Добрий диявол - Загребельний Павло

опиняється на морі, без жодного перекладу так само, як він перед цим зрозумів капітанове "трюім", серед галасу, гриміння шторму і сичливого шереху дротяних мас він проревів:

— Аврал!

І перший вхопився за той скрутень дроту, з яким борюкався перед цим, вхопився за дротяне коло, що мало стати для них рятівним.

"Ми працювали цілу ніч".

— Го-го! Не станете ж ви примушувати працювати тут ще й жінку!

— Працювати повинні всі.

— Але не Єлена. Вона не...

— Нічого не знаю! Годі базікати! Ви теж...

— Я помічник капітана. Тут наказую я.

— Потім будете наказувати.

— Це насильство!

— Напишете протест, а тепер — до роботи!

— Можете...

— І скажіть їй також... Усі загинемо, якщо не...

— Можете самі з нею...

— Чорти б його побрали, не час до дискусій...

— А мені якраз...

— У вас ще й досі не минуло сп'яніння.

— Попрошу не ображати!

— До роботи! І ви, і Єлена!

— Я б попросив не командувати...

— А я командуватиму! Командуватиму! Ясно?

Стіліанос відвернувся зневажливо. Якби ж то цей наївний хлопчак знав, хто тут насправді командує всім! Але куди йому! Та й чи має це зараз будь-яке значення? Однаково їм усім кінець. Клята посудина не витримає довго. Якщо не перекинеться, то проломлять хвилі проіржавлений борт. Безглузда витівка — пливти на старому, витягненому з корабельного кладовища трампі в експедицію за викривальним матеріалом для тієї лахудри Єлени! Єлена, Єлена... Як часто саме тільки ім'я творить людську долю. А він мав плебейське прізвисько — Стіліанос. Тяжке дитинство, поневіряння по чужих краях, бій за кожний шматок. Потім щось таке замаячило на обрії долі. "Команда Стілі", як називали його пройдисвітів. Усталена репутація посередників у незаконних торговельних операціях. Іноді вдавалось упорати аж он які справи. Але прибутки завжди мізерні. І ніяк не міг він вибратися за Геркулесові стовпи. Так наче місцем народження визначається подальший твій побут на землі. Він крутився тільки по Середземномор'ю й ані руш далі! Як не рвався, як не прагнув вискочити в широкий світ,— не було йому там клієнтів. Був греком, хоч не хотів цього. Але для клієнтерії потрібен був лише як грек, як незамінимий контрагент у стосунках з Близьким Сходом, Африкою і Європою. Хай би вона запалася, та триклята Європа! А ще: нескінченні пиятики, через які мав каміння в нирках, цілу каменоломню носив у собі і все мріяв, коли, нарешті, настане той час, коли йому не треба буде запивати кожен вдалий ґешефт, коли він стане хоч трохи незалежний, збере бодай незначні заощадження, щоб міг спокійно думати про завтра, поїхати на води до Віші або до Фюджі, повимивати з себе каміння, забути про дикі болі, які переслідують уже кілька років ще більше, ніж нечисте сумління.

Але зненацька впала на нього нещастям ніч в Орані, під дохленькими пальмами, на самому дні схованого в скелі нічного бару. Як він забрів туди? Пропивав черговий заробіток, якого вистачало тільки на пропиття, а чи могоричив когось на нову операцію? Паризька стриптизета танцювала на круглому дерев'яному помості з великим сріблясто-чорним тропічним удавом. Парижанка, з молочно-білим тілом, змагалася в'юнкістю з товстелезним і безмірно довгим гадом, що поблискував сизими, ніби металічними, латками і ліниво обвивав жінку то за руку, то за ногу, то за талію. Оркестр перестав грати, світло прибрали, тільки один прожектор пильнував за кожним рухом виткої парижанки і сірого удава. Ніколи не було так тяжко в Стіліаноса на душі, як тоді. Все в ньому кричало проти наруги над красою, ладен був ревіти бегемотом від образи й горя: як же так, хіба ж можна таке тіло, таке жіноче тіло — і слизька сірість холодного гада! Але навколо сиділа така пристойна в своєму багатстві, така вишукано стримана публіка, що він не насмілювався бодай писнути і знай заливав своє обурення алкоголем. Добре хоч обурювався. Обурення — це вже якийсь оптимізм, прикмета, що не все втрачено, є якісь сподівання до змін на ліпше.

