Шурган - Капельгородський Пилип

Не встигли вивезти за лінію міста, як почався розстріл. Рябов і Костяний швидко впоралися з Крайнім і Рожакським, вискочили з свого автомобіля й кинулися на підмогу Гриненкові й Чорному. Гриненко невдало вистрілив на Рубіна, попавши йому в шию. Обливаючись кров'ю, Рубін підвівся в автомобілі й крикнув:

— Нехай живе радвлада!

Його добили. Командир "Черкеського полку Котов, людина звірячого вигляду і вдачі, пороздягав побитих, забравши собі чоботи й одяг.

Другого дня, 22 жовтня, на фронті й по всій території Північно-Кавказької республіки читали тисячі листівок—"Змова проти радвлади". Штаб Сорокіна намагався виставити розстріляних членів уряду зрадниками, агентами Денікіна, а Сорокіна— спасителем революції.

А на фронті, тим часом, загрозливо й неминуче розгорталися важливі події. 23 жовтня Таманська армія, з наказу Сорокіна, знялася з лінії фронту Армавір — Михайлівська — Дундуківська й пішла через Невинномиську на Ставрополь. Спаяні знаменитим походом дисципліновані таманці, під командою Ковтюха, 27 жовтня взяли нічним штурмом денікінські позиції біля Татарки й 28 вступили в Ставрополь. Але виснажена боями й хворобами, позбавлена боєприпасів армія, не могла вже пробиватися далі, за Манич, на Царицин. У Ставрополі її почав косити жорстокий тиф.

Денікінці використали відхід таманців з армавірського фронту й ударили по всій лінії. 26 жовтня загони Казановича й Дроздонського взяли Армавір, а 1-а кінна дивізія Врангеля збила червоних з лівого флангу, захопила Урупську, Безскорбну й погнала дезорганізовані частини 10-ї колони через с. Успенку, за Кубань (на правий бік). Під тиском денікінських батальйонів і ескадронів червоні загони покинули станції Коноково й Овечку, затримавшись на Богословській, перед Невинно-миською.

За таких обставин у Невинномиській зібрався 2-й надзвичайний з'їзд рад Північного Кавказу, щоб сказати своє слово про п'ятигорську трагедію й узяти до своїх рук вирване кермо. Сорокін вирушив на з'їзд пишним поїздом, із своїм штабом і численним конвоєм. Наміри були подвійні: або розігнати з'їзд, абож переконати його, що він, Сорокін, спас революцію.

*

Рогожін їхав із Байсунгуровим на фронт із важкими думами Білий шурган далі й далі змітав червону армію. Від Овечки до Невинномиської — тільки 35 верст. Позаду — Терщина й гори. Праворуч — Ставропольщина й піски.

Всі станиці, села й хутори позаду фронту переповнили військові частини, обози й біженці. На майданах і вулицях, на вигонах і просто в полі, в ятках, землянках і халупах, па возах і під возами жило, родилося, хворіло і вмирало кілька десятків тисяч людей, що покинули денікінську Кубанщину. Убогі манатки й лахміття лізли в вічі. Нужденні злидні били з кожної латки, з кожного виснаженого обличчя. Був жовтень, наступав листопад. Що буде далі, коли підуть осінні дощі й заведуть свої співи снігові бурі? Був жовтень і голодний тиф блукав позаду червоного фронту, збираючи свої багаті жнива. .

Але роздумувати було годі, Ставропольському полкові, разом з іншими частинами, треба було тримати фронт за 15—20 $ерст перед Невинномиською, щоб забезпечити роботу з'їздові.

Рогожін— цілими ночами висиджував над мапою й радився з Нагнибідою, вишукуючи хоч би єдину слабу цяточку у ворога : за всяку ціну треба було відкинути його до Овечки й усунути небезпеку, що нависла над Невинномиською.

