував Світличному то одну пляшку, то другу:

— "Цінандалі"! "Мукузані"! "Сапераві"! "Хванчкара"!.. Цілував пучки пальців, демонструючи, які смачні оті вина.

Чорні очі його блищали, над червоними соковитими вустами задоволено ворушилися молоденькі вусики. Андрій розділив щире захоплення товариша: не те що знався на винах, він і краплини досі до рота не брав, але його заворожували романтичні ті назви, що дихали казковою Грузією.

Вано сказав, що зберуться завтра перед обідом, подалі од наметів, на галявині.

— А помкомвзводу дозволив? — спитав занепокоєно Андрій: помкомвзводу був для кожного з бійців найбільшим начальством.

— Сам обіцяв прийти,— заспокоїв Вано товариша. Вано, іще раз нагадавши: "Тож завтра перед обідом!" —

подався до своїх земляків. Андрій же знову згадав про махорку і повернув до намету.

— Товаришу боєць!

Різкий оклик ударив по нервах Андрія. Став, сторопілий, механічно виструнчився.

— Чому не віддаєте честь?

Молодший лейтенант, їх кілька чоловік прибуло в сусідню роту з училища.

— Ви що, Статуту не знаєте?

Андрій мовчить: з гіркого досвіду знає— що б не сказав, усе обернеться проти нього.

— Поверніться і привітайтесь як належиться!

— Єсть! — бадьоро говорить Андрійко. Одходить од командира на потрібну відстань, повертається, рубає стройовою. За три кроки од командира права рука злітає до скроні, ліва прироста до стегна.

— Доповісте вашому командирові, що я вам дав два позачергові наряди. Повторіть!

— Єсть доповісти! — повторює якомога бадьоріше Андрій.

— Можете йти!

Настрій зіпсовано. Андрій уже й не думає нести землякові тютюн: забивається в намет, сідає понуро на пеньок. Це ж доповісти помкомвзводові — обов'язково пошле на кухню. Коли ж пригадав, що завтра Вано іменинник, а ввечері кіно: Вано обіцяв познайомити з отією білявою дівчиною, яка разом з подружками приходила до них із села,— зовсім тяжко стало Андрієві.

Урешті вирішує нічого не доповідати помкомвзводові Скаже аж післязавтра вранці. Хоч і ризикуватиме одержати зайвий наряд, коли випливе правда, зате побуває на іменинах у товариша і познайомиться з дівчиною. І допише мамі лист.

Пролунав нарешті довгожданний сигнал відбою. Зметнувсь понад лісом, дзвінкоголосий, як птах, опустився до річки. Там, над сонною водою, й завмер. Порожні досі намети враз наповнились рухом, гомоном, на тонких брезентових стінах затанцювали тіні: бійці вкладалися спати. Одна по одній гасли свічки, намети мов провалювалися в темряву, в сон. Лише край військового табору горіло багаття — у червоних відблисках танцювали дерева: там була кухня. •

Коли пролунав сигнал, Андрій похапцем роздягнувся, одразу ж шаснув у постіль. Не встигли й'свічку погасити, як він уже спав. Спав міцно, без сновидінь, ме[ітвим сном молодої людини, до того ж натомленої, тому не чув, як у ледь поблідлому небі

0 четвертій ранку загули літаки.

їх летіло так багато, що все небо виповнилося гулом, гул той уже не вміщався у ньому, і стривожені днювальні, які дрімали біля одвічних тумбочок, повискакували з наметів, позадирали до неба обличчя. Вони ще не знали, чиї оті літаки,— не могли допустити навіть думки, що то летить ворог. Були певні — це наші, і, крім дитячого захоплення, не було більше нічого на їхніх молоденьких лицях.

Андрій же, незважаючи на той гул, продовжував непробудно спати. Не прокинувся він навіть, коли затряслась, задвигтіла земля. Схопився лишень тоді, як налякані днювальні в один голос закричали: "До зброї!"

Андрій спросоння подумав, що це — землетрус. Точнісінько такий, що його пережив цієї зими, коли їх серед ночі поскидало з ліжок на підлогу, а приміщення одразу ж наповнилося пилом,

1 вгорі, через усю стелю, побігла загрозлива тріщина. Тоді теж днювальні кричали дико: "До зброї!" Бійці вискакували босі, у самій білизні на мороз і довго не наважувалися повернутися до казарми. Тож Андрієві здалося, що він знову в казармі, і знову землетрус, і над його головою, через усю стелю, повзе-розповзається тріщина.

Скрізь поміж наметами маячіли постаті бійців. Усі з гвинтівками, протигазами, бо вже коли пролунала тривога — хапай спершу зброю, а тоді — решту. Андрій теж виволік важкий ручний кулемет — він був першим номером, а Вано, який спав із ним поруч і йшов у строю одразу за ним, вискочив з гвинтівкою і дисками до кулемета.

— Р-р-рівняйсь!..