Зате двоє гостей за сусіднім столиком не так дбали за пристойність, як Стіліанос, досить голосно висловлювали своє захоплення жіночими якостями парижанки, а потім один з них на весь бар гукнув: "Та цей удав — нейлоновий!" Промінь прожектора злякано підстрибнув, метнувся вбік, затанцював на крикунові, краєм своїм зачепив і Стіліаноса, так що його теж стало видно всім. Але ніхто не дивився ні на Стіліаноса, ні на того, що крикнув. Усі дивилися на інше, на удава, на сіро-чорного велетенського удава, якого стриптизета відразу ж після вигуку кинула просто на столик до крикуна. Той перелякано сахнувся, товариш його стрибнув у темряву, а удав точним витком обкільцював руку тому, що так недоречно засумнівався у справжності гада, і повернув свою маленьку, приплюснуту голову з похмуро-байдужими очицями до своєї повелительки. Стіліанос, чи то п'яний, чи до безміру ненавидячи удава, кинувся на поміч своєму сусідові, доторкнувся рукою до холодного, слизького, бридкого, хотів відсмикнути пальці, але подолав огиду, вчепився гадові в узьке горло, став душити. Той розслабився, випустив руку крикунові, Стіліанос відкинув його на поміст, удав радо поплазував до своєї хазяйки.

І знов шастав таємничий промінь прожектора, і вигиналася на помості парижанка, і ліниво зблискував сірими латками на круглій спині удав, а Стіліанос сидів за столиком у свого випадкового знайомого, і вони пили й пили без кінця, Стіліанос уже тільки мукав, а той ще тільки набирав розгону для красномовства, ще тільки відмикалися в ньому потаємні сховки, в яких зберігається те, що показувати соромно, боязко або й просто гидко. Вони пили ще, і знайомий став вихвалятися перед Стіліаносом своїми подвигами, про які досі мовчать, і подвигів у нього виявлялось надзвичайно багато, аж диво брало Стіліаноса: де можна понавитворювати стільки подвигів у час, коли, здається, на світі не чутно про справжню війну. "А Конго? — казав той.— А В'єтнам? А..." Про В'єтнам він ще тільки мріяв. Там не те. Літаки, вертольоти, далекобійна артилерія... Він належав до прихильників близького бою. Око в око. В Конго це в них виходило просто надзвичайно. Майже обіймалися з неграми. Підпускаєш його впритул, вдаєш навіть, що збираєшся почастувати його сигаретою. А потім цілком непомітно наставляєш пістолет у живіт і стріляєш. Просто в сечовий міхур. Діє безвідмовно. Жодних спроб опору, а головне — гарантовано повільну смерть у пекельних муках. І всього-на-всього один постріл у сечовий міхур.

Прожектор ще й досі притаєно шастав по дерев'яному помосту, і танцювала невтомна парижанка, і ліниво вигинався сіро-чорний гад, і в Стіліаноса перед очима спліталося в болюче мереживо сіре, чорне, біле, і слиняві губи добровольця з Конго теж впліталися в болючий кошмар, і його слова про "один лиш постріл у сечовий міхур" теж запліталися в один клубок різучого болю, який починався десь у поясниці, підіймався вище й вище, затоплював усе Стіліаносове тіло. Біль роздирав праву підчеревину, всі постріли і всі кулі були в міхурові у Стіліаноса, його перерізало навпіл чорним болем, з яким уже не мав більше сили змагатися, знав, що покінчити з цим можна лише в один спосіб, і Стіліанос не став роздумувати й вагатися, вклав усю свою силу, всю ненависть, увесь біль в удар. Доброволець з Конго полетів спиною на сховані в темряві столики, на респектабельних чоловіків і декольтованих дам, падав головою на пляшки й бокали, кришилось і жалібно дзвеніло скло, зойкали дами, загрозливо гуділи чоловіки, спалахнуло яскраве світло...