З Нагнибідою Рогожін товаришував щиро. Та й не сам він. У Нагнибіди весела вдача: він завжди в доброму гуморі. Де Нагнибіда, там сміх і жарти. Здавалося, бійці легше переносили пригоди й труднощі, коли з ними був Нагнибіда. Коли доводилося відступати, він шутками розганяв гнітючий настрій. Коли не вистачало припасів і сотня переходила на "кінський пайок", він з веселими приказками становився в чергу перед кухнею й смачно вимагав:

— Порцію зернистої й кружку пільзенського!

Одержавши варений ячмінь і кружку кип'яченої води, він намазував свій "кав'яр" на тоненький шматок хліба, густо посипав сіллю і з'їдав із таким апетитом, що товаришів брали завидки. А вкинувши останні крихти до рота, серйозно попереджав інших:

— Ви ж не розходьтеся, — там іще в печі долото жарене. І котився далі по своїй чоті. Біля нього спинялися; до нього

^зверталися за порадами.

— Тов. ротний! Чогось наш Чумаченко голову повісив...

— А то Гвін за панами нудьгує... Такий уже добрий пак у нього був! Тільки шість раз і дав у морду, — а то все — в потилицю.

— Ха — ха — ха!..

— А їдять тебе блохи! Балакає, (як шовком шиє!

— А що ж? Плакати та бульби носом пускати? Нашаберьоть, їдять його мухи!

Раз Нагнибіда прийшов до Рогожіна задуманий.

— Є в мене, Гаврику, пляник... Що коли б із-за Кубані влаштувати фалшиву тривогу та відтягти туди їхні частини ? А звідси вдарити тоді на Овечку?

— Думав я про це. Без гарматнів нічого не вийде, а в нас їх — кіт наплакав.

— Та хіба ж їх для цього багато треба ? Даси нам два — три десятки гостинчиків для ворогів та парочку поганеньких кулеметів, то я тобі такий спектакль улаштую! Ось давай лишень, твою мапу, їдять її мухи з комарами.

Він заходився пояснювати свій плян.

— Я вже й містечко таке собі нагледів: біля хутора Надзорного.

— Чити не збожеволів, Нагнибідо? Це ж видима смерть!

— Ну що ж? Або рибку з'їсти, або на дно сісти. А хіба не видима смерть перти просто на ворожі кулемети, як ото ти надумаз?

Плян Нагнибіди подобався. На правому березі Кубані, проти ворожого флангу заворушилися підводи. Возили дерево, дріт, старі бочки. Вночі порозставляли фалшиві гармати, замаскувавши їх гіллям. Денікінці занепокоїлися: перекинули сюдп кілька частин, і підсилили артилерію. День — у — день їхні гармати грюкали на правий берег, намацуючи ворога, що, здавалося ховався в перелісках, готуючись до переправи.

Нагнибіда того ж дня зайшов до Рогожіна попрощатися. Вигляд у нього був винуватий: він приніс листа до Маринки.

— Ти не подумай, Гаврику... Я не боюся, багнет їм у пузо! Це я так, на всякий випадок.

— Добре, передам.

— Ні, не так. Може я ще й повернуся,—тоді не треба. А як щось там трапиться, — тоді віддай. Розумієш? Баба вона, браток, дуже хороша, їдять її мухи з комарами!

— Я знаю ...

— Ну, от... І вдача в нас однакова. Живемо, можна сказати, радісно... Чого нам соплі розпускати ? Ну його к шуту! Помреш, тоді й лежи серйозно! А доки живий — радуйся!.. Ну от... Ти не подумай, браток, що це сльози... Ха — ха!. Ійжебогу — щось в око попало... Ну — да... А з Маринкою ми одне слово — пара... Ну, прощай!

— Слухай, Нагнибідо,— а може б хтось інший...

— От ти й мій командир і розумний парень, а дурак! Завтра тобі треба в лоба брати дві лінії окопів... А може б хтось інший ?

Обидва полегшено засміялися й щиро обнялися.

