Дуби шумлять - Пільгук Іван

— Зупинився, тоскно дивлячись у вікно на кобищанські краєвиди з обвітреними хижами та кособокими курятниками. — Все, все може витримати і терпіти цей багатострадний народ, історична доля якого так і проситься на оспівування в героїчних поемах і романах. Мене хвилюють українські народні думи. Їхні невільницькі мотиви викарбувані й у характері людей.

— Ці мотиви, — обізвався Мирний, — ріднять нашу поезію з піснями інших поневолених народів. Я так уявляю й пісні Лонгфелло...

— Так... Коли я був у Америці, мене вразила популярність пісень Лонгфелло, в яких заплямовується американське рабство. Капіталістам байдуже до духовного життя північноамериканських індіанців.

— Здається, найкраще розповів про це життя Лонгфелло в "Пісні про Гайавату"? — запитав Панас Якович.

— Безперечно... Твір пройнято загальнолюдським гуманізмом.

— Хотілося б зберегти цей дух гуманізму і в українському перекладі, — Панас Якович розгорнув теку і поклав на стіл рукопис.

Короленко почав читати.

Далі дістав англійський текст, звіряв з українським перекладом.

— Чудово, Панасе Яковичу! Лише окремі слова треба, на мій погляд, замінити, щоб відповідали оригіналові.

— За поради спасибі...

— Де ви маєте друкувати переклад?

— У збірнику, присвяченому пам'яті Котляревського.

— Кращого нічого й вигадати не можна! Іменно в збірнику пам'яті українського національного поета. Хай звучить світовий перегук великих гуманістів! Прошу залишити рукопис. Я гаразд його перегляну. Велике діло ви робите...

— Не вперше ми, наступники Котляревського, простягаємо через океан руку братерства поневоленим народам. Нещодавно Борис Грінченко в поемі "Матильда Аграманте" прославив героїчну дочку кубинського народу, що віддала своє життя в боротьбі проти колонізаторів.

— Приклад гідний уваги істориків, — Володимир Галактіонович, труснувши своєю буйною шевелюрою, на мить замислився. — Ваше відвідування принесло мені багато приємності. Хочеться разом з вами поділяти хвилювання, що тривожать усіх нас. Отже, про час вікриття пам'ятника Котляревському сповістіть мене. Візьму участь у святі.

— Наше завдання полягає в тому, щоб відкриття пам'ятника вилилось у всенародне свято. Не можна погодитися з деякими особами, що раді були б перетворити цю знаменну подію в урядовий акт благодійства, подібного на те, коли ситі кидають із свого столу крихти голодним, а самі злорадно потішаються.

— Ваша правда... Так було, так є...

— Але так не повинно бути... Святкування, на мій погляд, покаже нам непримиренність двох таборів у суспільстві і серед літераторів також.

— Я приєднуюсь до того табору, в якому будете ви, Панасе Яковичу, — по-приятельськи потисли один одному руки.

* * *

У повені подій "і день іде, і ніч іде", і човен вистражданих мрій гойдає люта хвиля, а він пливе до берегів осяяних надай...

З наближенням свята відкриття пам'ятника Котляревському Панас Якович розсилав листи своїм друзям і знайомим, запрошував прибути в Полтаву 30 серпня 1903 року. До Заньковецької він писав:

"Ясна Зоре нашого кону,

Славетна пані-добродійко,

Маріє Костянтинівно!

Городяни запрошують Вас прийняти участь у виставі "Наталки Полтавки" під час святкування постанови пам'ятника нашому славетному письменникові Котляревському. До їх запросин ударяюсь і від себе до Вас, наша ясна Зоре, з низьким уклоном: допоможіть нам відбути наше святкування, як воно годиться задля такого значного для усього краю свята. Ми певні, що Ваша завжди прихильна до слави рідного краю душа не обділе нас своєю ласкою, а Ваше чуле серце не обмине теплою прихильністю до нашого благання і жаги — бачити рядом з такими талановитими виставниками "Наталки Полтавки", як Кропивницький, Саксаганський, Садовський і Затиркевичка, і Вас, наша ясна Зоре! Кропивницький і брати Тобілевичі з великою охотою згодилися на наші запросини, а славетний наш музика — Микола Віталійович Лисенко пообіцяв прибути і виставити разом з "Наталкою Полтавкою" написану ним задля такого значного свята Кантату на вічну пам'ять Котляревському...

Жінка моя гаряче обійма Вас і запрошує до своєї власної хати, що хоч і далеченько від города (на 3-й Кобищанській вулиці), зате серед саду зеленого, на підгір'ї пишному примостилася і рада-радісінька прикрити Вас і від спеки сонячної, і від гаму та кіптяви городянської. Приїздіть, будь ласка!

До Вас усім серцем і душею прихильний П. Рудченко"

Дав прочитати лист Олександрі Михайлівні.

— Дуже добре, — зауважила вона. — Але чому твій лист звучить не тільки нотами запрошення, а й благанням прибути до Полтави нашій милій подрузі?

— Бо мені відомі деякі обставини діяльності Заньковецької. Прикрі недомовленості виникають у неї з Миколою Садовським. Може статися так, що цього разу доведеться слухати Наталку у виконанні не Заньковецької, а Ліницької.

— Приєднуюсь до твого, Панасе, листа, бо дуже хочу бачити Марію Костянтинівну в нашому домі, — неспокій бринів у словах Олександри Михайлівни.