На жаль, Стіліанос не вбив його тої ночі в Орані. Нині він десь, мабуть, готується знову податися в нові місця. Вибирає. Знову прострілювати сечові міхури. Це ж так безпечно.

А в Стіліаноса почалися неприємності. Доброволець виявився занадто впливовою особою. Знову опинився Стіліанос на батьківщині. О невдячна земле, нічого, крім нещасть, не даєш ти, і нічого, крім нещасть, не приношу до тебе! Так потрапив у найманці до Єлени. Спроба реабілітації.

— Що вам каже цей солдат? — спитала вона Стіліаноса після його сутички з Яковенком.

— Примушує працювати нарівні з усіма.

— І що?

— Я відмовився.

— Чому?

— Як то — чому? Я командир...

— Командує тут солдат.

— До речі, він сказав, щоб ви теж тягали цей дріт.

— Що ж, він має слушність.

— Але це безглуздя!

— А якщо ми загинемо?

— Це я мав би спитати вас.

— Отже, щоб не питати...

— Я відмовляюся слухати наказів цього солдата.

— А моїх?

— Це переходить усі межі...

— Тільки не межі здорового глузду. Чи ви хочете втонути?

Стіліанос мовчки посунув до гурту. Новий поштовх моря кинув його на холодний бунт дроту. Він одсмикнув руку від сизого холодного скрутня. Мов спина удава з Орана. Нащо він бив того добровольця?

Яковенко виринув збоку, потяг з-під Стіліаноса товстий скрутень дроту, весело гукнув:

— Капітане, помагайте!

Стіліанос з подивом зауважив, що Єлена теж тут, теж невміло хапається за дріт, силкується, падає, Яковенко підхоплює її, підводить, вона йому щось каже, сміється... Божевільні! Сміятися перед смертю!

В короткі проміжки між ударами шторму, крізь сапання збитих докупи знесилених людей, крізь ревіння вітру нагорі і стогони судна чутно було видзвонювання дроту, тонке видзвонювання, що нагадувало чимось Яковенку свисти й виспіви птахів— чи то синичок, ти то дроздів. Він набіг на Стіліаноса, крикнув:

— Спитайте Єлену, як по-грецьки дрозд?

"Божевільний,— подумав Стіліанос,— явно божевільний. Інакше навіщо йому дрозд? І потім: питає через мене Єлену, коли міг би просто спитати мене. Божевільний, і ми теж усі божевільні, якщо його слухаємося. Що поможе перетягання дроту з одного борту на другий. І скільки ми його перетягнемо? І за який час? За тиждень? За місяць?"

Але заполонений інерцією байдужості до всього на світі, Стіліанос передав Яковенкове запитання Єлені. Вона подряпала пальця, хукала на нього, їй уже перехотілося тягати звої дроту, вона знов шукала, на кому б зігнати злість, і Стіліаносове запитання виявилося надзвичайно доречним.

— Чому ви питаєте? — визвірилася вона.— Ви ж знаєте, що я народилася не в Греції, що знаю мову через п'яте-десяте! Звідки мені знати про якусь там пташку! І навіщо вона вам?

— Це не мені. Це йому.

— А йому навіщо?

— Не знаю.

— Тоді нащо питати? А взагалі, як ця пташка?..

— Кіхлі.

— Ну, то й скажіть йому!

— Це дуже співуча пташка.

— З яких пір ви заговорили про співучих птахів?

— Перепрошую,— з'явився між ними Яковенко,— що у вас з пальцем, Єлено?

— Кіхлі,— сказав Стіліанос.

— Що? — не зрозумів Яковенко.

— Ви питали про дрозда.