Горить свіча - Малик Володимир

А він все те бачив у Переяславі та Чернігові, а також по інших, менших, містечках Переяславського та Чернігівського князівств. І від однієї думки, що така жахлива доля може спіткати Київ та киян, у нього завмирало серце, а спину обсипало морозом.

Із задуми його вивів голос боярина. Дмитро, ніби радячись сам із собою, тихо промовив:

— Є ще одне діло. Дуже важливе. Треба комусь їхати на Рось — у Юр'їв [60], Торцьк, на Дівич-гору та Княжу Гору і оповістити тамтешніх поєвод про те, що першого удару Батий завдасть їм, бо не залишить він у себе в тилу такої сили. А ще ж там не менше п'ятдесяти тисяч чорних клобуків! Кожен третій з них — воїн! Ні, не обмине їх Батий своєю увагою — ударить по них. Та й через Дніпро зможе перейти лише там — по зарубинському чи канівському бродах. Отож треба комусь їхати туди! Може, тобі, Добрине? Гадаю, в такий час ти залишишся у мене на службі...

Останні слова застали Добриню зненацька. Він не сподівався такого повороту подій. І вразило його не те, що йому доведеться після далекої і нелегкої поїздки до Галича знову їхати хтозна-куди, а те, що він, поступивши на службу до тисяцького, мимоволі залишиться в Києві, в оточенні боярина і його сім'ї. Він глянув на Миколу і Степана — ті були вражені не менше за нього.

Що ж робити?

— Все це для мене така несподіванка, боярине! Я ж збирався додому!

— Ну, домівка — не вовк, не втече! — відповів тисяцький. — Заїдеш по дорозі й додому, бо твій шлях спочатку лежатиме на Звенигород, Чорногород [61], Юр'їв... Ну, а на службу до мене хочеш не хочеш доведеться поступати: така воля князя. Правда, він хотів би взяти тебе з собою в Галич, але я подумав, що ти пригодишся і тут, у Києві. Чи як? Вибирай!

Добриня розвів руками.

— Та вже якщо дозволяється вибирати, то хай буде Київ. До Галича мені їхати не з руки, — сказав твердо.

І з якимось — хай і невеликим — почуттям злорадства, що раптом ворухнулося в серці, глянув на боярчуків. Вони теж дивилися на нього, але здивовано й розгублено. Ще б пак! В одну мить їхні потуги пішли шкереберть! Добриня знову залишається тут і після прибуття з Росі буде вхожий до їхньої оселі!

2

Другого дня, надвечір, Добриня прибув до Калинового Кута. Вдома провів лише одну ніч, а вранці, порадивши рідним і сусідам не ждати нападу, а влаштовувати в навколишніх лісах тайники, вирушив далі в путь.

Перша його зупинка була зовсім близько, на тому боці Ірпеня, в Лисівському монастирі [62]. Розташований на узвишші, на крутому березі річки, монастир являв собою добре укріплену фортецю з дерев'яними стінами, вузькими вікнами-бійницями та печерами, прокопаними в твердому лесовому підґрунті, що виводили вниз, до води, та в ліс.

Добриню провели до ігумена Якова. Це був ще не старий, дебелий чолов'яга з густою чорною гривою на голові і такою ж чорною, подекуди покрапленою сивинками бородою. Він знав Добриню з давніх літ, тому й привітав, як давнього знайомого.

— Заходь, сину, заходь!

Келія ігумена нічим не відрізнялася від келій інших ченців — невелика, напівтемна, бо вузьке віконце пропускало мало світла. В одному кутку — просте дерев'яне ліжко, в другому — стіл та два стільці, на стінах — потемнілі від часу ікони, на столі — книги, біля дверей — липове цеберце з водою та ковшик.

Ігумен показав на стілець.

— Сідай! Кажи, чого прийшов!

Добриня витягнув з-за пазухи листа боярина Дмитра до воєвод, ігуменів, священиків та тіунів з проханням вислухати його і зробити все, що він скаже, бо то наказ самого князя Данила. Мовчки простягнув.