— Крім усього, мені необхідно зустріти Марію Костянтинівну в творчих справах. Адже вона добре змогла мотивувати розв'язку драми "Лимерівна". То хотів би порадитись про закінчення роману "Повія", який я пишу вже багато років. Марія Костянтинівна чуло розбирається в колізіях жіночої душі.

— Це необхідно? — споважніло запитала Олександра Михайлівна.

— Так... Її поради вагомі для психологічних мотивацій. Недарма сонячний промінь, торкаючись землі, розпорошується барвами веселки. Такими я уявляю гру й товариське слово одержимої великим талантом акторки, їй дано силу проникати в найпотаємніші куточки людської душі, особливо жіночої.

* * *

Готуванням до свята заповнювалось усе дозвілля Панаса Яковича. Розуміючи його історичну вагу, він збирався використати зустріч для узгодження і координації багатьох заходів у культурному житті. Раз у раз надходили звідомлення про наміри багатьох діячів прибути до Полтави. Все це мало вилитися в демонстрацію і згуртування розпорошених демократичних сил української інтелігенції, що несла просвіток народним масам.

Напередодні свята пожвавився рух у місті. Прибув переповнений пасажирами київський поїзд. Ще раніше приїхали гості з Галичини та Буковини. На квартирі повіреного Миколи Андрійовича Дмитрієва відбувалася нарада членів комісії по улаштуванню свята. В ній взяли участь прибулі представники з інших міст.

Панас Якович приховував своє хвилювання. Але збентеженість його гості читали у виразі проникливих очей, прикритих синяво-прозорими окулярами.

Рухливий, енергійний Борис Грінченко, що прибув з Києва, гаряче говорив:

— Ми повинні протестувати проти заборони рідної мови. Протестувати! Всіма засобами протестувати!

— Але як? — запитував Микола Андрійович.

— Можна не піти на офіційну частину. А згодом з'явитися з вінками і влаштувати народне свято, — обізвався Василенко.

— Ні! — знову гарячився Грінченко. — Треба протестувати саме в ту мить, коли голова зборів заборонить комусь промовляти. Демонстративно маємо скласти свій протест!

Учасники наради завагалися.

— Я підтримую Бориса Дмитровича, — обізвався Панас Якович. — На свято прибудуть і наші друзі, і ті, що намагаються надати всій події казенно-офіційного змісту. Спостерігаючи всі перипетії в готуванні до свята, я зрозумів, що тут відбувається зіткнення двох тенденцій... Я б сказав, зіткнення двох протилежних сил.

— Правильно, Панасе Яковичу! Нам треба бути передбачливими й рішучими, — вдумливо й сердечне заговорив Михайло Коцюбинський. — Наше, прибуле сюди, чернігівське драматичне товариство настроєне радикально.

— А може, нам досягти б якоїсь згоди? — обізвався представник "Нового времени" Горленко. — Шкода, що тут нема посла віденського парламенту Романчука. Мені відомо, що він за згоду, за примирення обох тенденцій. Адже й Котляревський говорив: "Де згода в сімействі..."

— Не про ту згоду йдеться в "Наталці Полтавці", — Коцюбинський, посміхнувшись, переглянувся з Панасом Яковичем.

— Отже, товариство, будемо рішучими... Нас підтримає молодь! — вів далі Грінченко. — На свято прибула й Леся Українка. Вона непримиренна. З нею чернігівська приятелька Андрієвська. До них прислухається радикально настроєна молодь.

— Витримаємо іспит...

— Не віддамо на поталу нашого Котляревського... У піднесеному настрої розходилися учасники наради... Ще зрання 30 серпня на вулицях купчилися люди, насторожено походжали поліцаї. Міщани збиралися до кладовищенської церкви. Тут дряхлий єпископ Іларіон відправив панахиду. А тим часом біля могили Котляревського скупчилася сила-силенна люду.

Після того служіння учасники молебства на чолі з єпископом рушили до пам'ятника на Протопопівській вулиці. Сюди прибув віце-губернатор Фонвізін з урядовими особами. Як тільки Іларіон обійшов з кропилом пам'ятник, віце-губернатор з головою управи Трегубовим взялися за бинду, щоб стягти покривало з пам'ятника. У віце-губернатора був такий урочисто-самовпевнений вигляд, ніби він хотів підкреслити, що недарма якийсь із його прадідів написав комедію "Недоросль".

Покривало впало... Закрасувався бронзовий бюст поета, а на постаменті горельєфи: троянці-запорожці на чолі з Енеєм човнами відпливають у мандри, сцена з "Москаля-чарівника", постать Наталки з відрами на коромислі і біля неї пан возний.

Запанувала урочиста тиша. Віце-губернатор і голова управи стояли, ніби переможці, що виграли баталію... Але такий урочистий спокій тривав лише кілька хвилин. Делегати різних груп вінками оточили пам'ятник. На постамент зійшов Борис Грінченко і голосно зачитував напис на кожному вінку:

— Від письменників Києва: "Ти до нового всесвітнього життя збудив рідне слово"... Від Українсько-руського наукового товариства у Львові... Від Одеського літературно-артистичного товариства: "Батькові нової української літератури, славетному автору "Наталки Полтавки"... Від львівського товариства "Просвіта": "Народному просвітителеві"... Від академічної громади в Галичині: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть"... Від товариства українських дівчат у Львові...

Покладення кожного вінка супроводилося гучним "Слава!". Тисячні голоси лунали на вулиці. Нарешті всі вони злились у неугавне, урочисте й грізне "Сла-а-а-ва-а!".

Віце-губернатор, єпископ, урядові особи десь зникли.