Романи Куліша - Петров (Домонтович) Віктор

У мене так багато думок, що я нібито завжди думаю. Іноді, розмовляючи, я відчуваю раптом, як прилинуть думки найрізноманітніші: добрі, лихі, порожні, важливі, усе так перемішано, і все здається так дивно. Коли я буваю на самоті з природою, мені здається, ми вкупі, разом думаємо, але я не можу розповісти. Не можу… Чи ж бачив ти, як тіні набігають на горби після півдня? — Мені здається, всі думки в мене також одна за одною минають швидко, швидко, не встигаєш за ними стежити.

Безкрає синє, забарвлене чистим індиго небо. Горби, що відходять у блакитну далечінь. Темно-сині ліси. Ввесь світ насичено цією синьою блакиттю. У синяві неба, в далечині ультрамаринових лісів тануть думки, такі ж ясні й прозорі, як і хмарки на небі. Навколо синій спокій, блакитна тиша.

Після півдня!

Лежати на землі, дивитись на небо й думати.

Навколо й на душі божественна спокійна байдужість всепізнаности й всепевности… Та переповненість думками, та мудрість, що вища від слів, що вже не знає слів, що її не можна виявити в словах. Тільки мовчазність може бути варта цієї мудрої насичености буттям і думками.

Розділ IV. Параска Глібова

1

Рік 1860 приніс для Куліша два нові знайомства й два нові романи — чернігівський роман з Параскою Федорівною Глібовою, дружиною Леоніда Івановича Глібова, відомого байкаря, та полтавський роман з Ганною Павлівною Рентель[40].

3 червня 1860 р. Куліш писав до Петербурга A. C. Каменецькому:

— В Чернігові я вже другий тиждень і проводжу тут час з такою приємністю, як ніколи й ніде.

Весело! Весело! Весело!

— В Чернігові люди живуть так гарно, як тільки можна бажати од невеличкого провінціального міста.

Тож таки коло нього ходили, його слухали, розважали. Купання, катання, прогулянки, подорожі за город кашу варити, сало на шпичках смажити, пісень співати, козачка танцювати… Не Чернігів 60-х років, а справжня Січ Запорізька. Тут тобі й скоки, й викрутаси, та через голову та колесом, а до того ж ще й найпривабливіше кохання, найніжніший флірт.

— Який великий поет серце людськеє! — проголошував Куліш.

Проза життєва оберталась в поезію серця, і все життя здавалось чудесним, таємничим і радісним.

Найближче зійшовся Куліш в Чернігові із Леонідом Глібовим та зі Степаном Даниловичем Носом.

Про Глібова Куліш писав Каменецькому: "У Глібова є хороші вірші. Приміром:

Доле моя, нене моя, де ти, отзовися?

Ой навіщо ж ми любились, нащо ж розійшлися?

Ніхто більше Глібова виглядом, манерою й читанням не скидається на поета. Його призначення було високе, і в іншому суспільстві, за інших обставин він був би незрівняний естетичний критик і поет. Але гниле життя в панському нашому суспільстві згубило його. Він не живе, а одживає, хоча й сама руїна прекрасна в цій особі, яку задумала природа в найщасливішу хвилину".

Та в особливому захопленні був Куліш від Носа:

"Дуже приємна людина — Ніс… Це ім’я буде в нас безсмертне. Це така людина, якої й історик, і поет найбільше потребують. Між народом він — свій, без найменшої натягнености. Супроти його я вже джентльмен, тобто відрізнений від народу недостатністю народного виховання. Він учиться в народу і чудесно вчиться. Вищого за нього немає етнографа, і деяка навіть обмеженість розумових дарів допомагає йому черпати матеріали для етнографії в усій їх чистоті, без сторонньої домішки".

То була найвища похвала для людини й письменника, коли її називав Куліш етнографом…

Український гурток у Чернігові був міцненький. Було тут багато молоді, настроєної також романтично, як і Ніс. Отже, явочним порядком заснований був так званий "Носівський курінь", щось подібне до українського клубу. До "куреня" вступити було вільно кожному, аби тільки він одягавсь у народне вбрання та розмовляв народною мовою.

Було й так, що всією громадою виїздили за город, розкладали багаття, смажили на шпичках сало, пили, співали народних пісень, декламували поезії Шевченкові й вертались додому.

Гостинність самого Носа була в такій "широте беспредельной", що, не питаючись, спинявсь у Носа кожен, хто хотів, так що Ніс не бачив іноді й господаря речей, хто він і що він, тільки бачив кого валізи. Обідав у Носа теж хто хотів, і тільки по обіді кидано гроші в карнавку, прибиту на стінці. Члени "куреня" неабиякої ваги надавали народним звичаям стародавнім і за Носовим приводом прагнули реконструювати козацьке запорізьке життя колишнє в своєму побуті.

Отак, як Куліш у своїй "Чорній раді" запорізьке життя та Кирила Тура змалював:

— У нас на Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий, хоч трісни — ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А ці городові кабани усе мають за власне, що перше забрались у баштан.

Уставши з-за столу, Кирило Тур подякував за хліб-сіль по-своєму:

— Спасибі Богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то другий нагодує, а з голоду не вмру, — та й потяг із подвір’я, не сказавши нікому й прощайте, наче зі свого куреня.

Своєю щирою вдачею, широкою, надто експансивною "запорізькою" натурою, також через свій непоганий баритон та оригінальний зовнішній вигляд Ніс був дуже популярний не тільки в Чернігові. Принаймні Ніс згодом писав про себе:

— На мене в Україні дивилися, як на міф. Знаю, що чомусь у чернігівському бутті моєму, як на диво, хотіли поглянути на мене всі проїжджі, навіть і за 300 верст, а може, й дальні странніє. Навіть були й такі, що уявляли мене диким вершником і побоювались трохи, особливо вночі, та ще темної, недовірливо позираючи на віконце. Одне слово, були такі щасливі фантазії, що зробили з мене новітнього Гаркушу.

