Новели - Василь Стефаник

***

Рано,

- Це чия дитина?

- Та знаєш, що не твоя, лиш моя.

- Та й цю вигодуємо.

- Ні, я не хочу, щоби ти мої діти годував, я собі сама пого­дую.

Вона притулила до себе хлопця залізними руками, ду­ма­ла, що бахне сокирою, і воліла, щоби вперед сама загинула, аби не дивитися на судороги маленьких ручок.

- А-га, то ти баба, чоловіче, то ти не жартуєш, то тобі легко нести ганьбу своєї жінки.

- Ти знаєш, що відколи я стала курвою, то до мене дзво­ня­ть у вікна всі хабалі, я тобі більше не жінка, такої жінки тобі не треба.

- Лишаю тобі Катерину, вона величенька, вона твоя, я со­бі йду геть з моєю дитиною.

Зі скрині вибирала своє віно. Для себе взяла дві сорочці і ко­жушинку.

- Це решта,- каже,- для Катерини, вона дуже розумна і че­мна, тобі з нею буде дуже добре.

Вона йшла вулицею з дитиною.

За нею мати і батько, і сестри, і сусіди, всі кричали:

- Не йди, не йди.

Але вона майже бігла, і як вийшла на гору і зобачила сто­впи високих гір і ясні ріки, то глибоко відітхнула, дала гру­дь синові і шептала:

- Гріху, мій гріху. Я тебе відпокутую, і ти в мене виро­с­теш великий, мій сину.

МАТИ

Стара Верижиха підперлася високим костуром, йдучи до сво­єї доньки. Думала:

- Осінь богата, горобці ледве літають, такі повні, а навіть бі­дні діти потовстіли.

- Славайсу.

Сіла в доньки на лаву та тихо сказала до себе:

- Але ж бо файна.

- Та що ти, донько, робиш, та чому ти за хлопця свого за­бу­ла, що дідові з рук не злазить і роботи не дає?

Катерина затряслася, як осиковий листок перед бурею.

- Донько, підпали вогонь та звари мені тої московської га­рбати, бо, чую, помічна дуже.

Вогонь горить.

- Та покажи мені, доню, ті дарунки, що подарував тобі той великий москаль.

- Ой мамо, я не годна рук від себе звести, отам ті дарун­ки.

Верижиха своїм костуром стягла з грядок шовкові хуст­ки, та спідниці, та тоненькі черевички, та полотна рантухо­ві, а перли, що розсипалися по землі, розбивала ко­сту­ром. Стара сіла перед печею і кидала в огонь панський крам, один за другим.

Катерина дрожала біла як стіна в куті і держалася ру­ка­ми стола, аби не впасти.

- Твоє курвинство вже згоріло, коби-м і тебе могла запха­ти у той вогонь, але-м стара та не міцна. То твій чоловік об­тіскує з себе воші та тягне гармату з болота, а ти свою ди­тину кинула в мене на постіль, як сука, та футишся з мо­с­ковським офіцером. Сидиш з ним в колясках, як пава, люди ховаються від твоїх поїздів, а їх колеса їдуть по через моє серце. Ти заткала у мій сивий волос смердячу квітку га­ньби.

Вогонь потух.

Тепер стара вилізла на постіль і здоймала з грядок мережані та вишивані сорочки, коверці всілякі, рушники забирані і тонкі полотна.

- Катеринко, нарабований жидівський крам пішов з димом, а це твоє віно старала-м чистими руками, як прий­ш­ла-с на світ.

Мати гляділа, як кат, сівши на купу віна, а донька розхилила великі очі, повні гріху, але осяяні ласкавим небом.

- Життя твоє, небого, серед нас скінчилося, ти чужа всім, насип оцес порох в московську гарбату і зараз спокутуєш гріх. А я тебе файно вберу, я тебе ще красне поховаю, і зітреш ганьбу на нас, старих, та на твоїй дитині.

Катерина від постелі попри стіл та попри лаву ледве пе­ре­лізла поріг. Стара сиділа довго на прегарнім віні, потім встала, замкнула хату і йшла додому.

- Боже, не лиш ти право маєш давати кару, але й я.

У церкві і коло церкви всі люди її обминали, бо вона на­мо­вила Катерину, аби вона повісилася, а стара Верижиха гу­кала на них здалека:

- То як моя Катерина жила, то по сто вас приходило на день, аби казати, що вона цілому селові принесла ганьбу, що найліпші коні з москалем забрала, що справляла в кого гроші, що курилася в жидівських перинах і дзуркотіла кра­деними перлами. Мій старий тижнями не входив до хати, бо не міг клякнути перед образами, бо все вас була повна хата, аби нігтями роздрапували наше серце, а тепер, яки-м її вісадила на гилю, то ви вже милосердні. Чого ще хочете від мене, дикі звірі? Як ще під ховаю її дитину, то піду за нею, ви, шельми!

Накинула на шию мотуз і з довгим костуром, самотна, до­рогою пішла додому.

РОСА

Старий Лазар досвітком сапав грядки. Досвітні пасма витягали сонце на землю, а Лазар потрясав сивим волоссям і, спертися на сапу, усміхався, бо дуже любив цей яркий пе­ре­ддень. В сутінках світанку він все малював будучність сво­їх дітей, внуків і правнуків.

Тихо, птахи співають, а роса їсть ноги. Але цю росу кожна стеблинка так радо двигає на собі, мов божий трунок.

- Ей, ти, росо, їла ти мене від дитини; я коло овець плакав від тебе. А як був молодий, то мусив підкочувати білі штани, йдучи від дівки, щоби мама не сварила, а як став ґаздою і заходив в збіжжя косити, то ти жерла мене, і кусала, і боронила перед косою кожде стебло, аби їх ще завтра на­по­їти своїм різким напитком, але восени ти найгірша, бо за­бирають від тебе все, кому ти щодня лице мила. Ти так, як мама, що не дає своїх дітей.

- Ото-м ся, росо, находив по тобі, ото-сь мене ся наїла, але твоя їдь була так, як мід, що щипає і смакує. Я тебе сімде­сят років не проминув ані одного дня, а все чекав ясного сонця, і воно, велике та ласкаве, висушувало мене, а тебе, росо, забирало до неба, щоби вечором зливати, як умліває вся травинка. Ти, боже, поливаєш всю землю росою так, як ми розсадник. Ех ти, божа водице, ти давала дужість і здо­ровля пшеницям та житам, але і я був від тебе дужий