Плян Нагнибіди був простий і сміливий до нахабства. Доки там денікіиці пристрілювалися до фалшивих батарей, він з двома десятками таких же як сам, кращих на ввесь Терек пловців, вирядився по той рік річки, далі в тил денікінських позицій. Кубань тут шумує білою піною і мчить між берегами не гірше від Терека. Перед вечором із більшовицького берега, з ліска за коліном, попливли вузлуваті коренасті пеньки, навскоси, до денікінців. Спочатку це турбувало денікінців. Вони стріляли на пеньки з кулеметів і пильно обдивилися їх, коли вода прибивала їх до їхнього берега. Нічого підозрілого не було: звичайні собі пеньки, наготовлені десь улітку. Напевне річка змила... Пізніше, коли сірі сутіні впали на землю, через річку поплив пеньок не такий уже звичайний. Між корінням розкарячився кулемет. З води за пеньком визирало вусате обличчя Нагнибіди. Згодом другий такий пеньок, третій. До півночі пливли вони чере'з Кубань, збиваючись на плесі біля кущів лози.

А з півночі з більшовицького берега ударила гармата, друга, третя. В небі шваркнуло кілька ракет. І враз заговорив усіма батареями й кулеметами денікінський берег. А тим часом кілька смільчаків з Нагнибідою заскочили в тил, застрочили кулеметами, сипнули свинцовим горохом з Гвинтівок, бухнули кількома бомбами, зім'яли ворожі застави й погнали їх до окопів, сіючи паніку.

— Більшовики переправилися!.. Більшовики пішли в наступ!.. Схільки їх тих більшовиків? Чота? Батальйон? Цілий полк?

Роздумувати було ніколи і нічого не можна було розібрати за ревом власних батарей. Від Овечки й Кузьминки посилали частину за частиною до місця прориву. Дзвонили полкові телефони й паніка росла по фронту.

Годину після того, від станції Богословки загули більшовицькі гармати й ПОЛ:Ї:І нзстримною лавою кинулися на дені-кінські позиції. Змели, зім'яли їх, відкинули на Овечку, забезпечивши на кілька днів з'їздові рад спокійну роботу.

Після бою Кубань викинула на більшовицький берег, біля х. Надзорного, тіло червоного командира чоти, селянинанезаможника С. Д. Нагнибіди. 14 багнетових ран краще від орденів червоного прапора доводили, що Семен Дем'янович умер смертю героя. Під його пухнастими вусами ховалися відблиски ного звичайної посмішки.

— Наша берьот, їдять його мухи!

*

* *

В надзвичайних обставинах збирався другий з'їзд рад Північного Кавказу 28 — ЗО жовтня 1918 року. Денікінські гармати гриміли за 15 — 20 верст і червоні полки ледве стримували супротивника перед Невинномиською. Загони Шкуро загрожували з півдня, від Баталпашинського. Відповідальні керівники, члени ЦВК, загинули від рук авантурників, абож розбіглися й переховувалися. З Мінеральних вод наближався поїзд головнокомандувача — диктатора й ніхто не міг поручитися за його наміри. На фронті й на самому з'їзді було не мало прихільників Сорокіна: одні справді вірили в байку про зраду ЦВК і вважали Сорокіна за рятівника революції, інші просто ждали від авантури' тих чи тих вигід особисто для себе. Здавалося, справа революції випала з ланцюга історичної закономерности й лягла на терези сліпої долі.

Але це тільки так здавалося. Якраз у найважчий для революції момент особливо яскраво виявилося, які сили організували бідняцькі маси Північного Кавказу на непримиренну боротьбу з контрреволюцією.

Напередодні з'їзду зібралася фракція більшовиків обміркувати події. Засідання влаштували прилюдне; безпартійні делегати переповнили залю.

Коротка інформація про розстріл членів ЦВК потонула в звуках жалібного маршу. Загриміли гарячі запальні промови.