Село вигибає - Черемшина Марко

Генде в хаті вибий вікна, то пуду дає — не то шо очі у христінина, — вступилася баба.

На Петровому лиці виступали мали круглі рум'янці, як п'ятна червоні, і, тремтячи, більшали, як брижжі на воді.

— Аді, вуйко війт покійник не такі страшні, єк ти, Петре, — не виходила з дива Анничка.

Петро краяв себе жалем, як хліб острим ножем:

— О, тепер я тобі дєкую, камрате, шо-с не раїв сліпому домів вертати, але-с радив з мосту у ріку штрикати.

"Бо таке життє — одна чорна нічка. А тота нічка закрила гори, закрила полонини й зелені ліси.

Най не кортит ті на верхи ногов ступити, лісами ходити.

Най не забагаєси тобі ні дєді, ні нені, ні любої душки, ні села свого!

Ти хотів дома найти собі друге сонце!

А воно утекло від тебе!

А воно згасло, єк твій світ погас!..

Ану, видовбай вірлу очі, чи не тарахне собов у скалу кремінистику?

Ану, вирви оленеві очі, чи не скочит у яр на пресподне?

Бо коли ти став червачком, то ти до глини належний, ти порошок на дорозі.

Та же ти, мой, убив свого дєдю своїми темними каглами!

Таже ти, сліпаку, людям пуду даєш!

А ти чого пішов за тугов, єк пес за слідом газди?

Йди-ко ти, небоже, за дєдем за мандри!

Бігай живко!.."

Підкликав сам себе і приподрював стрижену голову над цівкою козацької стрільби.

Посягнув вдолину за язичок, і кріс луснув крізь його голову. Бризнула кров на стелю, ударив гук в стіни, впав Петро на землю. Верглася баба, закаменіла Анничка, і здригнулася трупарня.

І смерть перелетіла чорними крильми з дєді на синове лице.

Отік легкий вітрець подув мигом по трупарні.

То Петрова душа летіла у село подивитися та побанувати.

Але схопилася з вугла дєдева душа, і її подогонила, та й завернула на зелене смеріччя, аби селом не смутилася, аби не з'їдалася.

До трупарні вбіг козак, питаючи, хто вистрілив. А коли уздрів на землі Петра і кріс верх нього, зараз відгадав і закляв всю жовнірську долю. А коли його умістив коло дєді, баба збувалася страху і, сховавши мантлю в бочку, подивляла:

— Єк файно лежут на смеріччю дєдя і син, ручки навхрест!

А відтак розкрила жовтий малай, а козак добув біло фляшку, і вечеряли смачно, та й кликали Анничку.

Але Анничка: ні та й ні.

А як козак поздоровкався з бабою фляшкою по шестому разі, тоді уступала з баби дубова твердість і вона жалувала і мерлих, і тих бадіків, що коло вмерлих закутані лежали. Розповідала козакові, які то завижні газди, а козак був зобашний, коли баба взяла з-перед нього фляшку і пустилася частувати газдів. Підходила і припрошувала:

— Ану-ко, скорнєйси, куме, та покушєй цеї чемериці, а подєкуєш мені та й цему газді з далекої України.

— Ану, загрій душу! Ану, отвори рот і потєгни разок!

Куми не відзивалися, а баба прогортала їм з очей чупер і шукала життя рукою, але що тільки дотулилася їх тихому й не видному сконові.

А коли дійшла до Кіф'яка мудрого, випустила з руки фляшку і, сплеснувши в долоні, жалібно скаржилася козакові.

— Ото, бадю, село гет вигибає!

А перед Анничкою баба зумівалася:

— Хоть іди горі, хоть іди долі, то з усего села лиш ми дві живі, бо я тото не рахую, шо світами бродит! Таки, бігме, село вигибає!..