Як належало справжньому запорожцеві, носив Ніс і козацьке вбрання, що ним він епатував чернігівське панство й муляв очі місцевому начальству[41].

У запорізькому — "чесному курені" Носовому Куліш відчував і себе справжнім запорожцем. У Чернігові Куліш ходив у червоних шовкових штанях і в вишиваній сорочці.

Фантастичний театральний костюм Кулішів привертав до себе увагу чернігівських хлопчиків, і вони, побачивши Куліша на вулиці, бігли за ним юрбою й гукали:

— Турчин! Турчин!..

3 червня року 1860 Куліш писав Данилові Каменецькому до Петербурга:

— У Чернігові я вже другий тиждень і проводжу тут час з такою приємністю, яка ніколи й ніде.

А з приводу своїх шовкових штанів, ніби трохи й виправдуючись, додавав:

— На півдні аж ніяк не можна ходити в панталонах, і я вже пошив собі шовкові шаровари, а до них потрібні й українські сорочки.

У Чернігові зав’язався в Куліша роман з панею Параскою — Параскою Федорівною Глібовою, дружиною Леоніда Івановича Глібова.

Кохання починалося "гаряче й сліпо", як каже сам Куліш. Він почував себе бадьорим, свіжим і піднесеним. Він був щасливий, як ніколи й ніде. Він говорив про "ніжне й глибоке почуття".

— Ви зробили мене юнаком! — казав Куліш Глібовій.

— Ви мене помолодили в Чернігові! — писав Куліш згодом 12 жовтня 1860. — У Вас в Чернігові якось молодо живеться.

— Молодість зникла для мене. Ви бачили останній її відблиск (1860, 23 грудня).

Лист досі не опублікований, записка, де призначається побачення, якнайкраще змальовує Кулішеві настрої в Чернігові, де урочисті бенкети, обіди й вечері, музика, тости, шампанське приходили на зміну принадним годинам, проведеним на самоті з Глібовою:

"Вчера был день беседы шумной,

Вчера был Вакха шумный пир,

При кликах радости безумной,

При звоне чаш, при звуке лир…

В самом деле был вечер веселый у Цвита[42], одной Вас мне не доставало. Но у меня на груди были Ваши цветы, а в сердце Ваши слова — я не мог тосковать о Вашем отсутствии. Музыка подействовала на меня сильнее обыкновенного, потому что Вы сделали меня юношею. Между прочим я читал "Катерину" Шевченка и не мог удержаться от слез. Мне живо представилась Ваша легкая юность. В лице Катерины я видел Вас игрушкою людей, которые не знали Вам цены и, как неразумные дети… но довольно: я много уж говорил об этом. Все, что Вы переиспытали, все, что Вы утратили, так [сильно] живо представилось мне при чтеньи "Катерины", что я перервал его, выбежал в другую комнату и, упав на софу, дал волю слезам своим. Тут-то я убедился, как нежно и глубоко я Вас люблю. Если и никогда уж мы больше не свидимся после нашей разлуки, я всегда буду любить Вас и с благодарностью вспоминать грустные и вместе восхитительные часы, проведенные с Вами наедине. Если желаете сегодня ехать со мной в сад около одиннадцати часов, то отвечайте посланному только — хорошо; а если не хотите, то оторвите лоскуток от этого письма и напишите, в котором часу приехать посидеть к Вам перед обедом, который будет у Милорадовича. Я не хочу озабочивать Вас длинным ответом. Я знаю, что Вы меня любите больше, чем может выразить записка.

Весь Ваш П. К.

[Адреса] Ее Высокоблагородию Прасковье Федоровне Глебовой — от Кулиша".

Куліш, як завжди, чутливий і сентиментальний. Він ллє сльози над долею Параски Федорівни, що йому нагадує долю Шевченкової Катерини.

Пані Параска його кохає, щиро звіряючи йому всі свої таємниці, про які вона мовчить навіть і своєму чоловікові.

І, як завжди, передбачливий і обережний, Куліш навіть і в цій записочці, клопотавшись про побачення, не забуває нагадати пані Парасці, щоб вона не робила з його "ніжного й глибокого" кохання будь-яких дальших висновків. Мовляв, їхні чернігівські взаємини, то тільки на "тепер"; цим "тепер" усе й повинно обмежитися.

Тонкий і недвозначний натяк, що він на себе жодних не бере зобов’язань.

— …Коли ми й ніколи не побачимося після нашої розлуки…

Прогостювавши в Чернігові тижнів зо два, Куліш рушив до Ніжина. По дорозі 16 червня він писав з Козельця Глібовій, умовившись наперед побачитись із нею в Ніжині, куди й вона збиралась поїхати одвідати своїх батьків, Ніжинського панотця Успенської церкви Федора Бордоноса:

— Я їду в Ніжин і буду там або ж раніше од Вас, або ж відразу після Вашого приїзду.

Куліш розрахував, що поважний панотець з прихильністю поставиться до його взаємин з Глібовою, і в тому ж таки листі писав:

— Волітиму сподобатись Вашому панотцеві. Сподіваюсь, що він згодиться на все те, на що згодився й Леонід Іванович, а любов усе може; нема нічого в світі, перед чим би спинилась справжня любов.

У Ніжині Куліш прожив у родині пані Параски з тиждень і в двадцятих числах червня приїхав до Києва.