Бійці вишикувалися: кожне відділення біля свого намету. Дивилися не на молодших командирів, які подавали голосні сердиті команди, а туди, на схід, де гуркотіло й гримотіло, двигтіло з такою могутньою силою, немов хтось заходився розвалювати землю. Там уже підіймалася, розтікалась по небосхилу кривава заграва. Заграву видно було навіть з лісу — так високо вона піднялась. У громовинні, ревищі, в стовпах полум'я й диму народжувався ранок.

Хтось сказав, що гуркіт і полум'я саме там, де аеродром. Хоч аеродром той вважався суворо засекреченим, проте кожен боєць знав про нього. Андрійко навіть бачив його, як полк проходив мимо — величезне поле, приземисті коробки ангарів та служб, нескінченні ряди літаків, укритих брезентом.

— Бомблять. Аеродром бомблять".— прокотилось рядами.

— Хто там бомбить! — заперечували інші.— Це просто маневри. Якби бомбили, то зенітки стріляли б...

Усі враз подивилися на командирів, чекаючи од них ясної відповіді. Та командири, хоч і бадьорилися, не знали, певно, й самі, що там діється. їм лишалося тільки походжати перед строєм та чекати команди згори.

Незабаром гуркіт ущух, небо знову наповнилося гулом. Уже зовсім розвиднілось — бійці виразно побачили хрести на літаках, що поверталися. Літаків було дуже багато, одні з них летіли вище, інші нижче, однак всі вони прямували на захід.

І тоді пролунало слово "війна". Хто його перший вимовив, годі було дошукуватися, але, раз народившись, воно вже не хотіло щезнути. Перескакувало од бійця до бійця, спершу більш цікаве, аніж жахне, бо молоденькі бійці, які його вимовляли, ще не могли його осмислити, не могли уявити, що воно значить насправді. Для більшості слово це було навіть звабним — воно несло надію на те, що врешті закінчиться наостогидле "сидіння на дотах" і розпочнеться інше, яскраве й небуденне життя, повне романтичних пригод. Ламаючи стрій, бійці заговорили всі враз, засперечалися, чиї то літаки: румунські чи німецькі, і яку з цих країн вони воюватимуть. Розгублені командири вже не знали, що й робити: їх теж приголомшив вигляд отих літаків із хрестами на фюзеляжах, на крилах.

Лише десь о дев'ятій ранку весь полк було вишикувано і оголошено, що фашистська Німеччина без попередження напала на Радянський Союз.

Після цього одразу ж надійшла команда згортати намети і виступати з лісу. .

Збуджені до краю, бійці швидко збиралися, перемовляючись. Найгарячіші голови твердили, що всі вони сьогодні ж вирушать до кордону; тверезіші заперечували — сьогодні, мовляв, не встигнуть.

Хтось запитав, як хлопці думають: скільки протримається ворог. Думки були різні: одні називали тиждень, інші — місяць, а того, що бовкнув "півроку" дружно висміяли, обізвавши панікером і боягузом.

— Та я ж так, не подумавши,}— виправдовувався неборака.

— Думати треба, що говориш! — строго сказав помкомвзводу— 3 таким настроєм знаєте куди докотитися можна?

Помкомвзводу мав дуже войовничий вид, і бійці з повагою дивилися на нього.

КОЛИ намети було упаковано, надійшло інше розпорядження: з лісу нікуди не йти, чекати нової команди на місці. Не було тільки уточнено, як чекати, і бійці довго стояли в шеренгах, аж поки десь перед обходом їм дозволили зіставити в піраміди гвинтівки.

Тоді ж Андрій згадав про лист. Дістав з кишені недописаний аркуш паперу, наспіх дописав, що розпочалася війна і вони вирушають на фронт. Детальніше напише трохи пізніше. Попросивши дозволу командира, побіг до ротного листоноші. Віддаючи йому складений акуратно трикутник, Андрій не знав, що лист цей так і не дійде додому: згорить десь під Житомиром разом з поштовим вагоном.

Вано ж тим часом журився, що пропали його іменини. Зараз, коли почалася війна, годі було й думати, щоб сісти почаркувати. Це б межувало зі зрадою.

— Нічого: от розтрощимо ворога, тоді разом усе й відсвяткуємо,— утішив його командир відділення.— Потерпи трохи.

Він, як і всі командири, тримався молодцем, а на них дивлячись, молодцювато трималися і бійці.

Чекали машин з боєприпасами, а вони чомусь затримувались. Прочекали день, прочекали другий, хвалькуватість потроху злиняла — немає ж нічого гіршого, ніж отаке непевне чекання. До того ж довелося дві ночі підряд спати на землі просто неба. Хоч ночі були й теплі, але в лісі стояло вологе повітря, і всі перед ранком мерзли.

Аж третього дня появилася колона з боєприпасами, її зустріли голосним радісним "ура!"

Кожному бійцеві було видано по дві гранати РГД, по два довгі запали, а також металеві, посічені нарізками чохли для більшого бою. Гранати треба було носити окремо, разом із чохлами на них, запали, замотані у м'яку ганчірку в нагрудній кишені.

Потім видавали набої.