Ігумен прочитав і, не приховуючи подиву, запитав:

— Що ж ти маєш мені сказати, отроче? Добриня розповів про зміну князів на великокнязівському київському столі та про чутки, що доходили з Поля, про готування Батия до великої війни. Ігумен перехрестився.

— Спаси і помилуй нас, Господи! Кара небесна гряде на наші голови! Коли ж її чекати?

— Хто теє знає? — розвів руками Добриня. — Але коли вже Батий підняв чорне знамено війни, то не для того, щоб лише погрозити комусь. Це знак, що буде великий похід! А коли? Може, через місяць, а може, й завтра...

— Кажуть, Батий не чіпає ченців, черниць і священиків?

— Це не так, отче. Я був мунгальським полонеником, коли тумени Батия ввірвалися в Переяслав, і на власні очі бачив, як горіли церкви, собори й монастирі, як ченців убивали, а молодих черниць безчестили, як дубовим соїлом розтрощили голову преподобному єпископові Симеону, а решту кліру потопили в Трубежі... Справді, буває й таке, що окремим священикам Батий залишає жаття, але тільки таким, хто разом з городянами не чинить спротиву і молиться за здоров'я хана та проголошує йому осанну [63].

— Ми за поганих молитися не будемо!

— Тоді повинні оборонятися! Закличте до себе чоловіків з Калинового Кута, готуйте зброю, припаси — і стійте на смерть!

— А жінки, діти?

— Хай ідуть у ліси... Когось, звичайно, знайдуть, схоплять, уб'ють, заберуть у полон, але хтось, можливо, й зостанеться...

— Про страшні діла розповідаєш ти, отроче.

— Про страшні. Та іншого виходу немає. Ворог сильний, лютий і безжальний. Його ані впросити, ані вмолити! Залишається одно — битися до загину!

— Будемо битися, сину! — сказав тихо ігумен і поклав перед собою на коліна важкі кулаки, ніби хотів цим переконати молодого співбесідника, що наміри його тверді.

— І ще одно, отче. Боярин Дмитро просив оповістити люд по селах про небезпеку — хай кожен шукає собі захисту, хай ідуть у Київ, у Василів, у Звенигород, Чорногород, Ясногород, Білгород. Хай там разом з городянами обороняються!.. І дай знати, отче, воєводам у Василеві та Ясногороді, а в Звенигород та Чорногород я заїду сьогодні сам... Благослови, отче, в дорогу!

— Може, потрапезуємо? — спитав ігумен, осіняючи його хрестом.

— Ні, отче, я ситий — снідав дома. А дорога далека — мушу їхати!

Келійник вивів його у двір, відчинив ворота. Добриня спритно скочив у сідло і повернув праворуч, до лісу, на биту дорогу, що пролягла понад Ірпенем від Білгорода до Звенигорода та Чорногорода, а там далі через Змієві вали — до Юр'єва та до Галича.

3

Майже два тижні їхав Добриня від міста до міста, від городища до городища, від селища до селища — спочатку понад Ірпенем на захід, а потім понад Россю на схід, сповіщаючи воєвод, тіунів, духовенство, чорний люд та чорних клобуків про небезпеку. Нарешті на початку вересня прибув до Княжої Гори, старовинного городища, розташованого на високому шпилі, якраз там, де Рось впадає в Дніпро. Воно було добре укріплене самою природою. З трьох боків його оточували стрімкі урвища та яри, порослі непролазними хащами. З четвертого, від поля, вузький перешийок материка був перекопаний глибоким ровом. Високий вал та міцний дубовий частокіл по ньому доповнювали ці природні оборонні укріплення і робили городище майже неприступним.

Стояв у розпалі сонячний передосінній ранок, коли Добриня під'їхав до Княжої Гори. Тут, видно, як і всюди, не ждали біди. Ворота розчинені навстіж, на луках понад Россю косарі косили буйну отаву. Одягнуті ще по-літньому в білі сорочки жінки й дівчата йшли за ними слідом і граблями та дерев'яними вилами-дворіжками розтрушували її тонким шаром, щоб швидше сохла.

Добриня торкнув коня і рушив до воріт, але тут з них виїхало кілька вершників. Усі були при зброї: мечі, луки, списи, у тулах повно стріл. Попереду на гнідому огиреві басував немолодий уже, але ще міцний, широкоплечий чолов'яга. Його чорна кострубата борода закривала півгрудей, над нею червонів спечений на сонці кирпатий ніс, а з-під крутого лоба зорило одне-єдине око — друге чоловік десь загубив.

Помітивши незнайомця, він зупинився, по-буйволячому нагнув голову.

— Ти хто, хлопче? Звідки і до кого?

Добриня вклонився.

— Я посланець великого князя київського Данила та тисяцького Дмитра, їду до воєводи Всеслава. А звати мене Добринею.

— Я воєвода Всеслав, — сповістив одноокий і, не приховуючи подиву, запитав: — От тільки не розумію, чому ти назвався посланцем князя Данила та тисяцького Дмитра? Хіба... Ти хочеш сказати, що в Києві...

— Так, зараз у Києві новий князь і новий тисяцький, — закінчив його думку Добриня. — Вони й послали мене на Поросся, щоб я попередив усіх про можливий напад хана Батия.

— Батия? — Звістка, видно, приголомшила воєводу, бо він, розкривши рота, так і забув його стулити і довго кліпав єдиним оком: — Ти хочеш сказати, що на нас ідуть татарове? Коли ж їх ждати тут?

— От цього я не знаю. Дмитро просив, щоб ви слідкували за Полем і, як тільки помітите ворога, сповістили Київ і всі навколишні городи.

— Гм, от так притичина! — воєвода розгублено оглянувся на своїх супутників. — А ми тут саме зібралися на лови...

Його подив був такий непідробний, страх видимий, а розчарування і розгубленість такі безпосередні, що Добриня не зміг стримати усмішки.

— Лови, воєводо, доведеться відкласти. Князь наказав готуватися до оборони і в разі нападу — стояти на смерть! Передусім треба вислати дозори до бродів через Дніпро — один на південь, за Рось, а другий на північ, до Зарубинецького броду. Потім — завезти в городище припаси, зброю, зібрати людей... Лови таки доведеться відкласти!

Воєвода Всеслав розвів руками, надовго задумався, досадуючи, мабуть, що не пощастить поганятися за дичиною, а потім рішуче сказав:

— Побий мене грім, хлопче, якщо ти не зіпсував нам сьогодні день! Та що поробиш? Щоб не стати легкою здобиччю іншого ловця — хана Батия, доведеться тебе послухатися. Пошлю дозорців — хай постережуть броди! — І вже зовсім іншим голосом, твердим, суворим, звернувся до молодиків, що стояли мовчки позаду: — Ось що, синки, припаси у вас є, коні свіжі — гайда в дорогу! Ви, Іванцю та Петрусю, за Рось, а ти, Дмитрику, з Грицьком поїдеш до Зарубинців! Слідкуйте пильно! Як тільки помітите орду, мчіть до мене! Заміну пришлю завтра над вечір... Зрозуміли?

— Зрозуміли, батьку. Дозволь рушати?

— Рушайте! І пильнуйте добре, щоб самим не стати здобиччю степовиків! Ми ж з Добринею залишимося дома. Йому після дороги не гріх і спочити. Чи не так?

— Так. Спочину день чи два — та й назад, до Києва.

— Ну от. А я займуся іншим. Діла у нас, бачу, буде зараз невпрогорт.

Спочити кілька днів Добрині не пощастило. Наступного ранку, коли він ще спав на сіновалі, до нього заглянув воєвода Всеслав — гукнув:

— Вставай, голубе! Вставай! Татари!

Добриня миттю підхопився.